В Петра Віталійовича рік тому не стало дружини Ніни. Це було для чоловіка, як грім серед ясного неба.

Його Ніна ніколи не скаржилася на здоров’я, завжди слідкувала за собою.

Чому раптом важко заслабла молода жінка, яка ледь справила сорокаріччя, ніхто не знав…

Петро горював, не міг відійти від свого нещастя. Він щосуботи ходив на цвинтар, довго сидів біля памʼятника дружини і розмовляв з нею:

– Ніно, Ніночко, що ж ти наробила? Чому так швидко покинула нас з Веронікою? Мені так тебе не вистачає…

Дочка Петра і Ніни – Вероніка також важко переживала.

Але на відміну від батька вона розуміла, що не можна бути все життя в жалобі.

Вона була молода, їй виповнилося дев’ятнадцять років і дівчині хотілося жити.

В одну із субот вона категорично відмовилася їхати з батьком на цвинтар.

– Тату, не можна ж щосуботи їздити на цвинтар! Сьогодні я маю інші плани. І тобі треба теж перестати постійно сумувати, а продовжувати жити. Мама зовсім не хотіла б, щоб ти теж пішов за нею.
– Швидко ж ти забула про матір, – дорікнув доньці батько, – вже не хочеш і відвідати її.

– Тату, я не забула маму, мені її дуже не вистачає. Але не можна ж і нам з тобою переїхати на цвинтар, до неї. Я жити хочу, але це не означає, що я не сумую за мамою.

Петро Васильович дуже образився на дочку і вирішив їхати на самоті.

Він, як завжди, купив букет улюблених квітів Ніни і подався на побачення, як він це називав.

Виходячи з цвинтаря, біля самої брами він ненароком зустрівся з жінкою в чорній хустці.

Петро вибачився за свою незграбність, жінка теж щось пробурмотіла у відповідь, а потім уважно подивилася на чоловіка і спитала

– Вам недобре? – запитала жінка. – Може вам допомогти?

Петро в той день був якийсь слабий, але йому не хотілося зізнаватись у своєму нездужанні.

Окрім того, настрій після розмови з дочкою та відвідування могилки дружини був ніякий.

Тому він просто буркнув у відповідь:

– Нічого мені не треба, – і пішов до виходу.
Незнайомка подивилася йому в слід і раптом ахнула від побаченого.

Петро зупинився і ніби похитнувся.

Жінка підскочила до нього і допомогла втриматись:

– Хочете я вам викличу таксі?! Чи краще швидку? Вам явно недобре.

У цей момент Петру стало соромно за свою нестримність, крім того, жінка йому справді хотіла допомогти, а ще її чорна хустка прозоро натякала, що вона теж приходила сюди на побачення з близькою людиною.

Тому Петро тепер уже чемно їй подякував і попросив викликати таксі.

У машині вони розмовляли. Петро розповів про свою втрату.

Про те, що ніяк не може змиритися з самотністю, як йому не вистачає коханої дружини, як він постійно відчуває її відсутність…

Зоя Олександрівна, так звали жінку, у відповідь розповіла свою історію…

– Я теж приходжу на цвинтар на побачення з чоловіком…

Він був ще молодим, але несподівано заслаб, його не стало за пів року. Нічого йому не допомагало, фахівці сказали, що пізно звернувся за допомогою, але раніше він почував себе добре, нічого не турбувало.

– Так, важко втрачати близьку людину, – підтвердив Петро. – Особливо якщо не очікуєш такого… Ще коли людина довго слаба, старий, вік уже підходить, то це якось заспокоює.

А коли молода у повному розквіті, то ніяк не можеш із цим змиритися…

Петро попросив зупинити машини неподалік будинку.

Погода була чудова, і йому раптом захотілося трохи пройтися по вулиці, відчути цей неповторний весняний аромат.

Вперше за рік після того, як не стало дружини йому було так тихо і спокійно на душі.

Він запропонував своїй новій знайомій прогулятись разом.

З кожною хвилиною жінка подобалася йому дедалі більше.

Вона була невисока, тендітна, з довгим світлим волоссям і якимись прозорими сірими очима, в яких застиг смуток.

Петро подумав, що в їхній долі багато спільного. Вона теж пройшла через те, що й він, але йому все ж таки легше. У Нього залишилася дочка, з якою можна поділитися всім, яка його любить і піклується про нього.

А жінка залишилася на самоті, тому Петру стало шкода свою нову знайому.

Виявилося, що Зоя живе не так далеко від будинку Петра, і він із задоволенням провів її, а потім попросив дозволу якось її провідати.

У відповідь, Зоя похитала головою.

– Вибачте, Петре, але сусіди стануть думати про мене недобре. Я лише десять місяців як провела чоловіка, а вже мене відвідує інший, це погано…

Петро був вражений її скромністю, але все ж таки вирішив, що згодом Зоя погодиться продовжити їхнє випадкове знайомство.

Наступної суботи вони знову зустрілися на цвинтарі, і знову вирушили додому разом. Їхні суботні зустрічі тривали. А ще через місяць Петро поїхав на цвинтар разом із дочкою.

Коли вони зустрілися біля воріт із Зоєю, і вона привіталася, Вероніка щось буркнула їй і пройшла повз.

Петро вибачився за поведінку дочки і поспішив за нею.

– Вероніко, що ти собі дозволяєш?! З тобою людина ввічливо привіталася, чому ти так повелася?! Ти ж не маленька вже.

– Ти, мабуть, вже забув маму? Ти ж так оберігав свою скорботу за нею, а тепер готовий бігти за будь-якою хоч трохи привабливою жінкою.

– Хто тобі сказав, що я кудись готовий бігти? Це просто скороминуче знайомство. Зоя Олександрівна теж удова, вона нещодавно втратила чоловіка.

– І не встигла втратити одного чоловіка, як почала шукати іншого?! Так, чи що?!

– Не говори нісенітниць. Ти сама мене нещодавно вмовляла продовжувати жити, а не журитися постійно і заганяти себе цією скорботою. Чому ж тепер ти так різко ставишся до мого знайомства з цією жінкою? Тим більше, що жодних особливих стосунків у нас немає.

– Вибач, тату, просто, напевно, я ревную тебе до сторонньої жінки, яка мріє зайняти місце мами.

– Вероніко, ти дійсно як маленька, хоча і вважаєш себе дорослою. Ніхто ніколи не займе місце мами, але мені просто приємно проводити час із Зоєю.

У цьому немає нічого ганебного, тим більше, що вона вдова.

На цьому їхня розмова закінчилася. Але через тиждень Вероніка прийшла з роботи із загадковим виразом обличчя. Вона довго мовчала, перш ніж розпочати розмову. А потім видала:

– А ти знаєш, що у твоєї Зої Олександрівни зовсім і не було жодного чоловіка! І вона зовсім не вдова! Вона взагалі ніколи не була одружена!

– Що за нісенітницю ти говориш?! – ахнув Петро.

– Та ніяка це не нісенітниця! Вона працює в санстанції і приходить перевіряти їдальню, де ми всі обідаємо. Я знайома з дівчатами з цієї їдальні. Вони мені розповіли, що їхня інспекторка дуже нехороша людина.

А це виявилася твоя Зоя!

І ще вони мені розповіли, що їх посудомийка якось розмовляла з цією Зоєю, поспівчувала їй, що вона незаміжня і дітей немає і дала пораду ходити на цвинтар, щоб познайомитися з перспективним удівцем.

Що, мовляв, мужики там сумують за покійними дружинами, їх тепленькими можна брати. Ось так от!

І дочка тріумфально подивилася на батька.

Петро відчував суперечливі почуття… З одного боку, Зоя сподобалася йому як жінка, а з іншого боку така відверта брехня була йому неприємна.

– Вона вдавала таку скорботу, говорила про покійного чоловіка з такою ніжністю, сумом. Яка акторка!

І все це щоб знайти собі чоловіка? Як це неприємно!

Петро після цієї розмови з дочкою не ходив на цвинтар цілий місяць.
Йому не хотілося зустрічатися з Зоєю і спілкуватися з нею.

Він довго сидів за столом з портретом покійної дружини в руках і вів з нею неспішні бесіди.

Він уже нікуди не виходив на прогулянки. Усі жінки здавались йому підступними.

Він думав, що нічого доброго в житті вже не буде. Дочка почала дивитися на нього з занепокоєнням. Їй здавалося, що батько віддаляється від неї, і не тільки від неї, а взагалі від життя.

І одного разу вона не витримала:

– Тату, що з тобою відбувається? Ти ніби почав у свій час радіти життю, а тепер зовсім знітився? Сидиш вечорами вдома, подивися, яка чудова погода. Ти вийшов би погуляти. Ти й не їси толком нічого, а я ж стараюся, готую, хочу тебе побалувати. А все псується. Ти так змінився. Я вже переживаю на тебе дивитися.

– Вероніко, то ти переживала, що я зраджу мамі, то тепер виставляєш мене на прогулянку?

– Тату, я зовсім не переживала за зраду. Я вже доросла. Я все розумію. Ти і так стільки часу сумуєш, постійно ходиш на цвинтар, я вечорами чую, як ти тихо розмовляєш з мамою. Але, тату, я переживаю за тебе. Ти живий, а мама, на жаль, пішла. А що буде, якщо я одружуся? Я не хочу, щоб ти тут був один і на самоті.

– А що, у тебе хтось зʼявився?

Дочка ніяково промовила:

– Так, з’явився. Я маю хлопця, з яким я зустрічаюся вже пів року. Вчора він зробив мені пропозицію, і ще хоче з тобою познайомитися. Тату, я не повинна була втручатися у твої стосунки з цією Зоєю. Даремно я це зробила.

– Але, дочко, ти розповів мені правду.

– Ну і що, що це правда. Вона ж тобі сподобалася. Я побачила це і приревнували. Вона справді дуже симпатична жінка. Тату, якщо вона тобі подобається, я не протестуватиму, щоб ти з нею зустрічався. Будь ласка, тату, вибач мені…

Цієї ночі Петро не спав, довго крутився і роздумував.

– Чому я так засмутився, коли дізнався правду про Зою? Ну і що тут такого, що жінка шукала собі чоловіка? Зрештою, вони могли б познайомитися в автобусі або просто на вулиці, і це його б не образило. Зоя дуже мила і симпатична, вона самотня, тому їй хочеться мати сім’ю. А якщо Вероніка вийде заміж і піде жити до чоловіка, він залишиться зовсім один. І це здалося йому дуже нехорошим…

…На ранок Петро купив великий букет квітів і вирушив до будинку Зої Олександрівни. Вона вийшла з під’їзду, побачила Петра і дуже зніяковіла.

– Петре Васильовичу, звідки ви тут? – запитала вона.

– Я прийшов до вас, Зоє Олександрівно, – сказав той.

– Вибачте, але я попрошу вас більше до мене не приходити, – раптом відповіла жінка.

– Чому?! – ахнув Петро.

– Ви мені не подобаєтесь! – сказала вона.

– Зоє, зачекайте. Я знаю правду. Я знаю, що у вас не було ніякого чоловіка, і ви зовсім не вдова. І я знаю, що я вам симпатичний. Ви були такі добрі до мене, такі уважні. Чому ж зараз ви мене хочете виставити.

Зоя стояла червона, не могла підняти очі від сорому.

– Петре Васильовичу, звідки ви це дізналися? Мені так соромно…

– Вам нічого соромитися. Я дізнався про це від дочки, вона обідає в тій їдальні, де ви проводите інспекцію. У неї там працюють подруги. Вони їй розповіли. Але це не головне. Головне, що ви мені подобається! Ми могли б продовжити наше знайомство. Чому ви зараз мене цураєтеся?

– Мені просто дуже соромно, що я набрехала вам про чоловіка, про те, що вдова. Я подумала, що якщо ви про це дізнаєтеся, то незлюбите мене. І мої сусіди обов’язково б розповіли вам про те, що ніякого чоловіка в мене ніколи не було, що я завжди жила сама.

– Я все дізнався і без допомоги ваших цікавих сусідів. І я зовсім не звинувачую вас. Людина не знає, де на неї чекає доля. Напевно, можна знайти своє щастя і на цвинтарі. Я гадаю, що вже знайшов своє…

І Петро ласкаво взяв за руку жінку.

Вона ніжно посміхнулася йому і взяла букет.

– І знаєте, – продовжив Петро. – Я трохи забобонна людина, але вважаю, що моя покійна дружина благословила наш союз з вами. Адже ми познайомилися на цвинтарі. Я дуже горював, а тепер мені вперше за рік хочеться жити.

Зоя Олександрівна подивилась у добрі очі Петра і подумала, що часом зовсім непогано користуватися чужими порадами…

КІНЕЦЬ.