У моєї свекрухи чергове “загострення”. Восени вона нам обіцяє, що офіційно подарує нам із чоловіком дачу, але, як тільки пригріває весняне сонечко, різко міняє своє рішення.

Чесно кажучи, так Валентина Іванівна робить далеко не вперше. І це вже стає кумедним. Ще років п’ять тому вона вперше поскаржилася нам із чоловіком, що втомилася прополювати грядки та стежити за садом.

– Ви – молоді, ось ви – і займайтеся дачею.

– Перепишу її на тебе, Павло, будете з дружиною та дітлахами на природі відпочивати та шашлички у вихідні смажити, – сказала тоді свекруха.

Ми такій заяві дуже зраділи, вирішили, що навесні поставимо мангал і зробимо альтанку. Але Валентина Іванівна усі наші починання трошки загасила, сказавши, що зараз не час щось кардинально міняти на її ділянці.

Натомість вона попросила підсипати доріжки, підлатати огорожу та вирити нову каналізаційну яму. Що ж, ні я, ні Павло сперечатися зі свекрухою не стали, – не хотіли турбувати нервову систему Валентини Іванівни.

Ми думали, що все одно втілимо свої задуми, просто трохи пізніше. Але навесні на нас чекав неприємний сюрприз. На початку березня свекруха стала все частіше згадувати про свої тюльпани та троянди, висаджені на дачі, та про те, наскільки її важко дістався шматочок землі недалеко від будинку і як сильно вона до нього звикла.

Вона так зітхала, що ми з Павлом відразу зрозуміли, до чого веде його мати, – вона передумала розлучатися з дачею. Тому через два тижні телефонних зітхань ми вирішили з’їздити в гості до Валентини Іванівни та про все поговорити особисто.

– Мамо, ну, ти ж сама казала, що втомилася від сапки та постійного копання в землі, – почав Паша.

– Так, говорила, але ж я так звикла до своєї дачі, там кожен кущик мені знайомий, – голосила свекруха.

– А ви хочете мене всього цього позбавити!

– Взагалі ти першою завела розмову про те, що подаруєш нам дачу. Ми тебе про це не просили, – нагадав їй син.

– Ну і що? А тепер я зрозуміла, що хочу ще трохи повозитися з городом. Ось, проведу ще одне літо на дачі й тоді напишу дарчу, – сказала Валентина Іванівна.

– Добре, мамо, як скажеш, – погодився Павло. Восени після кількох місяців важкої праці на городі, свекруха знову почала нити, що в неї ломить спину, викручує ноги та болить голова від перевтоми на дачі.

Вона знову заявила, що перепише дачу на сина. Але, як ви розумієте, Валентина Іванівна, надала нам і список «умов», які ми маємо виконати перед тим, як станемо щасливими господарями.

На цей раз ми з чоловіком обрізали дерева і лагодили дах. Ми вже повірили свекрусі. Однак навесні все повторилося. Валентина Іванівна різко занудьгувала за своїми квіточками та грядочками та присягаючи пообіцяла написати дарчу наступного року. Але тепер Павло відреагував не спокійно.

– Мамо, до чого цей цирк? – запитав він у матері при зустрічі.

– Якщо ти хочеш подарувати мені дачу, – даруй, якщо ні – не даруй. Ось, тільки не треба щороку годувати мене обіцянками та навішувати купу умов. Краще прямо попроси щось зробити на дачі, але не бреши мені!

– Як ти можеш так розмовляти з матір’ю? Я ніколи не брешу! – заявила Валентина Іванівна та образилася на сина. А восени свекруха знову повернулася до своїх обіцянок. Чесно кажучи, я не сприймаю її слова серйозно, просто втомилася від щорічних вистав.

Краще б Валентина Іванівна додала щось новеньке у свій «репертуар». Поки що я тихенько сміюся з її весняно-осінніх загострень і намагаюся переконати чоловіка, щоб він не ображався на матір.

КІНЕЦЬ.