Ліда все чекала, що син повернеться, материнське серце відчувало, що він живий. Невістка жила так, ніби чоловіка в неї вже немає — продала його фотоапарат, лижі і навіть батьківський годинник на ланцюжку.

— Мамо, жити нам на що? — відповідала вона, коли Ліда висловлювала їй претензії.

Жити і справді було складно. Невістка працювала медсестрою у жіночій консультації, сама Ліда працювати не могла: передні зуби так розкришилися, що з дому соромно було вийти.

Син обіцяв, що заробить гроші і сплатить їй нові, і Ліда йому вірила. А Маруся радила вирвати все і щелепу вставну купити.

— У моєму віці? – обурювалася свекруха. — Я молода зовсім, яка вставна щелепа! Нема чого з мене бабку робити!

Ліда й онукам не дозволяла бабусею її називати, просто Ліда. Маруся закочувала очі, хоч хто, як не вона винна, що Ліда так рано бабусею стала?

Синові двадцять було, коли першого народили, потім другого слідом. Ліда була б не проти, якби була онука, але було два хлопчики, шуму від яких на весь будинок, сусіди вічно по батареї стукають.

Що за роботу Іванові запропонували, Ліда не знала. Він і Марусі не сказав, і правильно — та така пліткарка, відразу всім розповіла б!

А люди злі, Ліда це добре знала, зурочать ще, чого доброго. Жаль, звичайно, що і їй син нічого не сказав, вона б змогла зберегти його таємницю. Але скаже ще, ось повернеться і скаже.

Насправді вона сходила до стоматолога, готова була вже на щелепу, коли газ у них почали загрожувати відключити. Борги за квартиру величезні, куди Маруся дивиться?

Хлопці ще ці — горить прям все на них, тільки купить нові штани, як у дірах усі! Школярі обидва, і Маруся скаржиться, що й зібрати до школи дорого, й у самій школі гроші постійно збирають то на те, то на се.

Ліда цього не розуміла, ну, не підуть вони на платну англійську, і що з того? Іванко геть взагалі німецьку вчив, а поїхав до Америки, працює там. І нічого, справляється.

— Якби я мала зуби, сходила б на ваші батьківські збори і пояснила їм, що до чого, — казала Ліда. — закон про освіту треба читати! Освіта у нас безкоштовна. І тобі не завадило б.

— Мамо, ну коли мені читати? — закочувала очі Маруся. — Поки уроки з цими зробиш, від букв уже нудить!

Ліда не була нахлібницею, вона влаштувалася клеїти оголошення на під’їздах. Спочатку пробувала газети розвозити, але коліна не витримали навантаження.

За оголошення платили менше, але також гроші. Розклеювала вона їх увечері, у темряві — дуже соромилася своїх зубів, бо дивилися на Ліду всі, як на безхатьку А вона, між іншим, спадковий бібліотекар. Тільки тепер не може вона працювати в бібліотеці, там говорити треба, а зубів у Ліди немає.

З хлопчиками Ліда теж допомагала — забирала їх зі школи, розводила гуртками. Маруся влаштувалася підлоги кудись мити, і в ті дні, коли в консультації не працювала, тікала туди.

З грошима наче й справді краще стало, але витрачала їх Маруся не на те — то фрукти купувала, то яловичину.

— Діти в рваних черевиках ходять, а вона на горщик все спускає! — лаялася Ліда.

Незабаром вона зрозуміла, в чому річ. Хоча ні, не сама зрозуміла: добрі люди підказали.

— Маруся, що, дитину чекає? Рога твоєму Івану наставляє? — запитала сусідка.

Усі знали, що Іванко на заробітки поїхав. І ось сором-то який — Маруся і справді дитину чекає! Ліда кілька днів придивлялася, а потім прямо запитала:

— І хто тебе обрухав?
— Не ваша ця справа, мамо, — підібгала губи Маруся.

— Ні, моя! Ти в моєму домі живеш поки що. І я не дозволю тобі так із Іванком поводитися. Ось повернеться він, що я йому скажу? Як у очі дивитимуся?

— Та Не повернеться він! — крикнула Маруся, — Кинув він нас, мамо, зрозумійте це вже нарешті!

— Не вигадуй! Іван не такий, він відповідальний! Може, біда трапилася, може, не пускають його. Терпіння, Маруся, треба мати, а не по мужиках шастати.

Тоді Маруся взяла свій телефон, натикала там щось і сунула Ліді прямо до носа, тож нічого розглянути було неможливо.

— Та постривай ти! — скривилася Ліда і відсунула телефон подалі. — Це що?

На фотографії Іван широко посміхався, обіймаючи за талію таку білозубу блондинку. На тлі зеленіли пальми, наче заставка на комп’ютері, а не реальна картинка.

— Це — нова дружина Івана. Зі мною він розлучився, як виявилося. І ніколи він не повернеться, мамо! Ні-коли!

Ліда зовсім нічого не розуміла в цих інтернетах, а в самої Марусі запитувати не було бажання. Запитала у старшого онука. Той похмуро глянув на Ліду і сказав:

— Тобі треба, ти і шукай його сторінку. А я не буду. Зрадник він, бабуся.
— Не називай мене бабуся, я ж просила.

Онук закотив очі, як Маруся, і відвернувся. З того дня Ліда втратила спокій. У те, що син міг так вчинити, вона не вірила, Маруся, напевно, щось наплутала!

А ось дитина у її животі — це незаперечний факт, і Ліду це лякало. Що лякало більше, вона не могла сказати: те, що чоловік цей Машку покине, і доведеться Ліді в квартирі терпіти підкидька, або того, що Марія забере онуків і з’їде.

Ліда, звичайно, часто їй говорила, що мріє про це, щоб дали їй пожити спокійно, але насправді така її перспектива лякала. І не через гроші, хоча це теж — з її оголошень жити не вийде.

Але онуків Ліда любила, що приховувати — хоч і невгамовні вони, та все ж свої, рідні.

«От би Маруся з’їхала до свого коханця, а хлопчиків мені залишила, — мріяла Ліда. — Гроші тільки нехай приносить, а ми вже впораємось».

Живіт у Марусі ріс і ріс, фруктів і м’яса в холодильнику ставало дедалі більше, а плітки внизу на лаві не вгамовувалися: всім було цікаво, від кого Маруся понесла, та й самій Ліді теж. Чоловіка вона свого не показувала і навіть не згадувала.

— Кинув він тебе, чи що? — питала Ліда.

— Кинув, — погоджувалася Маруся.

Але коли Ліда питала, чи не батько дитини купує це добірне м’ясо та фрукти, Машка знову погоджувалась:
— Він, мама, звичайно, він.

Ліда злилася. Не для того вона Івана ростила, щоб такій дівці він дістався! Син завжди був добрим і слухняним хлопчиком, вона натішитися на нього не могла.

Чоловік відмовився заводити ще дітей, наче відчував, що довго не проживе. А Ліда лише один раз привела до будинку чоловіка, і коли той підняв руку на хлопчика, вирішила, що краще буде одна.

Так і залишилася одна, хоча саме зараз і почала замислюватися про нові стосунки. Тільки як і де — у квартирі тепер невістка з онуками, хіба що на чужу територію піти.

Іноді Ліда мріяла, що Іван повернеться, зробить їй зуби, і влаштується Ліда в бібліотеку, де обов’язково зустріне приємного чоловіка і знайде ще своє щастя.

Перед пологами Маруся стала дратівлива та плаксива. Воно й зрозуміло — батько дитини, мабуть, до себе її не кликав.

Напевно, взагалі був одружений, всі так думали. Чекала Маруся дівчинку, і Ліда потай зітхала: могла б і їй внучку народити, може, коли хоче.

У пологовий будинок лягла заздалегідь, залишивши Ліді купу інструкцій з приводу онуків. Наче Ліда без неї не знає! І грошей залишила, але Ліда не стала купувати набридлі їй яблука, а купила онукам коли та чіпсів.

Ну, а що? Повинні діти хоч іноді смаколиків поїсти. Про те, що народила, Маруся їй не повідомила, просто заявилася додому за п’ять днів — бліда, із заплаканими очима, без живота.

— А дівчинка де? — здивувалася Ліда.
— Немає, — відповіла Маруся. — Нема у мене дівчинки.

І розплакалася. Що там трапилося, Ліда так і не дізналася, Маруся не казала. Лежала на дивані, відвернувшись до стіни, і плакала. Від молока, що прибуло, у неї запалилися груди, і Ліда робила їй компреси з капустяного листка і настоянки.

— Ну, Гаразд тобі! — казала вона Марусі. — Все на краще. Ось повернеться Іван, і народите ще дівчинку.

Машка ридала, а Ліда ображалася: що такого вона сказала? Відходила Маруся довго. Але працювала ще більше, Ліда вдома її зовсім не бачила.

—Мамо, вистачить оголошення клеїти, займайтеся хлопчиками. Вам краще вийде уроки з ними робити. Гроші я сама зароблю.

І справді, заробила — закрила борги за квартиру, купила хлопчикам нові черевики та куртки, навіть нові телефони, з інтернетом.

Ліда б посварила її, але Маруся повела її до стоматології, зуби робити. Там їм озвучили, скільки це буде коштувати, і в Ліди серце завмерло від такої суми.

А Маруся сказала:
— Добре, давайте робити.

Очевидно, кредит узяла. Або Іван їй грошей надіслав, а вона мовчить. Краще прямо Ліді відправляв, вона б правильніше ними розпорядилася.

З новими зубами Ліда справді влаштувалася в бібліотеку. І зустріла там Семена Олексійовича, до якого за рік переїхала.

Квартиру залишила Марусі з дітьми, хай живуть. Семен Олексійович допоміг їй знайти Івана у мережі, і Ліда навіть йому написала.

Той відповів, що боявся її осуду, що зустрів жінку і повертатися не збирається. Ліда засмутилася, може, це її помилка була, вона якось не так виховала сина? Але Маруся сказала, що ніхто не винен, це життя таке.

Минуло років зо три, Маруся так і жила з синами, нікого собі не завела, хоч Ліда була вже й не проти. Вони з Семеном Олексійовичем завели французького бульдога, вигулювали його вечорами, йдучи під ручку, і Ліда була щаслива.

До онуків приїжджала раз на тиждень, дозволяла звати бабусею і дивувалася, як швидко ростуть. Якось вона зачепила колготки, і по нозі пішла стрілочка.

— Федю, де у мами лак для нігтів? — запитала вона у старшого онука.
— Не знаю, — відповів той. — Подивися в її кімнаті, вона там свої брязкальця тримає.

Ліда почала відсувати скриньки, заглядати в шафу. Без задньої думки вона це робила, просто шукала лак. І побачила стос білих конвертів.

Цікаво стало, зазирнула, що там. У конвертах були фотографії дівчинки. На зворотному боці підписано один місяць, два місяці, три місяці.

Ліда дивилася на ці фотографії та довго не могла зрозуміти. Сіла на ліжко, думала, зводила кінці з кінцями. Згадала, як Маруся неодноразово згадувала, що лікар один у консультації допомагає неофіційно парам завести дитину — знаходить здорових дівчат, іноді й клітину їх беруть. А що, всі задоволені — гроші за таке платять добрі.

Ліда подивилась у дзеркало. Дорого Марусі її зуби обійшлися, ой, дорого. Вона акуратно склала конверти назад, лак не знайшла, так і проходила в рваних колготках.

Дочекалася Марусю, та пізно поверталася, влаштувалась тепер у платну клініку, там зміни були довгі. Ліда обійняла її і сказала:

— Дочко, ну що ж ти себе так заганяєш! Відпочивати тобі треба, жити нормально, чоловіка зустріти! Не вартий Іван таких переживань.

Машка уткнулася їй у плече, почала плакати.

— Ну, чого ти? Чи не реви! Все буде добре. Я тут вирішила квартиру на тебе оформити, так що ти у нас наречена з нерухомістю будеш. Хлопці дорослі вже, настав час і собі пожити, донька.

У Ліди самій очі були на мокрому місці, але плакати вона собі давно не дозволяла. Добре таки, що дівчинка жива і напевно її дуже люблять. А Маруся народить ще дівчинку. Поки що встигає…

КІНЕЦЬ.