У нас не вмикають світло – “бо ще видно з вікна”. Телевізор є, але для краси. Пральна машина стоїть поламана – Іван каже, руки є. Дітям дозволено гратись лише з картоном і газетами. Увечері вони туляться до дверей, бо тільки звідти падає хоч трохи світла.

Вчора я порушила правило. Ввімкнула лампу й читала дітям казку. Вони заснули щасливі. А я чекаю ранок. Бо знаю – буде розмова. Але цього разу мовчати не буду

Ми прожили сім років у режимі виживання. Електрика вмикалася за графіком чоловіка, не за тарифом. Діти не знали, що таке мультики, бо телевізор стояв “на випадок гостей”. А я? Я навчилась варити борщ із двох буряків і розмовляти пошепки. Але найбільше кололо не це, а те, що ніхто не вважав це ненормальним. Ні чоловік. Ні навіть я – до певного моменту.

Коли в оселі настала тиша – не благословенна, а задушлива – я зрозуміла, що ми живемо не разом, а поруч. Поруч з вимкнутими лампочками, з обігрівачем, який ховається в шафі, “бо не час грітися”, і з дитячими сміхами, що затихають при його кроці в кімнату.

– Мамо, можна ввімкнути світло? – питала Марися, сидячи з олівцями біля дверей, куди падало єдине сяйво з під’їзду.

– Ще видно, – завжди випереджав мене Іван.

Я мовчала. Бо знала – слово зайве, і почнеться:

– Ти ж не працюєш, Мар’яно. А рахунки хтось платить? Світло – це не іграшка.

А іграшки – теж не іграшки. Вони в нас картонні. Ми з дітьми вирізали кубики з коробки з-під крупи, намалювали “обличчя” фломастерами. М’яч з газет. Лялька з панчохи. Телевізор у дітей – з тієї ж коробки, просто з віконцем. Казки – з моїх спогадів, бо книжки читати ввечері не можна. Очі псуються. А лампу вмикати – це вже “жир”.

– У нас було краще, – якось тихо сказала Марися. – У бабусі телевізор був і навіть мультик включала. А ти не вмієш?

Я ковтнула клубок. Не відповідала. Бо відповідь лякала мене саму.

Найгірше – що це стало нормою. Ритуали виживання. Пилососа нема – віник. Штори не прасуються – Івану все одно. Суп гріється на газу, бо мікрохвильова – “для панів”. Все під контролем – поки ніхто не хоче більше.

Але діти ростуть. І одного разу Олежик спитав:

– Мамо, а що таке “пульт”?

Я засміялась. А потім розплакалась.

Іван цього не бачив. Він рідко бачив щось, крім свого “порядку”. Порядок у нього був суворий: не тратити, не марнувати, не смітити словами. Любов – це “є що їсти”. Турбота – це “не хворіють”. Радість – це “тихі, бо зайнятий”.

Я згадала маму. Як вона вивішувала фіранки з вишивкою. Як тато жарив кукурудзу на сковорідці і ми дивились мультики. Старий телевізор, тепле світло, моя лялька Міла з бантом. Ніхто не був багатим, але ніхто не боявся ввімкнути світло.

Я знову злякалась. Бо згадала, якою я була. І якою стала. Тихою. Зручною. Економною. Зі згаслим обличчям.

І тоді я зробила страшне. Я купила лампу. Невеличку, настільну. В секонд-хенді. За 45 гривень. І сховала.

Коли Іван поїхав у село на два дні до батька, я витягла лампу. І ввімкнула. Маленький жовтий промінь наповнив кімнату. Діти мовчки дивились. Потім Марися сіла до книжки. А Олежик намалював телевізор з антенами. Справжній.

– Мамо, це магія? – прошепотіла донька.

– Ні. Просто лампа, – прошепотіла я.

І плакала, поки діти грались.

Наступного дня я почала збирати речі. Потроху. Непомітно. Бо знала – я піду. Не втечу, а піду. Не від чоловіка, а від тиші. Від картонного життя. Я не мала плану, не мала роботи, не мала впевненості. Але мала одне – рішучість не дозволити дітям вирости в темряві.

У ніч перед від’їздом я стояла біля вікна, коли Іван повернувся. Втомлений, злий.

– Що це за лампа? – сказав, побачивши її на столі.

– Моя, – відповіла я.

– А ти спитала?

– А ти спитав, коли вимикав світло?

Це була перша сварка, в якій я не згорнулась калачиком. Не впала в мовчанку. Просто стояла. І дивилась. Не з викликом, а з прощанням.

Він мовчав. А я розуміла – між нами прірва. І я вже на іншому березі.

Ми поїхали зранку. До моєї тітки в Чернівці. Там одна кімната, але два вікна. І світло не вимикається. Там іграшки – з секонд-хенду, але справжні. Там іноді важко, іноді страшно. Але я щовечора вмикаю лампу. І кажу дітям:

– Сьогодні читаємо казку.

Час від часу Іван пише. Каже, що я “зруйнувала сім’ю”. Що він усе робив для нас. Може, і правда. Але без світла, без вибору, без дитинства – це не життя. Це в’язниця з картонними дверима.

І я от що думаю: скільки ще жінок бояться ввімкнути лампу? Бо “марно тратить”. Бо “не спитала”. Бо “і так видно”. І скільки ще дітей малюють телевізор, бо не знають, як виглядає справжній?

А як у вас? Ви досі в темряві – чи вже знайшли свій вимикач?

Джерело