У нас із сестрою різниця у віці десять років. Юля навчається в університеті на четвертому курсі. У мене вже є своя сім’я та маленька дитина.

З раннього дитинства мої батьки дуже сильно балували сестру. Це виявлялося не тільки в купівлі дорогих іграшок та одягу, а й в увазі, якою вони її оточували.

Коли я росла, у батьків не було можливості купувати мені те, що я хочу. Вони багато працювали, і майже весь час я проводила у бабусі. Нестача батьківського тепла і турботи, відсутність уваги призвели до того, що я почала ревнувати батьків до своєї сестри.

Мені було дуже прикро. Я вважала себе непотрібною самотньою дитиною.

Коли настав час вступати до інституту, батьки сказали мені, щоб я розраховувала лише на свої сили, адже грошей для того, щоб оплачувати моє навчання, вони не мають. Це при тому, що Юля водночас навчалася у приватній школі, і рік її навчання коштував дуже дорого.

Я не розуміла, із чим пов’язана така несправедливість. Свою сестру я любила, але водночас і ненавиділа.

Закінчивши інститут, я вийшла заміж і в мене з’явився син. З того періоду, мої батьки лише одного разу приїхали до нас у гості, більше участі у долі моєї дитини вони не брали. Раз на тиждень мама дзвонила дізнатися, як наші справи. Розмов про те, щоб взяти онука на вихідні чи якось допомогти нам фінансово, не було.

Юлі ж вони купили квартиру в центрі, їздила вона на новій машині та ні в чому собі не відмовляла. Я вже давно змирилася з таким станом справ і практично не переживала з цього приводу.

Однак нещодавно захворів мій чоловік. Йому була потрібна операція, яка коштувала чималих грошей. Продавши все, що мало якусь цінність, ми зрозуміли, що грошей все одно не вистачає. Тоді, переборовши свою гордість, я зателефонувала мамі.

– Мам, я дуже рідко тебе про щось прошу, – почала я розмову, – але саме зараз мені потрібна ваша допомога.

– Що трапилося? – Запитала мама.

– Мені потрібно сто тисяч, – схвильовано відповіла я.

– Кості потрібна операція. І що швидше, то краще.

На деякий час повисла тиша.
– Ми з татом із радістю б тобі допомогли, але в нас зараз немає такої суми, – нарешті сказала мама.

– Якщо зараз йому не зробити операцію, він може залишитися інвалідом, – мало не плачучи, сказала я.

– Ну, у нас зараз і справді зовсім немає грошей, – зітхнула мама.

– Юля післязавтра їде до Європи в турне. І всі гроші, які ми відклали, ми віддали їй.

Я була шокована. Хоча чого іншого я могла чекати?

– Ти не намагалася взяти кредит?

– Запитала мама.

– Зараз видають під невеликий відсоток.

– У нас і так вже кредитів багато. Невже відпочинок Юлі не може почекати?

– Ні, звичайно, ти що! – обурилася мама.

– Вона цієї поїздки пів року чекала і дуже засмутиться, якщо все зірветься.

Образи, накопичені роками, за одну секунду вирвалися назовні.
– Ти вважаєш, що відпочинок сестри важливіший за здоров’я мого чоловіка, батька твого онука?

– Що ти крuчuш, – невдоволено відповіла вона.

– Тримай себе в руках, ти взагалі з матір’ю розмовляєш.

– Я вже багато років тримаю себе в руках! – прокричала я. – Але зараз просто вже не можу терпіти! Чому у вас до мене таке ставлення, ніби я зовсім не ваша дочка?

– Не кажи нісенітниці, – нервувала мама, – ми однаково ставимося і до тебе, і до Юлі. Ти просто вже доросла, у тебе своя сім’я, а вона ще одна, і, крім нас, у неї нікого немає.

– Це все відмовки, – тремтячим голосом сказала я, – я ніколи не відчувала вашої підтримки та кохання. Всі свої проблеми я завжди вирішувала сама, навіть коли ще не була одружена.

– У тебе якась параноя. Мені здається, тобі треба звернутися по допомогу до психотерапевта, – безтурботно промовила мама і кинула слухавку.

На емоціях я знову набрала її номер, але почувши гудки у слухавці, скинула. Сенсу дзвонити їй і щось доводити не було. Мати ніколи мене не чула, і цей раз не є винятком.

КІНЕЦЬ.