У нас з Юрієм народилося троє дітей. Наша сім’я не була дуже багатою. Чоловік старався, працював. І я це бачила. Але на зарплату простого залізничника важко годувати й утримувати 5-тьох людей, як не крути. Навіть якщо заощаджувати, відмовляти собі в багатьох речах – Єгипет вам не світить.

Діти іноді плакали, що їхні однокласники вже мають те чи інше. Що одягнені вони всі краще. А що я могла їм відповісти? Я любила їхнього батька і знала, що він робить все, аби у нас завжди була їжа на столі і в цілому ми не потребували.

А коли Юрія підвищили на роботі, він пішов від нас. Просто одного разу не прокинувся. З того моменту все було на мені.

Слава Богу, діти на той час підросли і все розуміли. Допомагали мені з домашніми справами, намагалися якось підбадьорити, підтримати. Я довго намагалася оговтатися, знайти якийсь «чудо-підробіток», але це все нічого не давало.

І тоді подруга порадила мені облишити всі ці марні спроби і виїхати за кордон. Квартиру залишити на дітей і мою маму. Разом якось проживуть. А там і я зароблю і повернуся. Так я, власне, і зробила. Полетіла в чужі краї на 12 довгих років.

За цей час, доки я працювала, сталося багато всякого. Діти виросли, у з’явилися сім’ї. Спочатку я надіслала гроші синові, а потім донькам. Як весільні подарунки. Ні, на три квартири зароблених грошей мені не вистачило. Хоча всі мої знайомі по суті працювали саме на нерухомість спадкоємцям.

Але у фінансовому плані я дітям непогано допомогла: всі вони купили у шлюбі кожен по квартирі. Я домовилася зі сватами розділити витрати, тому була дуже задоволена.

Інша річ, що для повернення додому я не бачила жодних причин. Частину грошей відправила мамі, для ремонту та на ліки. Вона ж у мене зовсім вже старенька стала. А що мені самій вдома робити?

З дітьми, ясна річ, уже не посидиш. Головне, що вони добре почуваються, розвиваються і не вимагають додаткового фінансування. Я цього найбільше боялася. Що вони не зможуть самостійно заробляти і повністю залежатимуть від мене. Але склалося по-іншому, з дітьми все гаразд.

Я хотіла ще про всяк випадок попрацювати, щоб вистачило грошей на майбутнє. І приїхати додому, жити потім без зайвих хвилювань у своє задоволення, поступово зустріти старість. Що мені ще лишається.

Але сталося так, що я познайомилася з одним нашим співвітчизником і почала з ним листуватися в Мережі. Він жив у сусідньому місті і теж не знав, чим йому зайнятися. Данило розлучений, діти дорослі, а йому хотілося чогось постійного і рідного, близьку душу поруч. Так у нас і почали розвиватись стосунки.

Данило переїхав до мене в місто, і ми почали жити разом з ним. Для його навичок автомеханіка не важливо, де саме працювати. А я переїжджати не хотіла. Тож грошей за кордоном нам вистачало з головою, і ми почували себе дуже чудово. Я, звичайно, сумувала за своїм чоловіком. Але минуло стільки часу, що, мені здається, він мене зрозумів би.

Дітей я виростила, настав час думати і про власний комфорт. З моїм новим чоловіком ми домовилися поїхати додому через 3 роки. А ще, кажуть, саме стільки часу живе кохання. Як тут не перевірити?

Рівно через три роки ми приїхали додому і почали жити в мене, як і домовлялися. Ну, ви знаєте, що таке громадянський шлюб – без штампу в паспорті. Діти прийшли мене зустріти, вони добре знали, що я буду не одна, а з чоловіком. І зовсім не були проти мого вибору.

Я так раділа з того, що вони добре мене розуміли. А потім ми з Данилом влаштували невелику вечірку, покликали дітей, їхні родини, маму. Я навіть не полінувалася набрати подружку, яка мені й порадила виїхати на заробітки. Хто знає, де ми всі були б, якби не її ідея?

І ось накритий великий стіл. Усі зібралися, гарні, усміхаються, радіють. Ще навіть не прозвучало жодного тосту. Тож все, щоб ви розуміли, максимально урочисто. Хоч і неофіційно. Як раптом промінь світла падає на мого коханого, і він стає на одне коліно! Я вражена.

А він продовжує: усміхається, дивиться на мене з такою іскринкою в очах і пропонує мені стати його дружиною! Я трохи не впала від несподіванки! Звичайно, погодилася, а у самої сльози з очей у два струмки.

Як цей вечір міг би стати ще кращим? Напевно, ніяк. А ось гірше він став. Хвилин через 10 я помітила якесь нездорове копошіння з боку родин моїх дітей. Вони шепотілися, але видно було, що їм хочеться зібратися і піти.

Я нічого не розуміла і покликала найстаршу доньку до себе. Попросила, щоб вона відповіла як є. В чому справа? На що Соломійка мені без особливої скромності одразу й відповіла.

– Розумієш, мамо. Цивільний шлюб – це одне. Але якщо все буде по-справжньому – інше. Мені що, твого мужика тепер татом називати? А квартиру нашу ми потім із ним ділити повинні будемо, якщо що? Ти взагалі подумала, перед тим, як погоджуватися знову заміж виходити?!

За півгодини ні дітей, ні їхніх родин уже не було за столом. Ну, хоч для пристойності вони вигадали якусь казку, що їм усім треба рано вставати, але я ж розумію справжню причину.

Звісно, мені було сумно. Сумно навіть тепер, хоча з того часу минув не один місяць. Ми так само живемо з Данилом у мене, але поки що не розписані. Ну, що таке громадянський шлюб? Це несерйозно. Я у своєму чоловікові повністю впевнена, як і він у мені.

Але мої діти за весь цей період подзвонили мені лише кілька разів, навіть не приходили в гості. Виходить, у їхніх очах я зрадниця і крапка. Але я такою себе не вважаю. І навіть почала помічати, як віддаляюсь від них морально.

Чому вони не можуть прийняти мене та мого чоловіка як одне ціле? Я завжди йшла їм назустріч. Невже з їхнього боку я зовсім не заслуговую на те саме у відповідь? Хоча б з почуття поваги й вдячності до мене. Як тепер спілкуватися з власними дітьми?

Джерело