– Це ти винна! – сварилася літня жінка. – Ти… Через тебе не стало мого хлопчика! На тобі гріх! І я тебе ніколи не пробачу, ніколи!

– Валентино Федорівно, я прошу вас… – прошепотіла дівчина в чорній хустці, пригортаючи до себе шестирічного хлопчика.

– Йди! І сина свого забирай. Це все ви! Якби не ви, мій син був би зі мною…

Плач жінки чувся по цвинтарю. Люди з квітами в руках і в жалобному одязі з цікавістю спостерігали за свекрухою і невісткою, які сварилися прямо поряд з могилкою Олега, якого нещодавно не стало.

– Бабусю… – плачучи покликав жінку гарненький, білявий хлопчик, але вона не звертала на нього жодної уваги.

Жінка стала навколішки перед місцем, де поховали сина і заплакала, намагаючись обійняти горбик землі, час від часу здіймаючи руки до похмурого неба…

Немає нічого гіршого у світі, аніж поминки дитини її матір’ю…

Дівчина пригорнула хлопчика до себе і заплющила очі, намагаючись стримувати сльози.

Вона просто не знала, що далі робитиме. Не розуміла як тепер жити…

…– Мамо, я хочу їсти, – покликав хлопчик маму.

– Малюк, почекай трохи. Я втомилася. Ти чому не їв на поминках?

– Там бабуся плакала… Вона була така… Така недобра і я… Переживав… – хлопчик глянув на неї блакитними очима, очима її покійного чоловіка.

Настя кивнула і закрила обличчя руками. Вона все ще була в одязі з поминок, на голові чорна хустка. Очі дівчини були червоні від сліз, під ними сині тіні.

У двері подзвонили. Ледь вставши з дивана, дівчина пішла в коридор відкривати. На порозі стояла її подруга Світлана.

– Як ти? Недолуге запитання, вибач. Звичайно погано. Ще й Валентина Федорівна влаштувала сцену… Прямо на цвинтарі. Це було нестерпно. Тобі й так важко. Можна зайти?

Настя мовчки відійшла від дверей, впускаючи подругу. Зі Світланою вони були знайомі дуже давно, з дитинства жили в сусідніх будинках.

– О, хрещенику мій. Ти чого ще не спиш? – Світлана підхопила на руки Миколу, який вибіг зі своєї кімнати на голоси.

– Їсти хочу…

– Іди у свою кімнату, а тітка Світлана поки що щось придумає, – вона ласкаво потріпала його по білявих кучерях.

Хлопчик радісно кивнув і побіг. Світлана і Настя зайшли на кухню.

– Так, а в холодильнику в тебе порожньо… Микольцю, будеш бутерброд із рибкою?

– А з ковбаскою нема? – гукнув хлопчик.

– Є, але підозрюю, що термін придатності її вийшов… А рибка наче свіжа. Тільки з рибкою, Микольцю!

Світлана почала нарізати хліб і рибу, поки Настя присіла поряд.

– Миколка ще не до кінця розуміє? – запитала Світлана, стишивши голос.

Настя кивнула, ковтнувши сльози.

– Він думає, що тато просто полетів… На небо. Поплакав, що тата не буде. Але, думаю, він вірить у те, що він повернеться. Він уже питав колись… – вона сумно посміхнулася.

– Ох, бідний, – зітхнула Світлана. – Микольцю, забирай канапки!

Хлопчик прибіг із кімнати і взяв тарілку.

– А мама сказала, що цю рибку не можна чіпати. Вона для поминок.

– Вони вже пройшли, дитинко… Їж…

– Він знає, що таке поминки? – Світлана знову похитала головою.

Вона відкрила дверцята шафи і дістала заховане ігристе.

– Тобі, мабуть, не можна, так?

– Давай. Гірше не буде.

– Впевнена?

– Ні, не впевнена. Але я не можу. Не можу більше постійно думати про нього…

Світлана мовчки наповнила два келихи і сховала решту.

Настя довго дивилася на келих, наче роздумуючи. Потім, наважилася.

– Світлано, якщо… Коли це станеться, ти подбаєш про нього? Адже він зовсім один. Зовсім. Такий маленький і один у всьому світі. Ні мами, ні тата… – вона знову збиралася заплакати, але замовкла, закусивши куточок хустки.

– Настю… Ти чого? Що станеться?! – Світлана застигла від здивування. – Ох, ти про це… Ну, не треба таких думок! Ти ж розумієш, що…

– Що?! Олег поїхав, щоб заробити на процедури. Був шанс. Лікарі самі сказали, що не більше як пів року. Процедури дуже дорогі. Олег був останньою надією.

А тепер… Його не стало через мене. Валентина Федорівна має рацію. Якби не я, він був би живий… Світлано, що я наробила…

З очей Насті пішли сльози, вона нахилилася, не в змозі стримати плач. Вона намагалася плакати тихіше, закриваючи рот хусткою, щоби син не почув.

– А свекруха нічого не знає?

– Ні. І не треба. Ми так вирішили з Олегом. Вирішили їй не казати. Вона…

– Не переживай. Микола не залишиться сам. Обіцяю. Я даю тобі слово…

…– Я приїхала забрати речі Миколи. Не хвилюйтеся. Я дуже швидко.

Валентина Федорівна стиснула тонкі губи, але мовчки пропустила невістку в квартиру. Хлопчик зайшов слідом і залишився стояти в коридорі.

– Десь має бути його улюблений слоник. Ви не бачили? – гукнула з кімнати Настя.
– Не знаю нічого, – різко відповіла Валентина Федорівна. – Забирай шмаття, а потім ідіть. Швидко! Не можу на вас дивитись. Згадую сина, якого не стало через тебе.

– Олега не стало через недбалість роботодавця. Якби директор не відправив його в рейс у хуртовину, нічого не сталося б. Не було б нічого. Це був нещасний випадок, – твердо промовила Настя.

– Це тобі не жилося, як людям! Все тобі грошей мало! Все більше й більше хотіла! Як шахрайка якась! Ти… Ти винна. Що не стало мого хлопчика. Йди!

…Далі все було, як у сповільненому фільмі. Валентина Федорівна гарячково натискала на кнопки телефону, намагаючись викликати швидку.

Потім відкривала двері, впускаючи лікарів.

Через десять хвилин вони понесли Настю.

А жінка залишилася одна з хлопчиком, який плакав.

– Хочу до мами. Мамо, мамо… – плакав Микола.

– Поїхали, – розгублено промовила Валентина Федорівна.

У лікарні жінка здогадалася зателефонувати «тітці Світлані», про яку постійно говорив хлопчик.

Дівчина приїхала через п’ятнадцять хвилин. Вона бігла коридором так, ніби могла щось змінити, якщо встигне…

У руках вона тримала халат.

– Де вона?

– На процедурах. Лікарі нічого не кажуть…

– Це ви її довели, так? Вона казала, що сьогодні поїде до вас.

– Я?! – ахнула Валентина Федорівна. – Та що ви таке говорите?!

– Ви її знову звинувачували. Ви…

Світлану зупинила медсестра, вона вийшла з процедурної і кудись побігла.

За хвилину туди майже бігцем зайшли ще кілька людей у білих халатах.

Декілька хвилин очікування…

Потім вийшов лікар.

– Вибачте, але ми зробили все, що могли. З її ситуацією це було очікувано, – сказав він, важко зітхнувши.

Лікар співчутливо поплескав Валентину Федорівну по плечу, сумно глянув на хлопчика і пішов, опустивши голову.

– Що? Яка ситуація? – Валентина Федорівна сіла на диван, що стояв поряд з нею. Губи її тремтіли.

Світлана зітхнула і сіла на крісло.

– У Насті було дуже серйозно із серцем. Терміново потрібна були процедури. Але грошей не було, і Олег брався за будь-яку роботу. Далі ви все знаєте…

– Так… Так ви знали? Що вона дуже слаба… І ніхто не сказав мені?!

– А що вам казати? І навіщо? Щоб ви знову почали її звинувачувати? Микольцю, ходімо. Я відвезу тебе додому, посидиш у нас, а я поки що тут вирішу проблеми…

– А мама? Де мама? – хлопчик дивився на неї очима, в яких тремтіли сльози…

– Малюк, я тобі потім все розповім…

…Два тижні минуло з перших поминок. Два тижні…

І ось Валентина Федорівна стояла біля могилки сина з іще свіжими квітами.

А поряд був свіжий горбок землі – могилка її невістки.

На цей раз жінка не галасувала, не плакала.

Вона стояла в заціпенінні, не знаючи, що їй робити.

Тепер звинувачувати не було кого. Хіба себе…

– Світлано, а Микола житиме у вас?

Світлана підвела хлопчика до свого чоловіка і повернулася до свекрухи покійної подруги.

– Так. Ви проти?

– Ні… Ні… Я думаю, що так буде краще… Він до вас дуже звик і ви хрещені. Просто. Можна я відвідуватиму його? Він мій онук все ж таки… Я залишилася зовсім одна і… – літня жінка благаючим поглядом дивилася на дівчину.

Світлана могла відмовити. Могла вигукнути, що після всього, що трапилося, не підпустить жінку до нього і взагалі…

Але ні. Так би сказати, вона не могла. Вона розуміла, що бабуся – остання близька людина у хлопчика.

Настю сама виховувала бабуся, її батьків не стало багато років тому, тож Валентина Федорівна – остання родичка шестирічного Миколи…

– Приходьте, – просто сказала Світлана.

…Микола ще довго вірив, що мама і тато повернуться, але вони не поверталися.

Поруч були тільки тітка Світлана, дядько Олег і баба Валя, яка стала частіше приходити до хлопчика, а потім і взагалі стала забирати його до себе.

Спочатку на вихідні, а потім і у будні.

Валентина Федорівна дуже змінилася. Вона дуже постаріла за цей час, розгубила колишнє завзяття.

Наче відтанувши серцем, вона дуже полюбила свого онука.

Микола теж полюбив свою «бабу Валю».

Дітям простіше – через свою легкість та безпосередність вони швидко забувають образи і пам’ятають тільки хороше.

Нам би в них повчитися…

КІНЕЦЬ.