– У нас просто найкраща мама, стільки для нас зробила! – пафосно почала говорити тост моя донька у мене на дні народження.

– Це і справді так. Мамо, дякуємо тобі за все, – підхопив син.

Мені було дуже приємно слухати такі гарні слова в свою адресу. Звідки ж я знала, що сказані вони не щиро.

В наступному році мені буде 60, я вирішила, що святкуватиму вже ювілей, а в цей день народження ми посидимо в скромному сімейному колі. У мене є син і дочка, обоє вже мають окремі родини, і я запросила сина, невістку, дочку, зятя і трьох онуків.

Дочка подарувала мені сервіз, такий про який я давно мріяла, а син купив мультиварку. Я накрила стіл вдома, квартира у мене хоч і невелика, але за столом ми всі якраз помістилися.

– Мамо, а чому ти не розповідаєш про свій головний подарунок? – раптом питає мене донька.

– Який? – вдаю, що здивована.

– Про квартиру, – уточнив син.

Всі замовкли і стали пристально на мене дивитися. Я зрозуміла, що вони вже все знають про спадщину, яка мені впала як сніг на голову. Очевидно, проговорилася моя подруга, яка єдина все знала. Мала ж я хоч комусь розповісти, бо мене переповнювали емоції. Дітям я теж збиралася сказати, але пізніше.

Я ніколи не мріяла про виграші в лотереї чи про подарунки, а тут – велика двокімнатна квартира в самому центрі міста в престижному районі. Подарував її мені мій батько. Його я ніколи не бачила, він лишив маму як тільки дізнався, що та дитину чекає.

Але мама мені розповідала, що він не бідний, начальником працює, а нас знати не хоче. Очевидно, що в кінці життя цей чоловік змінив свою думку, бо в заповіті вказав мене як єдину спадкоємицю на свою квартиру.

Оскільки діти вже все знали, я була змушена визнати, що так, це правда, тепер у мене є гарна двокімнатна квартира.

Виявилося, що вони не тільки знають про сам факт існування квартири, але вже і мають плани на неї.

– Мамо, а що ти збираєшся робити з цією квартирою? – прямо запитала донька.

– Ще не знаю, подивимося, – чесно відповіла я, яка ще досі не могла прийняти, що мені хоч зараз, але так пощастило.

Я все життя сподівалася лише на себе. Пішла працювати в 15 років, вчилася в вечірній школі. Інститут я закінчувала пізніше, точно, бо треба було працювати. З чоловіком, батьком моїх дітей, мені теж не пощастило. Він проміняв мене на іншу і залишив з двома дітьми.

Тим не менше, мені вдалося купити дві однокімнатні квартири – і сину, і дочці. Сама я живу в своїй старій теж однокімнатній квартирі.

Я завжди вважала, що зробила для своїх дітей усе можливе, нехай однокімнатні квартири, але це можливість відразу жити окремо. Звичайно, що я сподівалася, що з часом вони самі подбають про розширення, та на жаль, і син і дочка досі живуть в тих квартирах, які я їм придбала. У сина двоє дітей, у дочки одна дитина.

– Мамо, ну що з квартирою? – через тиждень дочка ще раз повернулася до цієї теми. – Квартира просто стоїть, а тобі треба буде велику комуналку за неї платити.

– А що ти пропонуєш? – питаю.

– Хочу щоб ти впустила мене в цю квартиру. Ми з чоловіком давно мріємо про другу дитину, але не можемо собі цього дозволити в однокімнатній квартирі, а дві великі кімнати – то вже зовсім інша справа, – каже дочка.

– В цю квартиру переїду я. Я так вирішила. Досить з мене, я вже набідувалася, тепер хочу пожити добре. Там район дуже гарний, мені і на роботу ближче, і в поліклініку, – кажу.

Дочка як почула, що я сама хочу переїжджати в ту квартиру і нікому її віддавати не збираюся, аж змінилася в обличчі. Вона явно від мене такого не чекала, тому пішла дуже зла.

Через кілька днів прийшов і син з таким же проханням, він вирішив, що ця квартира йому дуже потрібна, адже у нього двоє дітей.

– Мамо, я дізнавався, там поряд є гарна школа, де зможуть вчитися твої внуки. Ти хоч про них подумай. Ну навіщо тобі одній така велика квартира?

Сину я сказала те саме, що й дочці, тому він теж пішов від мене ображений. Але вони не здалися, через кілька днів ве прийшли двоє разом і запропонували варіант, який мав би задовільнити усіх – квартиру треба продати, а гроші поділити.

– Нічого я продавати не буду. Я переїждаю в кінці місяця, – ще раз я їм повторила.

– Тобі навіть не вистачить грошей на комуналку, як вийдеш на пенсію. А нашої допомоги не чекай, – заявила дочка.

– Вистачить, бо свою стару квартиру я здам квартирантам, – спокійно відповіла я.

Це була остання крапля, діти настільки образилися, що зовсім перестали спілкуватися зі мною, не телефонують і слухавку від мене не беруть. Тепер я – погана мама, що пошкодувала для них квартиру.

Та я вважаю, що зробила все правильно, мені треба про себе подбати. От тільки від цієї історії щось дуже неприємно на душі, навіть переїзд мене не радує.

Джерело