Мої батьки – дуже своєрідні люди. Вони ніколи не втручалися в наші з чоловіком сімейні справи, відколи ми живемо у шлюбі не мають ніяких претензій до нас, але в той же час і хорошого нічого для нас не зробили.

Не дивлячись на те, що мої тато й мама живуть досить таки заможно і я – їх єдина донька, вони вважають, що я маю все у своєму житті досягти сама.

При цьому у них самих основна частина майна – це те, що дісталося їм у спадок від їх родичів. Я розумію, що ніхто нікому нічого не винен, тим паче вже немолоді батьки своїм дорослим дітям, і що кожна людина повинна досягати чогось у цьому житті сама, але ж ми для них не чужі люди, і хоч чимось в міру можливостей вони могли б допомогти мені з чоловіком, тим паче у такі скрутні часи.

У моїх батьків простоюють дві квартири, вони їх поки не здають в оренду – кажуть, що ремонт шкода псувати, адже вклали у нього чимало грошей. При цьому ми з чоловіком та трьома дітьми орендуємо для себе житло самі.

Свекор зі свекрухою нам допомогти не можуть особливо нічим, на жаль – вони живуть в селі і майже нічого не заробляють. Своїми силами відкласти гроші на придбання житла у нас не виходить – вся зарплата йде на оренду квартири, їжу і одяг для всієї родини.

Намагаємося зараз заощаджувати на всьому, як це можливо, що не їздимо у відпустку, але грошей все одно в обріз, ціни високі, а зарплата мала.

Якось ми з чоловіком спробували поскаржитися моїй мамі на те, що втомилися бігати по орендованих квартирах, що грошей постійно нам на життя не вистачає, ледве на елементарне фінанси знаходимо, і що наші діти погано сприймають часті переїзди, натякнули що непогано було б нам осісти на одному місті. На що моя мама нам сказала: «А для чого було стільки дітей!». За її словами, ми самі винні в тому, що нічого не нажили, що в нас нічого немає.

Мама каже: «Потрібно було думати про придбання житла до того, як трьох дітей народили!».

Мені так важко було чути ці слова саме від мами своєї, але ми з чоловіком обоє хотіли велику сім’ю. Я свого первістка і так народила пізно – в 28 років. Якби ми чекали, коли назбираємо на квартиру, то мені було б вже пізно народжувати. Сказала все це матері, але їй байдуже до цього. У неї для нас одна відповідь: «Самі винні».

Я не розумію, як так можна ставитися до сім’ї власної дитини? Невже таке буває, що рідній матері байдуже до своєї дитини, в яких умовах ростуть її онуки, чи мають що їсти вони? Мені не хочеться остаточно псувати відносини зі своїми батьками, адже вони хоч посидіти з нашими дітьми іноді можуть, але і як після подібних слів з ними спілкуватися – не знаю.

У мене в голові не вкладається, що якийсь там ремонт може бути дорожче власної сім’ї. Та й чим батьки взагалі думають? Адже вони вже немолоді люди, і не сьогодні, так завтра їм може знадобитися наша допомога. Що тоді? Невже вони думають, що я тоді подбаю про них, якщо вони зараз не хочуть дбати про мене та моїх дітей?

А мені чоловік каже не ображатися на маму і тата, а просто на старості років відвернутися від них. Але хіба це правильно, як він каже?

Фото ілюстративне.

Джерело