Два роки громадянського шлюбу, потім розставання, і ось ми з Ярославом уже помирилися і збираємось одружитися. Розлучилася я з ним під тиском своїх родичів, які хотіли бачити мене заміжньою та щасливою.

І це не лише мої батьки, у яких я єдина дитина, у моє життя постійно втручаються усі рідні. Мамина сестра своїх дітей не має, і я для неї була завжди, як рідна дочка.

У дідуся з бабусею (маминих батьків) я єдина онука, у батькових батьків уже є онук, він набагато старший за мене і живе за кордоном, так що вся любов і турбота родичів спрямована на мене одну.

Збоку подивитися, можна тільки позаздрити моєму становищу: все для мене, всі мене люблять. Але повірте, що надмірна опіка теж дуже набридає, особливо якщо ти вже доросла людина, мені 25 років.

Всі вже давно чекають на онуків, а я ніяк заміж не вийду. І ось тепер всі посилено готуються до мого весілля, і я не знаю, як усім сказати, що ми не хочемо влаштовувати пишну урочистість, і справа не в грошах.

Якщо чесно, набридло бачити весілля за сценарієм, скрізь одне й те саме, з різницею лише у цих примітивних конкурсах тамади. Усі зображують бурхливі веселощі, як можуть, ухиляються від повторних привітань молодятам стандартними фразами, а ще гірше, якщо хтось із гостей намагається зробити щось оригінальне.

Я була присутня на весіллі своїх подруг і не хочу влаштовувати собі такі ж веселощі. Ярослав уже поговорив зі своїми батьками, вони згодні з нами, сказали, що подарують нам гроші, і ми зможемо одразу після весілля поїхати відпочити в Карпати.

Мені такий варіант подобається, але коли я натякнула про це своїй мамі, вона здивувалася і сказала, що сподівається, що я говорю це не всерйоз. Мій майбутній чоловік підганяє мене з розмовою з батьками, каже, що треба сказати зараз, щоб вони не встигли всім сказати, що буде весілля.

А я вирішила сказати всім напередодні, щоб менше вислуховувати все і коли ми повернемося додому, всі вже змиряться з подією. Мене підтримує і моя найкраща подруга, пообіцявши, що спробує після нашого від’їзду поговорити з моїми, татом і мамою і переконати їх у правильності такого рішення.

Мені незрозуміло, чому двоє дорослих людей мають залежати у своєму рішенні від батьків, тим більше, що матеріально ми себе вже забезпечуємо самі, навіть житимемо окремо. Мама не може зрозуміти, що часи змінюються, зараз все зовсім інакше, ніж коли вона виходила заміж.

Скільки можна жити вже для людей та прислухатися до чужої думки? Мені дуже тяжко.

КІНЕЦЬ.