Проживши у шлюбі чотирнадцять років, Тетяна й Микола весь цей час сподівалися на диво.

Все було гаразд, але дітей у них не було…

Спочатку вони начебто особливо не засмучувалися, але з часом бажання мати дитину ставало все сильнішим і сильнішим, причому в них обох одночасно.

Було невдоволення з боку чоловіка, а Тетяна дуже переживала через це.

А останнім часом Тетяна відчувала, що вони близькі до розлучення як ніколи. Вже й не вірилося їй, що можна щось виправити.

Наодинці з собою після чергової сварки з чоловіком, вона думала й згадувала:

– А були ж часи, коли все було інакше… Ми любили один одного і вважали, що ми єдине ціле назавжди. Ніщо й ніхто нас не розлучить. Але так буває в житті…

…Проживши дев’ять років, вони вирішили провести обстеження щодо народження дитини. І коли чоловік у білому халаті, ховаючи очі, зробив висновок, що дітей не буде, Тетяна з Миколою пообіцяли один одному, що боротимуться!

Тому що лікар все ж трохи їх обнадіяв. Всього на сім відсотків…

– Скажу вам, що у вашому випадку може статися диво, але за статистикою – це лише сім відсотків, – сказав лікар. – Можливо ви потрапите до цієї статистики. У житті все може статися…

– Неодмінно станеться, бо з ким ще, якщо не з нами?! – впевнено відповів Микола.

…З того часу минуло п’ять років. За ці роки вони вже майже втратили віру й надію, і вирішили, що чудес не буває.

Тепер Тетяна з Миколою все частіше мовчали удвох і не дивилися один одному в очі, не порушували тишу в квартирі, навіть ступали тихо, наче ходили по тонкому льоду.

Сварки ставали все частішими.

У Тетяни вже стало звичкою купувати тести, в які вона щоразу з надією вдивлялася. Але на жаль… І слова лікаря: «Треба вірити до кінця» – вже ні про що їй не говорили.

Нещодавно вони знову посварилися, а привід був зовсім незначний.

Але хоч виплеснули все накопичене.

– Схоже розлучення неминуче, – подумала Тетяна. – Я вже й згодна взяти малюка з дитбудинку, але Микола чомусь проти… Він сподівається і чекає, що ми таки потрапимо у ці сім відсотків!
…Наступного дня після сварки, Микола приїхав додому, сів на диван, і якось дивно глянув на Тетяну.

– Все, дружино! – сказав він. – Все мені вже набридло! Все чекаємо й чекаємо, а чого чекаємо хоч? Втомився я… Пиши завтра заяву на відпустку і поїдемо з тобою в село. Там повітря свіже, величезне озеро, ліс, риболовля…

Тетяна не чекала від чоловіка такої пропозиції. Вона вже думала про розлучення. А тут таке!

– Добре, я згодна! – радісно відповіла вона.

…Батьків Миколи не стало рано. Пішли один за одним і залишили у спадок невелику, але затишну й доглянуту хатину в селі поряд із озером, яке починалося ледь не одразу за городом, тільки трохи пройти вниз.

Село невеличке, і природа ну дуже гарна!

Микола закинув валізи і сумку в багажник машини і вмостившись на сидінні, глянув на Тетяну з якимсь пустотливим вогником в очах.

Тетяна відзначила, що давно не помічала такого погляду в чоловіка.

А ще через три години вони потрапили у зовсім інший світ, опинилися в «країні чудес» після запорошеного міста, після жарких вулиць.

Вони повернули з дороги до села. Перед ними були поля і луки з різнотрав’ям, з ромашками й волошками.

Під’їхавши до хати, вони зупинилися й зайшли на подвірʼя. Біля паркану стояла стара липа, розкинувши свої величезні гілки і дарувала свою тінь і прохолоду, яка була дуже до речі.

Тетяна оглянула все, поки Микола переносив речі з машини в хату.

Навколо, де тільки можна росла висока трава і квітучі польові квіти.

Одразу за будинком був город, на якому вже давно ніхто й нічого не садив.

Він зовсім заріс волошками й ромашками, а далі за городом виблискувало велике озеро.

Все дихало, жило, цвіло, буяло й пахло…

– Тетяно, ходімо на озеро, спека, так і хочеться пірнути у воду!

– Ну зараз, я деякі речі розкладу, перекусимо і спустимося до озера, – відповіла дружина.

На березі не було нікого. У селі мешканців мало, тим паче дуже спекотно.

Вони посідали біля води на теплому піску, насолоджуючись незвичною тишею.

– Ну давай покупаємось, – запропонував чоловік.

– Ох, а я навіть купальника не взяла! – раптом схаменулася Тетяна.

– Ну і що, я теж! – засміявся Микола. – Тут нікого немає… Тиша і безмовність, ходімо.

Тетяна зайшла у воду. Вода була тепла, особливо біля берега.

Після купання в озері вони повернулися на подвір’я, тримаючись за руки.

Давно вже Тетяна не відчувала такої близькості до Миколи, як втім і він. Зайшовши на подвір’я зі сторони городу, Микола раптом обернувся й остовпів від побаченого.

– Тетяно, дивися, а в нас нові сусіди! І як це одразу я не помітив? – чоловік показав рукою на дах, де були справжнісінькі лелеки, які звили там гніздо! – А з боку хвіртки не видно, мабуть через липу, що розрослася…

– Ух ти! Ось це так! Яка краса! Кажуть – це хороша прикмета, – раділа Тетяна, а сама дивилася на чарівну усмішку чоловіка, яку вже давно не бачила.

Лелеки, не звертаючи уваги на них, поралися у своєму гнізді.

Микола й Тетяна, як діти раділи птахам, чомусь їм було дуже приємно їх бачити.

– А ось цікаво, чому вони обрали саме нашу хату? Мені дуже хочеться вірити в те, що це не просто так, – запитав Микола, дивлячись на дружину.

– Не знаю, і справді, це якийсь знак. Напрочуд гарні птахи, – тихо промовила дружина.

– Я десь читав, що лелеки – вільні птахи, і самі обирають де робити гніздо. І вони несуть людям радість і щастя. Своє гніздо вони використовують кілька років, з кожним роком повертаються. Уявляєш, які вони хазяйські й сімейні?! – посміхався Микола.

Вони зайнялися прибиранням у будинку.

Лелеки швидко звикли до них, і присутність людей їх не бентежила.

Тетяна вимила вікна й підлогу в будинку, Микола витяг половички і струснув їх.

Вона застелила високе ліжко своїм постільним, яке передбачливо взяла з дому.

– Миколо, як чудово, яка краса, і чому ми раніше не приїжджали сюди? Ти навіть не уявляєш, який у мене настрій і передчуття чогось незвичайного і хорошого! – сміялася Тетяна і кружляла по кімнаті.

Наступного дня вони поїхали у магазин в сусіднє село по фарбу й інструменти. Їм треба було обов’язково пофарбувати паркан, прибрати клумби, ну а там видно буде…

Відпустка пролетіла швидко, додому в місто повертатися не хотілося.

Тетяна бачила, що Микола зосереджено про щось думає, раптом відчула якусь слабість!

Вона взялася за руку чоловіка.

– Що?! Що трапилося, Тетянко?! Тобі недобре?! Ну кажи, не мовчи! – тримав він її за руку.

– Стривай, Микольцю. Сама не знаю, що зі мною, якось недобре…

Він посадив її на лавку під вікно й присів поруч.

Микола дивився на дружину, а вона чомусь дивно й загадково посміхалася, ще не вірячи у своє щастя.

– Тетяно, ну чого ти мовчиш?!

– Микольцю, я не хочу наврочити. Почекай я зараз…

Вона заскочила в будинок, дістала зі своєї сумки тест. А потім підійшла до чоловіка, розкрила руку.

– Ось дивись… Ми з тобою скоро станемо батьками! Ти думаєш даремно оселилися лелеки у нас на даху?! Вони знали, що ми приїдемо, це вони принесли нам малюка! – радісно вигукнула вона.

Микола дивився на дружину здивовано, потім на тест, на смужки і знову не неї.

– Це правда, Тетянко? Я ж буду найщасливішим батьком у світі! – засміявся Микола.

Після народження доньки, вони щоліта жили в селі, і лелеки все так само селилися у них на даху.

Вони купалися в озері, сиділи вечорами в альтанці, яку збудував сам Микола.

А ще в нього з’явилася пропозиція:

– Слухай, кохана, а якщо мені знайти віддалену роботу, і ми назавжди оселимося тут, га?! Збудуємо новий будинок. Тим більше, до міста не так далеко, та й тут ще одне містечко є дуже близько. Як ти на це дивишся, кохана? А ти будеш вдома з дітьми… Ми на цьому не зупинимося, правда?

– А я й не проти! – засміялася щаслива Тетяна і пригорнулася до свого коханого чоловік…

КІНЕЦЬ.