У нашої мами троє дітей, але якось так вийшло, що для неї завжди був один – улюблений. Іван. Наймолодший. І найжалібніший. Усі його недоліки – прощалися. Усі його прохання – виконувалися. І якщо я чи старший брат ще могли почути: «Не зараз», або й просто «ні», то Іванові вона й останню банку варення віддавала.

Ми ще в дитинстві це відчували, але не нарікали. Ну Іван, то Іван. Мамине сонечко. А ми – вже якось самі собі ради дамо.

Коли Іван одружився, мама спершу раділа – нарешті не сам, є кому доглянути. Але радість швидко змінилася тривогою. Невістка наша виявилася – ох і штучка. Катя одразу показала, що з родичами чоловіка надто церемонитися не буде. В перший рік шлюбу ми ще бачилися, потім її не стало видно зовсім. Тільки Іван приїжджав. Сам.

– Вона мене вже дістала, – сумно опускав очі. – То не те, то не так. То грошей мало, то на роботу її не пускаю. А я ж один пашу на всіх…

Мама його слухала й плакала. Тільки сльози в рукав і одразу – з погреба соління, з горища – варення, з городу – мішок картоплі. І з пенсії – гроші в кишеню. На дорогу. На себе. На дітей.

Ми з братом крутили головами, але нічого не казали. Ну, буває. Криза. Сім’я – то не жарти. Думали: пройде.

Та минали роки, а нічого не мінялося. Діти Івана вже пішли до школи. А він усе так само – приїжджає щонеділі, забирає продукти, жаліється на життя. На Катю. На тещу. На низьку зарплату.

А мама все дає. Все носить. Все береже «малого».

Аж поки ми з братом не витримали.

– Іване, – сказав старший брат. – Якщо твоя дружина така погана, то чого ти з нею стільки років живеш? Розлучайся. Закінчуй цю комедію. Бо виглядає, що тебе не дружина гнобить, а ти просто сидиш на шиї у мами. І не тільки на шиї – ще й з кишені тягнеш.

Я підтримала:

– Ми з братом мамі допомагаємо – гроші, продукти, ремонти. А вона все – тобі. А сама на одній картоплі сидить. І так щотижня. Ти чоловік чи хто? Дорослий чи дитсадок?

Іван помовчав. Пішов. Здавалося, замислився.

А через тиждень – сюрприз. Приїжджаємо, а він уже в мами живе. Мовляв, Катя вигнала. Речі привіз. І з мамою вже все вирішили – продаватимуть дім і купуватимуть квартиру в місті.

Я сіла на лавку. Очі великі, як у сови.

– Що продаватимете? – перепитала.

А він мені:

– Та тут і моя частка є. Я ж тут виріс.

І тут мене прорвало:

– Ага. А та квартира, в якій ти до цього жив, вона ж чия? Не твоя. Її бабуся на нас із братом заповіла – тоді ти ще в пелюшках був! Ми тобі дали пожити з родиною – бо не мали серця виганяти. І що? Тепер сам пішов, квартиру дружині залишив, бо діти. А тепер на мамин дім зуб поклав?

Я подзвонила брату. Він приїхав через три години. Зайшов у хату, побачив Івана, що сидів у кухні з канапкою в руках, і сказав:

– Поїхали.

Іван опирався. Мама благала: «Та дайте йому спокій, дитина без хати залишилася…»

Але ми були невблаганні. Посадили Івана в машину, повезли назад. По дорозі дали зрозуміти:

– Ще раз спробуєш щось продати – квартиру, дім, щось витягти з мами – і ми свою квартиру продаємо. І дивись, куди тебе тоді Катя поселить. У комірчину? У шафу?

Того дня я вперше в житті почувалась злою старшою сестрою. І водночас правильною.

Іван тепер мовчить. Ні дзвінків, ні візитів. Мама ж тримає образу. Каже: «Невже ви не могли по-іншому? Він же не чужий. Мій син…»

Але я знаю, що ми вчинили правильно. Бо ми не лише себе захищали. Ми її берегли. Маму, яка завжди думала про всіх, крім себе. Яка не знала, як сказати синові «ні».

Час покаже, чи пробачить. Але я сподіваюся, що колись, коли мине образа, вона подивиться на все з боку. І побачить, що ми просто були старшими дітьми, які не хотіли, щоб її останні роки пройшли у злиднях і сльозах.

Іван залишиться її сином. Але улюбленість – це не індульгенція. Любити – не означає дозволяти.

Джерело