У моїй квартирі телевізор не вимикається з дев’ятої ранку, чоловік принципово не миє посуд, бо “він не для цього створений”, а холодильник частіше порожній, ніж повний. Я приношу додому гроші, тягну роботу і побут, а мій Назар – тільки плани на майбутнє, які завжди починаються з “після свят”.

Колись він здавався мені мрійником, душею компанії, творчою натурою. Зараз я щовечора дивлюся на нього й думаю – невже це і є кінець моїх ілюзій? Але одного дня я наважилась. І все змінилося. Але не зовсім так, як я очікувала.

Мене звати Катерина, і колись я вірила, що кохання зможе витягнути людину з будь-якого дна. Але поки я день у день тягнула роботу, рахунки й побут, мій чоловік Назар тягнув лише ковдру на себе.

На початку він здавався вільною душею, цікавим, харизматичним. А зараз? Зараз я думаю, як сказати людині, яку ще недавно любила, що більше не витримаю жити з його бездіяльністю.

Усе почалось красиво. Назар з’явився в моєму житті так несподівано, що спершу я думала – казка. Я саме тоді влаштувалась у дизайнерське бюро, втомлена після сесій і підробітків. А він – із гітарою, диким сміхом і якимось чарівним вмінням переконати, що все буде добре.

– Я не такий, як усі, Катрусю, – сказав він мені в перший місяць знайомства. – У мене в душі космос, я не для офісів.

Тоді це звучало романтично. Я теж не була фанаткою “клітки з дев’яти до шостої”. Але я розуміла: за свободу треба платити – часом, силами, відповідальністю. А Назар хотів лиш… дихати.

Ми одружилися. Мої батьки були скептичні. Тато довго мовчав, а мама одразу:

– Дитинко, той твій артист навіть гвіздка не заб’є. Якби не твоя зарплата, ви б ту гітару на хліб не проміняли.

Я сердито відмахувалась. Казала, що все з часом, Назар шукає себе, йому просто не щастило. Я тоді ще вірила, що щастя – це питання терпіння.

Перший рік я працювала в офісі, брала підробітки в інстаграмі, щось перекладала ночами. Назар… писав пісні. Навіть виклав одну на Ютуб. За півроку – 112 переглядів. Переважно від його мами.

– Ти думаєш, я не хочу працювати? – казав він, коли я вже не витримувала. – Але не піду ж я різноробом! Я маю гідність.

– А я що, без гідності? – спитала якось. – Я в офісі третього дня з температурою сиділа!

Він мовчав, потім – улюблене:

– Не всі створені для такого життя. Я ж не ледащо.

Але дійсно не працював. І вдома не допомагав. Я приходила втомлена, а в квартирі – бардак, посуд – у мийці, їжа – в уяві.

– Я не кухар, Катю, – казав, витираючи крихти зі штанів.

– У тебе краще виходить. Я ж твоє натхнення.

Я вже й не знала, сміятись чи ридати.

Коли я розповіла про це подрузі Насті, вона аж закашлялась.

– Ти серйозно? – перепитала.

– Катю, ти ж розумна. Чого ти тримаєшся за цього дармоїда?

– Бо не хочу руйнувати сім’ю… – пробурмотіла я. – І все ще вірю, що він зміниться.

– Та він уже змінився – на гірше. Ти в цьому шлюбі не дружина, а благодійний фонд.

Одного дня я просто зламалась. Робота була пеклом – клієнт закотив істерику, начальниця накричала, каву зранку я так і не випила. А ввечері… Назар лежить на дивані, телевізор гуде, піцца порожня.

– Назаре, ти щось робив сьогодні?

– Ну… дивився вакансії.

– І що?

– Та нічого нормального. Всюди або досвід, або “від 25 років”. Ну блін!

Я сіла на табурет, глянула на нього. Скільки років я витратила на віру в це “ну блін”? Я ж умію працювати, але ж не тягнути на собі дорослого мужика.

У ту ніч я не приготувала вечерю. Не помила посуд. Я просто пішла спати.

Наступного тижня я вперше знову зустрілася з Настею і ще з кількома подругами. Ми сиділи в кав’ярні, їли тістечка, і я нарешті відчула, що існую не лише як функція “принеси – зроби – терпи”.

– Я б його виставила, – сказала одна з них.

– А я б зробила ультиматум, – додала інша.

– Дівчата, – зітхнула я, – мені страшно. Він добрий. Просто… не амбітний.

– То хай буде добрим на своїй кухні в мами, – скривилася Настя.

І знаєте, я вже майже готова була погодитись.

Наступного ранку я зібралася й вийшла з дому раніше. Відкрила ноутбук на роботі, знайшла вакансії – навіть не для себе, для нього. Декілька легких, стартових. Надіслала йому з коротким повідомленням:

“Ось кілька варіантів. Якщо нічого не зробиш до п’ятниці – ми серйозно поговоримо. Бо так жити більше не можна”.

Він не відповів. Вперше за два роки – мовчав. Але знаєте, я не злякалась. Я навіть почала розуміти, що втома – це не про тіло. Це про розчарування.

Тиждень потому він прийшов додому з папкою в руках.

– Хочу податись на місце в арт-студії. Малювати афіші. Може, з того щось і буде.

Я мовчала. Бо з одного боку – пізно. А з іншого… краще пізно, ніж ніколи?

Я досі не знаю, що з нами буде далі. Ми не вирішили всіх проблем. Але я точно знаю одне – більше я не мовчатиму, не вигризатиму всім ротом шматки хліба для двох.

Іноді кохання – це не жертва, а чесна розмова.

А ви що думаєте? Варто було боротись за ці стосунки чи треба було закрити двері ще в перший рік?

Джерело