-Мамо, – Олена забігла додому. – Мене Наталка в гості кличе. Можна я піду? Можна?

Олена склала долоні перед собою і подивилася на маму жалісливим поглядом.

-Олено, ну що ти як маленька? Звичайно Іди! Напевно, Наталка тебе за дверима чекає, – розсміялася мама.

Олена цмокнула її в щоку і заховалася за дверима, за якими справді чекала Наталка.

-Ну що, пішли! – радісно сказала вона подрузі.

Вони швидко спустилися сходами на перший поверх, вийшли на вулицю і попрямували до будинку Наталки.

-А у мене новий сусід, – раптом сказала Наталка.

-І що? – Знизала плечима Олена.

-Симпатичний…..

-І що? – Знову знизала плечима Олена. – Ти закохалася в нього чи що?

-Та ні. Просто констатувала факт.

Подруги дійшли до будинку Наталі, зайшли до під’їзду і Наталя зібралася викликати ліфт, як він сам відкрився і з нього вийшов хлопець.

-О Привіт! – Привітав він Наталку.

Наталка кивнула.

Хлопець оцінювально подивився на Олену і подався до виходу з під’їзду.

Олена з Наталкою зайшли в ліфт, Наталка натиснула на потрібний поверх і повернувшись до Олени додала недбало:

-До речі, це якраз був він!

-Зрозуміло, – тільки це і змогла вимовити Олена. Вона не стала говорити Наталці, що він їй дуже сподобався.

………………….

Наталка все розповіла Олені про нього. Звати Андрій, старший за неї на рік, почав навчатися в їхній школі.

Щодня Олена йшла до школи і мріяла зустріти його, але чомусь ніколи не зустрічала. Вона почала все частіше напрошуватися в гості до Наталі, але теж, після того разу, так його і не бачила.

Ех, життя! Як же його побачити хоч одним очком? Ну, не чергувати ж біля під’їзду? Хоча ні! Це останній варіант. Може дізнатися, коли він закінчує і почекати його біля школи? Але тоді він може здогадатися, що вона чекає на нього, адже вони закінчують у різний час. Хоча вона може чекати не його, а когось іншого.

А може дізнатися які у нього захоплення? Може він на гуртки якісь ходить? Тоді можна теж піти на той же гурток і познайомитися там.

Щодня Олена вигадувала все нові й нові варіанти їхньої зустрічі, але жоден із них її не влаштовував.

А сьогодні взагалі Наталка занедужала, і вона йшла додому одна.

Олена повільно підходила до свого під’їзду і тут з нього вийшов Андрій і якимось чином вони зустрілися.

-Ой, – тільки й змогла вимовити Олена.

-Привіт! – усміхнувся Андрій. – Я пам’ятаю тебе, ти – подруга Наталки.

“Він мене пам’ятає!” – повторила про себе Олена, а вголос сказала:

-Так це я. Мене Олена звуть.

Так вони познайомилися, розмовляли і домовилися піти разом прогулятися. А через якийсь час почали зустрічатися.

…………………….

2 роки пролетіли як один день. Андрій закінчив школу, намагався вступити до інституту, але не вступив і став потихеньку готуватися до служби.

-Як же я без тебе буду? – розгублено питала Олена.

-Та я ж не на два роки йду, а всього на рік. Як будеш? Та тобі точно сумно не буде, вчитись будеш, до вступу в інституту готуватися. Навпаки, без мене тобі буде краще, бо я тебе не відволікатиму.

“Звичайно, він має рацію,” – думала Олена, але сама важко зітхала.

А потім Андрій справді пішов на службу і потягнулися довгі дні очікування.

…………………..

-Олено, ну може прийдеш? Га? Ну, що ти все вдома сидиш? – Наталка гукала до подруги.

-Ні, ти знаєш, що в мене є хлопець і я на нього чекаю. Я ж тебе знаю, напевно, з кимось знайомити збираєшся

Наталка винувато подивилася на Олену.

-А Ти правда чекаєш Андрія? Я думала, що ви трохи позустрічаєтесь і розбіжитесь.

Олена здивовано дивилася на Наталку.

-А чому ми маємо розбігатися?

-Ну як чому? Це ж усім зрозуміло – ні ти, ні він ще не нагулялися!

Олена знизала плечима.

-Навіть не знаю що сказати ….. Я ж його люблю! Чому я маю хотіти гуляти з кимось іншим?

Наталя зніяковіла:

-Просто моя мама сказала, що шлюби, які укладаються між людьми, які навчалися в одній школі, майже завжди розпадаються.

-Що за нісенітниці? Мені здається, що якщо любиш людину, то не важливо в одній школі ви вчилися чи ні, головне – це почуття.

…………………..

Олена йшла з Андрієм дорогою. Вони трималися за руки і все було чудово. Вони весело балакали і сміялися і дивилися один на одного закоханими очима.

Вони дійшли до спуску до річки. Щоб спуститися треба було подолати старі сходи. Здавалося, що ці сходи зовсім тут не доречні. Точніше її вигляд настільки пригнічений, що зовсім не вписувався в навколишню дійсність.

Вони рішуче ступили на сходи й почали спускати. Посередині шляху щось сталося. Щось майнуло перед очима Олени і вона опинилася на сходах на самоті. Вона обернулася і побачила, що трохи вище сходи розійшлися на дві різні частини, хоча вона чудово пам’ятала, що такого не було. З її очей полилися сльози, вона намагалася піднятися вгору, то невидима стіна не давала їй цього зробити, потім вона почала гукати і кликати Андрія, але він не відповідав. Безсилля охопило її і вона приречено пішла вниз. Чим нижче вона спускалася, тім дедалі новішими ставали сходи. Вона витерла сльози, придивилася і їй здалося, що на березі на неї вже чекає Андрій і вона прискорила крок. Але що швидше вона йшла, то далі й далі ставала постать Андрія.

А потім …… потім продзвенів будильник.

Олена розплющила очі і зрозуміла, що плакала по-справжньому, тому що її обличчя та подушка були мокрими від сліз.

Вона одразу хотіла розповісти про цей сон мамі, але вихор турбот закрутив її і вона просто забула про нього.

…………………

Минув рік і Андрій повернувся. Олена була щаслива.

-Ти вийдеш за мене заміж? – спитав він.

-Звісно!

Вони йшли вулицями міста, взявшись за руки.

-Як тобі серпень?

-Підходить, – Олена посміхнулася.

-Тоді Починай готуватися.

……………….

-Олено! Це здорово! Мені ж Микола теж зробив пропозицію, і ми теж вирішили весілля грати в серпні. А давай одного і того ж дня? Давай? Як тобі 26 серпня чи 27? Що скажеш, Олено? – говорила Наталка.

-Наталю, легше! – засміялася Олена. -Давай я подумаю ….. мені з Андрієм порадитися треба, а він зараз у від’їзді. Повернеться лише через 2 чи 3 тижні.

-Ну гаразд …. Зачекаємо твого Андрія ….. Сподіваюся, що він погодиться і буде здорово!

……………………

Ішов час. Андрій повернувся від родичів, і все потекло так, як було.

-Олено, ти говорила з Андрієм щодо дати реєстрації? – Запитала якось Наталя.

“Ну точно!” – Згадала Олена. – “Треба було обумовити дату.”

-Поки ні, Наталю. Але ж час є, ще тільки липень почався, а заяву треба подавати за місяць. Тож поговорю завтра.

Але наступного дня телефон Андрія чомусь був відключений і післязавтра також. Вона набрала телефон його мами, але мама не взяла слухавку. Тоді Олена зайшла до Андрія додому, але вдома нікого не було.

“Цікаво, – думала вона. – Куди вони поїхали? Може знову до родичів?”

Потім Олені знову наснився той сон, де вона спускається з Андрієм сходами і їх шляхи розходяться і як вона шукає і шукає його і гукає, а його немає. І вона знову прокинулася з мокрими від сліз очима.

І цей сон став снитися її щоночі.

-Мамо! Напевно, щось сталося! Мамо!

-Та з чого ти взяла? Якби щось трапилося, то ти дізналася б про це першою! Точно тобі говорю!

Олена важко зітхнула. Вона хотіла розповісти своїй мамі про сон, але потім передумала.

-І що мені робити, мамо?

-Треба чекати, – мама намагалася підбадьорити Олену, але це слабко допомогло.

……………….

Андрій з’явився за тиждень. Він прийшов до Олени з винним виразом обличчя і Олена чомусь одразу зрозуміла, що весілля не буде.

-Пробач, – тільки й зміг сказати Андрій. – Так вийшло. Але я люблю тебе.

-А що “так вийшло”? Що? – Запитала Олена, намагаючись зробити вигляд, що їй все-одно.

-Розумієш ……. Я сам не розумію, як це сталося ….. Просто тебе не було поруч і ….

-Що сталося? Ну не тягни! – Олена зрозуміла, що почала сердитись.

-Я тобі зрадив і вона чекає дитину. Від мене…..І я вирішив одружитися з нею. Ось.

Обличчя Андрія стало ще більш винним. Олена застигла. Невже він зрадив її? Так, він сам так сказав: я тобі зрадив і вона чекає на дитину…

-Йди, будь ласка, – тільки й змогла сказати Олена.

І коли за Андрієм зачинилися двері, Олена повільно опустилася по стіні на підлогу і заплакала.

……………..

-Ні, мамо. Навіть не вмовляй! Я зараз не в тому стані, щоб ходити весіллям.

-Але Наталка твоя найкраща подруга!

-Мамо, Вона зрозуміє … У мене горе ….

-Ой, горе в неї! Знайшла по кому сумувати. Радіти треба, що заміж не вискочила, що одразу дізналася, що він ненадійний, що зараз сльози ллєш, а не потім, коли буде вже пізно.

Олена здивовано дивилася на маму.

-Мамо, ну що ти таке кажеш? Я його кохаю!

-Ну не знаю ….. Може по ньому ти плачеш, а може по тому, що не вийшло у тебе зустріти хлопця відразу на все життя, та заміж за нього вийти. А ще може прикро тобі, що ти його дочекалася, а він … він це не оцінив …

Очі Олени знову сповнилися сльозами.

-Все, все …., – Швидко заговорила мама. -Збирайся і марш на весілля до подруги!

……………….

Олена повільно брела до будинку Наталки. Все-таки мама практично переконала її піти на це весілля, вручивши квіти та конверт із грошима та м’яко виставила за двері.

А ось і Наталки під’їзд. Адже і Андрій живе в цьому ж під’їзді ….. На душі знову стало важко …. А сон був пророчим! Виходить, що вона знала вже давно, що буде так, навіть до того, як це сталося … Значить снам потрібно довіряти …

-На весілля? – пролунав поряд з нею чоловічий голос.

Олена повернула голову і побачила симпатичного хлопця теж з букетом квітів. Його усмішка була така приваблива, що їй чомусь одразу захотілося посміхнутися йому у відповідь.

-На весілля.

-Запізнюєшся?

-Так.

-І я теж. Давай запізнимося разом!

Так вони й прийшли удвох. А потім, весь вечір, він смішив її і пішов проводжати. І з того моменту вони не розлучалися.

-А я тебе, між іншим, давно хотіла саме з ним познайомити, – сказала потім Наталка. – Мені здалося, що ви з ним ідеальна пара.

А Олена думала: “Дякую мамі, що вона тоді зробила все можливе і неможливе і відправила мене на весілля Наталки.”

КІНЕЦЬ.