У нас із чоловіком хороша родина. Йому 34 роки, мені – 30. У нас двоє маленьких дітей, 4-х та 2-х років. Але зараз у нас ситуація дійшла до розлучення. Розкажу чому.

Чоловік у мене із нещасливої родини. Батьки його дуже пили, батько за нетверезі бійки регулярно потрапляв до в’язниці. Їх у сім’ї троє дітей, мій чоловік – найстарший. Ще є сестра 28 років та брат 26 років. Вони обоє теж вже сімейні, але зараз живуть не в нашому місті.

Отже, батько його постійно у в’язниці, мати позбавили батьківських прав. Дітей виховувала бабуся. Батько так і згинув у місцях позбавлення волі, а мати теж не стало рано. Коли діти залишилися з бабусею, моєму чоловікові було 15 років. Він допомагав виховувати молодших.

Потім усі діти виросли, створили сім’ї, молодші, як я вже казала, поїхали до іншого міста. Чоловік переїхав до мене, до моєї квартири. Влаштувався на роботу із непоганою зарплатою. Поки бабуся ще не була старою, мій чоловік його брат та сестра до неї навідувалися. Брат з сестрою, звісно, рідше з огляду на відстань.

Потім життя взагалі всіх розлучило. Мій чоловік став із сестрою та братом спілкуватися рідше, так тільки, дзвінки на свята з привітаннями. До бабусі вони взагалі перестали приїжджати. І ось, у літньому віці вона залишилася повністю під опікою старшого онука – мого чоловіка.

Коли вона була ще досить бадьорою, ми всією сім’єю приїжджали до неї. Але нечасто, тому що з маленькими дітьми мені незручно було влаштовувати часті візити. А чоловік їздив до неї регулярно – не рідше ніж раз на тиждень. Знаю, що й грішми допомагав, але я не проти, вона таки його виростила.

Але останнім часом бабуся почала сильно здавати. Спочатку пам’ять почала підводити, а далі – гірше. Кілька разів вона йшла з дому і не могла повернутися, бо забувала, де живе. Її виловлювали сусіди та повертали додому.

Тоді мій чоловік влаштував її до лікарні на обстеження. Діагнози поставили невтішні: хвороба Альцгеймера та деменція. Це не лікується, і вона сама жити не може. І ось якось чоловік прийшов до мене з розмовою.

– Ми візьмемо бабусю до себе, – категорично заявив він.

Я розгубилася: як це до себе? Почала наводити йому доводи.

– У нас двокімнатна квартира та двоє маленьких дітей. Де ми розмістимо твою хвору бабусю? – питаю я його.

– Ну, виділимо їй маленьку кімнату, а самі з дітьми – у великій, – відповідає він.

Отак у нього все просто! Жили собі спокійно, і раптом – учотирьох в одній кімнаті. А в сусідній – стара хвора людина, яка потребує догляду. Все це я йому висловила.

– І як ти собі це уявляєш? – питаю. – Діти зростатимуть, а перед очима у них – абсолютно шалена людина? Зараз у них – окрема кімната, дитяча, і як ми всі разом будемо тулитися?

– Ну, а як по-іншому? – Відповідає мені чоловік. – Доведеться потіснитися. Я не можу покинути бабусю, адже вона мене виростила.

Тоді я вирішила натиснути на “чоловіче”:

– Ти розумієш, що в нас інтиму не буде від слова зовсім?

Але це його не зупинило.

– Як буде, так і буде – а бабусю я не кину! – почав нервувати чоловік.

І такі розмови відбувалися практично кожен день. Та що там розмови – то вже були скандали. Чоловік стояв на своєму, і я ніяк не могла його переконати.

Тоді вирішила зайти з іншого боку. Кажу йому:

– А чому ти один маєш бабусею займатися? У тебе є дорослі брат і сестра. Нехай вони також потурбуються. Чому ми маємо забирати її до себе, а не вони?

На що чоловік відповідає:

– А як ти собі це уявляєш? Сестра зі своїм чоловіком та дитиною квартиру винаймають, а брат із дружиною з тещею живуть.

Порівняно з ними, у нас найкращі умови.

Ну так, де там умови – двокімнатна на п’ятьох, з яких одна – глибоко хвора людина!

– Ти ж працюєш, а за твоєю бабусею догляд потрібен, і стежити за нею постійно треба. А що як, вона газ увімкне і піде? А у нас діти малі, ти забув про це?

– Ну ти ж у декреті сидиш, от і будеш за нею наглядати, – відповідає чоловік.

Тут я зовсім розлютилася.

– І годувати її з ложки, і прибирати за нею теж я буду? – Вже перейшла на крик я.

А у нього на все одна відповідь:

– Я бабусю не залишу, вона сама не може.

– Ну гаразд, одна вона не може – згодна. Але чому б її не відправити до спеціального закладу, де їй забезпечать належний догляд?

Нехай платно, я згодна, але жити разом із нею – це не варіант.

– Ти хочеш, щоб я бабусю, яка мене виростила, батьків мені замінила, у психлікарню здав?! Бездушна ти зовсім! І як я з тобою одружився – мабуть, не розгледів одразу! – крикнув мені чоловік.

Але я теж не стала зупинятися. Мене можна зрозуміти: я захищаю свою сім’ю та маленьких дітей від побутового безладу на довгі роки. Адже серце у бабусі здорове, вона ще довго може протягнути в такому стані, а от із головою гірше стає з кожним днем.

– Отже, так, у моїй квартирі твоєї бабусі не буде! – беззаперечно сказала я.

– Ось виходить як? Нарешті ти мене квартирою дорікнула! А я все чекав – коли це станеться?

І того ж дня він пішов, грюкнувши дверима. Вже третій тиждень мешкає у бабусі. А мені що робити? Я винною себе не відчуваю. Мабуть, доведеться розлучатися. Адже я не збираюся наражати на небезпеку дітей.

А щодо бабусі я чоловікові варіанти запропонувала, це не моя вина, що він слухати не хоче. Значить, так і розлучимося: я з дітьми залишуся у своїй квартирі, а він – у бабусі.

КІНЕЦЬ.