Сват сказав, що останній раз мені робить пропозицію, а якщо я не погоджуюся, то він буде по-іншому будувати своє життя.

А я розгубилася, бо не уявляла навіть, що в 60 років можна ще раз виходити заміж, та ще й за свого свата.

Так склалося, що в свого теперішнього свата я закохана вже майже 40 років. Ми з Михайлом живемо в одному селі, неподалік одне від одного.

Я сама родом з іншого села, але вийшла заміж, і мій чоловік привіз мене до себе. Тоді я була молода, 20-річна дівчина.

У мого чоловіка був друг, Михайло, дружили вони ще з дитинства. Тому і після одруження ми стали сходитися вже сім’ями, майже всі свята разом відмічали.

Колись, особливо в селах, люди часто сходилися, накривали столи, то тепер всі позакривалися по своїх домах.

На цих застіллях я і закохалася в Михайла, він був якимось особливим. Як він гарно говорив до своєї дружини! І не тільки на людях, він таким уважним був був завжди.

Зізнаюся, що я просто тихо заздрила його жінці, яка і красунею особливою не була, але такого доброго і турботливого чоловіка мала, що словами не передати.

Ми теж з Остапом моїм жили непогано, але про такий рівень у стосунках я навіть мріяти не могла. Михайло мав вишукані манери, вмів робити компліменти, подарунки, та його дружина навіть нам розповідала, що вона зранку прокидається, а на кухні її вже чекає кава і сніданок.

У нас же в сім’ї все було навпаки, бо все трималося на мені – і дім, і господарка, і дитина, а мій чоловік не переставав мені повторювати, що всі так живуть.

Та я від нього не лише ні квітів, ні подарунків не отримала, я доброго слова від нього і не чула. Оксана та й Оксана, в той час, як дружина Михайла була для нього “сонечко”, “рибонька”, “зозулька”.

І говорив він їй це так щиро і з любов’ю, що не тільки їй, але і нам було за неї приємно.

Так ми і жили, кожен в своїй родині, за своїми правилами, але я була таємно закохана в Михайла, і нічого з цим зробити не могла.

Але доля таки мені усміхнулася, і ми з ним стали ще ближчими, бо наші діти полюбили одне одного і вирішили створити сім’ю, а нас, відповідно, сватами зробити.

10 років тому одружилися наші діти: моя донька Надія вийшла заміж за сина Михайла, тоді ще була жива його дружина. Ми зробили весілля разом із сватами, і зять прийшов жити до нас.

Я раділа за свою доньку, думала, що якщо мені не пощастило, то хоч їй щастя всміхнулося, бо син Михайла дуже вже був схожий на свого батька.

Зізнаюся чесно, за себе мені було дуже соромно, я і дуже боялася, щоб себе ніяк не видати ні перед чоловіком, ні перед дітьми, ні перед Михайлом. Я навіть до сповіді ходила, але не могла перестати думати про нього.

Кілька років тому мені випала нагода поїхати у Францію на заробітки, і я нею скористалася. Подумала, що це точно піде мені на користь, бо я і грошей зможу заробити, і сподівалася, що про Михайла забуду.

З чоловіком у мене на той час уже стосунки геть розладналися, я знала, що він ходить наліво, але мені було байдуже. Я поїхала за кордон, а він таки пішов до своєї нової пасії.

У Парижі я хоч і мала багато роботи, і приходила додому втомлена, але не переставала думати про Михайла. Не раз себе картала за це, що я вже зріла жінка, а поводжу себе як підліток. Та ця любов так глибоко в мені засіла, що я не могла нічого з цим вдіяти.

Два роки тому, на жаль, не стало моєї свахи, і Михайло залишився сам. На похорон я не приїжджала, приїхала аж через рік. Тоді ми з Михайлом вперше за все життя серйозно поговорили.

Він сказав, що йому важко без дружини, і що він давно мене примітив. А оскільки я з чоловіком уже не живу разом, то він пропонує нам зійтися, а будинок дітям лишити.

Я сказала, що мені треба подумати, і Михайло дав мені час на роздуми, але не багато. Справа в тому, що у його дружини є рідна сестра, вона теж розлучена, і теж мітить стати дружиною Михайла. Не знаю, чи це вона так його щиро любить, чи їй просто не хочеться маєтки втрачати, бо Михайло живе доволі заможно.

Донька моя теж якось не дуже добре сприйняла цю новину, каже, що виходить негарно по відношенню до її батька, і до покійної матері її чоловіка.

А Михайло вимаrає вже відповіді від мене: або так, або ні. А що мені робити? Чи варто погоджуватися?

Джерело