У моїй голові крутилося одне: як достукатись до людини, яка схожа на гарний, але наглухо зачинений будинок? Я й гадки не мала, що відповідь з’явиться після однієї невдалої різдвяної страви, і ця маленька кулінарна буря обернеться тріщиною, через яку ми нарешті побачимо одна одну по-справжньому.

Різдво наближалося, і всі родичі наполягали, що цього року кутю має варити я. Дмитро лише підморгнув:

— Ти ж у нас кулінар-експериментатор, покажи клас.

– А твоя мама не проти? – пробую жартувати, але самоіронія скрегоче, мов ложка об дно порожньої миски.

– У мами свої традиції, але вона не кусатиметься, – заспокоює Дмитро.

Ці слова гріють рівно до суботи, коли я з’являюся на кухні свекрухи з пакетом продуктів. Галина, у бездоганному фартуху, зупиняє мене поглядом:

– Кутя – то святе. Чи знаєш ти, Віро, що зерно треба замочувати дванадцять годин?

– Знаю, – відповідаю й піднімаю банку з уже намоченою пшеницею. – Думала трохи полегшити собі життя.

– Життя рідко дозволяє скорочення, – тихо каже вона й відступає до плити.

Я зрозуміла: іспит почався.

Дмитро тим часом виніс на подвір’я ялинку, щоб підрізати стовбур. Шум ножівки розрізав тишу, мов нерівний пульс. Я ж, стоячи над каструлею, відчувала, що мої експерименти зі смаком-на-око сьогодні недоречні. Вівсянка в дитинстві рятувала мене від будь-яких стресів, та свекрусі точно не запропонуєш замінити історію предків на теплі спогади з пансіону.

Коли пшениця нарешті закипіла, я побачила, що маку в домі обмаль.

– Дмитре! – гукаю у вікно. – У вашій коморі лишилось півбаночки маку. Може, магазин?

Замість чоловіка відповідає Галина:

– У нас усе розраховано. Маку вистачить. Головне – не економити горіхи.

– Але в рецепті…

– У кожної родини свій рецепт, – різко, хоч і стиха.

Заціпеніла, думаю: якщо й цього разу закінчиться ввічливими «дякую» без жодного тепла, я не витримаю. Несподівано Галина повертається до мене:

– Привезла новий мед?

– Так, із пасіки дядька з Яремчі.

– Смачний буде. Я додам.

Вона бере банку й зауважує:

– Зліплю вареники з маком, щоб мак не пропав.

– Давайте разом, – вихоплюється в мене. – Я тіста не боюсь.

Галина киває. Уперше – без стриманої усмішки, а чесно і навіть із ледь помітним полегшенням.

Ми змішуємо борошно, сіль, яйце, воду. Тісто прохолодне й пружне, у ньому – стільки ж нервів, скільки у наших розмовах. Галина крутить качалку й раптом питає:

– У твоєї мами теж були свої кулінарні правила?

– Були, але ми домовлялись. Вона казала: головне – готувати з думкою про того, хто це з’їсть.

– Гарна думка, – стиха хитає головою свекруха. – Мене вчили, що треба готувати так, аби сусіди позаздрили.

– А ви заздрили кимось? – виривається в мене, й одразу шкодую: чи не занадто прямолінійно?

– Звісно, – відповідає вона й усміхається першою. – Молодшій сестрі. Вона мала легкий характер, їй світ завжди світився сонцем, а я всіх «правильна» та «серйозна». Так і звикла: мене люблять за те, що роблю добре, а не за те, ким є.

Я впускаю ложку з начинкою.

– Тому ви й тримаєте дистанцію? – питаю обережно.

– Мабуть, – зітхає. – Не хотіла б додати комусь клопоту своїми емоціями. Здавалася собі непотрібно зайвою у чужих почуттях.

– А я думала, що це я – зайва… – проскакує крізь губи.

Німа пауза. Потім ми синхронно сміємося – коротко, ніби соромлячись сміху. І тісто, здається, стає слухнянішим.

– Дивися, – показую Галині, – тут варто щіпнути тісто трохи міцніше, аби начинка не вилізла в окропі.

– А я так завжди робила, – звично відповідає вона.

– Чудово, – кажу й натискаю пальцем її вареник. – Але тепер удвічі сильніше.

– Чому?

– Бо мої вареники любить Дмитро: «Отакі пухкі», – показую, а Галина повторює рух, ширше усміхаючись.

– Знаєш, – тихо промовляє вона, – ніколи ще ми з тобою не працювали пліч-о-пліч. Легко на душі.

– Я теж так відчуваю, – зізнаюся.

Від плити піднімається пара. Ми закидаємо першу партію вареників, і Галина несподівано бере мене за лікоть:

– Віро… коли я мовчу – це не значить, що мені байдуже. Я просто не вмію говорити легкими словами.

– А я не вмію довго чекати. От і все, – усміхаюсь. – Тому, мабуть, ти й Дмитра відпускаєш на риболовлю частіше, ніж мені хотілося б.

– Щоб він був щасливий, – каже вона. – Щасливий чоловік щедріший на любов.

– Тоді, може, й ми навчимося бути щедрими одна для одної? – натякаю.

Галина вдихає аромат вареників:

– А з чого б ти почала?

– З десерту. Коли кутя, вареники й узвар з’їдені, залишитись удвох із чаєм і медом. Просто побалакати про дрібниці.

– Домовилися, – каже вона й додає по краплі мого карпатського меду в чашки.

Пізніше за столом Дмитро піднімає келих з узваром:

– За жінок, що творять кулінарні дива. Особливо, коли працюють у тандемі.

– За тандем, – підтверджую.

– Знаєш, мамо, – продовжує він, – ці вареники краще за твої класичні. І краще за Вірині фантазії, коли вона додає до всього кмин.

– Бо це наші вареники, – поправляє його Галина.

Я чую, як усі за столом завмирають: цього слова «наші» не було в нашому словнику. Серце трішки підстрибує, ніби вперше торкнулося теплої землі після довгої зими.

– Наші, – повторюю тихо.

Вночі, коли гості роз’їхались, ми з Дмитром миємо посуд. Він поглядає на мене лукаво:

– Здається, мама сьогодні розквітла.

– А я вперше не відчувала себе гостею. Хіба не диво?

– Диво у варениках? – сміється він.

– Диво в тому, що людина може змінитися, щойно ти даси їй шанс бути собою, а не ідеальним портретом.

Дмитро витирає тарілку:

– Мені подобається ця твоя філософія. Але пам’ятай: тандем має два крила. Мамині правила й твої експерименти здатні літати тільки разом.

– Справедливо, – погоджуюсь.

Я виходжу на ґанок. Ніч тиха, у вікні свекрухи горить лампадка, тінь Галини рухається вглиб кімнати. Я знаю, що завтра вона знову буде стриманою. Але між нами вже є тайна мова: пахощі маку, смак меду й щіпка спільної усмішки.

Час сплив, кутя роздала свої солодкі аромати, а в душі проросли нові паростки. Чи вистачить нам тепер мудрості поливати їх щодня? Як ви гадаєте, друзі: що потрібно, аби між «ввічливо» й «по-справжньому» виросла довіра? Чи можна зруйнувати кригу у стосунках однією спільною справою, чи ж потрібні роки маленьких жестів? Поділіться, бо, можливо, саме ваш досвід підкаже мені, як берегти сьогоднішнє тепло.

Джерело