Я росла в сім’ї з батьками, які без кінця сварилися. Тато був загалом запальною людиною, а мама – справжньою балакухою, і тому в них виходило сваритися з приводу і без. Зрідка вслухаючись у їхні крики, я думала, що з моїм чоловіком у нас не буде приводів для сварок. Я виберу таку людину, з якою у нас буде ідилія.

Так і вийшло. Гриша був старший за мене на вісім років, але дуже розумний і розважливий. Він знав, коли поступитися, а коли стояти на своєму, і так, щоб я не образилася.

До вирішення проблем у нього був свій підхід. За одинадцять років нашого шлюбу я не можу пригадати жодної сильної сварки, а не дрібної суперечки, що розпочалася і за п’ять хвилин закінчилася, яка призводила б до сильних образ. Крім тієї, що сталася, коли Вася розбив вікно в школі.

Він був у третьому класі, ще не розумів, чим загрожує подібне, а ось ми з чоловіком уже уявляли, як нас відзвітують і скільки грошей вимагатимуть за вікно. І якщо до другого ми ще були готові, то бути відзвітованим за дитину ніхто не хотів.

Щоб не йти, я збрехала, що в мене важлива зустріч із колегою, але чоловік мене відразу розкусив.

– Зустріч завжди можна перенести, адже привід важливий.

– Але я ще два тижні тому домовилася. Якщо пропущу, вирішать, що я не поважаю і ще й на посаді понизять…

– Не вигадуй, Олено. У тебе просто зустріч із колегою, а в мене завершення проєкту на роботі. Мені потрібно затриматися, а через цю зустріч у директора я можу втратити премію.

Я ахнула:

– Отже, твоя робота важливіша за мою? Чому це?

– Тому що я більше отримую, відповідно, більше плачу. Хто, по-твоєму, за вікно платити буде?

– Я думала, ми разом.

Він кивнув, погоджуючись.

– Раз разом за вікно, тоді й догану підемо слухати разом.

Я категорично не хотіла. Він же чоловік, ще й солідний, справляє краще враження. І мова в нього краще поставлена. Він швидше і краще розбереться з директором, а я буду там сидіти і червоніти, слів не підбираючи.

– Навіщо нам двом пропускати критично важливі для роботи моменти? Має піти хтось один… – продовжувала я.

На це чоловік важко зітхнув. Він подумав над цією дилемою з хвилинку, а тоді попросив мене принести свій гаманець і дістати якусь монету.

– Підкинемо і вирішимо, хто піде на роботу, а хто до школи, – сказав він. – Я – орел, ти – решка. Хто випаде, той у школу і йде.

Це було абсолютно чесне рішення. Ще більше мені сподобалося, що випав орел. Чоловік пішов до школи один і з усім чудово розібрався. А цю ідею з монеткою ми вирішили використовувати і в майбутньому, щоб уникати назріваючих конфліктів.

Вже краще випадковість за нас вирішить якусь задачку, ніж ми пересваримося на рівному місці.

КІНЕЦЬ.