У минулі вихідні я мав 30 років. Ну звичайно, що наші з дружиною батьки прийшли до мене на день народження, ми ї х запросила, Катя приготувалася як слід. Але матусі-татусі і піднесли такий подаруночок, від якого ми досі не оговталися, чесне слово!

Тепер у нас буде інша бетонна коробка, зате своя. Мабуть. Ось так мене привітали. Називається, допомогли нам стати дорослішими! От дякую, але краще не треба було! Їх про це ніхто не просив!

Не знаю, чому і як так вийшло, але моя мама вважає у 30 років мене не абсолютно дорослим одруженим чоловіком, а маленьким хлопчиком, який нічого в цьому житті не розуміє. Мене це не влаштовує аж ніяк. Що буде далі?

Ще в університеті ми почали зустрічатися з Катею. Не лише потяг один до одного. Точніше, навіть коли його пік пройшов, нам постійно хотілося бути поруч і далі. Потім у мене сталася одна неприємна історія, з якою мені допомогла моя кохана. А через півроку їй уже і я став у нагоді. Напевно ці події якось нас зблизили.

Пережитий разом досвід скріпив наші стосунки, і немає нічого дивного, що ми вже просто не могли жити порізно.

Я почав більше працювати, Катя теж даремно не втрачала часу. І ми змогли своїми силами орендувати невелику квартирку з гарним ремонтом. Господарі жили в іншій країні, тож від нас була потрібна лише своєчасна оплата. Із сусідами теж пощастило, тож наш перший досвід спільного життя був позитивний. Якби не наші батьки. Вони вже все знали краще за нас.

Головна претензія до нас була така: ось ви зараз почнете жити разом, діти підуть. А хто університети закінчуватиме і на нормальну роботу влаштовуватиметься, за професією? А онуків хто буде няньчити?!

Нам це пред’являли що мої батьки, що Каті. Ми вже наче дорослі люди. Але все ще не можемо самі вирішувати, що нам робити, без дозволу тат і мам нам не можна прийняти жодного рішення! Як це виводить із себе, ви не уявляєте.

Не дивно, що у нас із батьками через це часто виникали конфлікти. Хоча через якийсь час все якось вляглося. Очевидно, старше покоління просто звикло. Або вони якось домовилися між собою, я вже й не знаю. Та мені яка різниця?

Через кілька років після завершення навчання, коли ми вже працювало і сміливо дивилися в майбутнє, Катя запропонувала мені підшукати нам нове житло. Одній її знайомою потрапив на очі непоганий варіант, у хорошому районі і ціна нормальна. Але думати треба було швидко.

Пам’ятаю, ми ще тоді довго чекали на таксі, щоб приїхати зустрітися з ріелтором. Але того дня я знову закохався. У свою нову квартиру. Стильний ремонт, практично нові меблі та шикарний вигляд з вікна. Мені хотілося залишитись тут жити назавжди.

Дружині теж сподобалося наше нове житло, тому ми швидко оформили всі документи, поговорили з господарями і навіть похвалилися батькам про наш новий етап у житті. Не сказати, щоб на когось це справило таке ж враження, як на нас. Ну та добре, це зрештою наша справа. Ми просто поділилися емоціями.

В новій оселі я навіть не бачив, що в ній можна було б покращити. На стінах навіть постери висіли в таких строгих і сучасних рамах з «Ікеї», від яких я особисто просто в захваті. Ідеальна підлога та високі стелі. Правду кажуть: у хрущовці щастя не збудуєш. Все ж побутові умови мають величезне значення, я вам скажу. Не варто їх недооцінювати.

А ось весілля з моєю коханою ми домовилися робити скромне, не ті часи зараз. Покликали батьків, кілька друзів і культурно відпочили. Приємна музика, смачна їжа, без надмірностей. Нам такий підхід видався стильним та досить сучасним. Знову ж таки, ніякої галасливої «народної» музики та конкурсів зі збирання грошей чи засовування олівця у пляшку.

А от батьки знову були незадоволені. Їм хотілося, щоб «гула» вся рідня. Включно з тими, кого ми особисто в житті не бачили. Вони навіть були згодні проспонсувати нас під цю справу. Але ми чемно відмовилися.

З того дня минуло вже півтора роки. У нас у сімейному житті так само добре. Ми з дружиною обоє працюємо, відкладаємо, на скільки це зараз можливо, гроші на майбутнє, іноді відпочиваємо. Я не хочу скаржитися на життя, можна сказати, мені пощастило.

На цьому мою історію можна було б закінчити, якби не одна подія, яка сталася буквально днями. І тепер я не можу нормально спати, почав зриватися на дружині і почуваюся дуже кепсько. Що трапилося? А я вам відповім.

У мене на вихідних був день народження. Плани були такі: на саму дату запросити своїх батьків та тещу з тестем, відсвяткувати. А на вихідні вже посидіти із спільними друзями. Отже, якісь страви ми з Катею приготували вдома, щось замовили готове.

Підготувалися, одним словом. Прикрасили свою і без того ідеальну квартиру і стали чекати на гостей. А вони не запізнилися. І навіть приїхали усі разом. Я ще тоді подумав, як мило з їхнього боку, що вони домовилися між собою, щоби не довелося нікого чекати.

Поки всі обіймалися і віталися між собою, минув якийсь час. Потім тости, закуски і торт. За традицією я задув одну свічку, і тут старше покоління взяло своє слово. А в мене запаморочилося в голові.

Отже, мої батьки разом із батьками дружини скинулися грошима і подарували нам обом… Перший іпотечний внесок за квартиру! Цілих 15% від початкової суми. А далі – ми самі. Новобуд, хто його знає, який район. І що всередині цієї коробки, я на той момент навіть думати не хотів. Ось це подаруночок, мої ви дорогенькі.

І, ніби очікуючи конфлікту і моєї неоднозначної реакції, всі присутні, окрім Каті, звичайно, почалихором кричати мені на вухо, який це класний варіант і що нарешті наша сім’я заживе, як годиться. Своє житло ж у 100 разів краще, ніж чужий кут, за який щомісяця платити треба. А що буде, коли діти підуть? Не виховувати їх у чужих?!

Як усе скінчилося, я навіть не пам’ятаю. Звичайно, жодних друзів ми з дружиною не звали. Просто тупо дивилися на папірці з банку, які залишили нам батьки. Дивились і не могли повірити своїм очам. В яку кабалу вони нас загнали.

І все заради чого? Чому вони вирішили, що нас не влаштовує наше життя? Тепер воно повністю зміниться, адже не буде грошей на особисті інтереси, не залишиться коштів на спільний відпочинок та Інтернет-шопінг. Тепер можна буде лише терпіти й економити. Але навіщо?

Я не хочу з’їжджати зі своєї квартири, а інших варіантів немає. Тепер у нас буде інша бетонна коробка, зате своя. Мабуть. Ось так мене привітали у моїх 30 років. Що називається, допомогли нам стати дорослішими. Хоч про це ніхто не просив. Я й торкатися тих грошей не хочу й не збираюся. Нехай лежать в конверті.

Розділимо порівну і подаруємо батькам на якісь свята.

Джерело