У моєї мами своєрідні уявлення про турботу. Я назвала б це турбота авансом. Іншими словами, мама спершу робить щось добре: готує улюблену страву, дарує подарунок мрії. А потім вимагає за це якусь послугу у відповідь, найчастіше пов’язану з господарством.

Я вважаю, що в сім’ї всі повинні піклуватися один про одного, але все-таки це має відбуватися природним шляхом добровільно. А не так, що ти мені я тобі. Це вже схоже на комерцію. Батько терпимо ставиться до маминих звичок, а мене від них верне.

Коли я навчалася у другому класі, мені сподобався велосипед подружки, про що я мала необережність сказати мамі. Найближчим часом вона подарувала мені такий самий і без приводу. Але відразу заявила, що я тепер зобов’язана мити весь посуд у будинку протягом року.

Вийшов подарунок із відпрацюванням, і той випадок був не єдиним. Схожим чином я відпрацьовувала мамині пиріжки, мобільний телефон, комп’ютер. Збереглася ця традиція й після мого повноліття. Але до одного випадку я не бачила каверзи, хоч на задвірках свідомості вже закрадалися думки, що так бути не повинно.

Коли я отримала водійське посвідчення, батьки подарували мені машину. Я раділа, що тепер можна не збирати та не відмовляти собі багато в чому заради цієї мети. Тільки виявилося, що машина мені була подарована не просто так, а з умовою: возити маму, її рідню та приятельок у їхніх справах. І не важливо, зручно це мені чи ні.

До того ж подарунком ту машину можна було назвати важко. Вона була оформлена на маму, яка завжди знаходила відмовки на мої прохання змінити цей стан речей. Якоїсь миті до мене почало доходити, що тут щось нечисте. І після маминої вимоги підвезти чергову тітоньку збунтувалася:

– У мене на завтра інші плани, і робота безплатним таксистом у них ніяк не вписується!

– Отже, не так тобі й потрібен наш подарунок, – зітхнула мама і найближчим часом продала предмет нашої суперечки.

Тоді я дала собі обіцянку, що не прийму від мами дорогих подарунків, які й не подарунки зовсім як та машина. До речі, на чотириколісного друга я потім назбирала.

І тут задалася новою метою: купити квартиру. Тому що зараз я й досі живу з батьками. Іти на оренду не хочеться, оскільки там доведеться терпіти капризи орендодавця.

Щоб не витрачати довгі роки на накопичення потрібної суми, я вирішила взяти житло в іпотеку. І нещодавно обмовилася про свої плани під час сімейної вечері. Тато схвалив моє рішення, а мама зазнала шоку.

– Навіщо тобі ця іпотека! У мене є квартира, як ти пам’ятаєш, – сказала вона.

Квартиру, де ми живемо, свого часу придбав батько. Але у мами є її особиста нерухомість, яка свого часу їй дісталася у спадок від одного бездітного родича. Ця квартира зараз здається.

– А як же люди, які в тебе її винаймають? Ось виставиш їх і втратиш хороші гроші, – спробувала я зіскочити з теми.

– Ну і добре! Мені важливіше твоє особисте щастя. Адже тобі час вже власну сім’ю будувати. З ґрунтом під ногами у вигляді квартири це зробити буде набагато простіше, – зауважила мама.

– Ось тому я і хочу взяти іпотеку, щоб у мене були мої власні квадрати, – пояснила я мамі на пальцях свою позицію.

А вона почала розповідати мені про багаторічне рабство у банкірів та інші жахи іпотеки. На мамину думку, її квартира – безпрограшний варіант. Нічого платити не треба, боятися приставів – теж.

Пам’ятаючи про мамині особливості, я продовжувала стояти на своєму. Але мама не вгамувалася, обіцяла з дня на день переписати свою нерухомість на мене. І тут я не стрималася і підколола її:

– Ти оформиш на мене житло прямо як ту машину, так?

– Ну, з машиною – це інше. Ти тоді була надто юна, вітряна. А зараз, я бачу, подорослішала, дурниць не наробиш. І взагалі, звідки така недовіра? Я ж про тебе дбаю, а ти обличчя кривиш.

– Та, тому що я дуже добре знаю ціну твоєї нібито турботи! – випалила я.
Якщо заселюся в мамину квартиру, то виявиться, що їй потрібний ґрунтовний ремонт. Мама почне вимагати терміново його зробити, для переоформлення житла вдало “забуде”.

А коли відмовлюсь щось змінювати або, навпаки, виконаю її прохання, одразу опинюся за порогом. Від цього мого припущення мама розлютилася. Мовляв, вона ніколи не вчинить зі мною так підло.

– Припустимо, – продовжила я – ти не провернеш аферу з ремонтом. Але ж все одно щось вимагатимеш!

Далі я пригадала мама і велосипед, і пиріжки, і ще багато чого. Мама стверджувала, що таким чином просто привчала мене до праці, і це не має відношення до подарунків.

Ось тільки між працею у виховних цілях та спиханням левової частки навантаження є різниця. Тому мамині слова мене не переконали, і я вкотре відмовилася від її допомоги.
Мама після тієї розмови якийсь час зображала всесвітню образу. Але вистачило її ненадовго, і розмови про мій переїзд до її оселі відновилися.

Будь-яка інша людина глибоко образилася б на маминому місці. А мама навіть і не думає дати мені спокій. Ось точно шукає якусь вигоду, але цього разу вона її не отримає.

КІНЕЦЬ.