Микола овдовів п’ять років тому…

Усі ці п’ять років дочка із зятем підтримували його як могли, допомагали, часто відвідували.

Та й він їм допомагав, останнім часом дуже часто забирав онука Сашка після садка до себе додому, і той жив у нього, іноді, по кілька днів поспіль.

І раптом, якось, дочка із зятем і з онуком прийшли до нього збуджені, схвильовані.

– Тату, у нас до тебе є дуже серйозна розмова, – з порога почала Тетяна. – Тільки, я прошу тебе, одразу не відмовляйся!

– Від чого не відмовлятися?! – здивовано запитав Микола.

– Від того, що ми тобі зараз запропонуємо, – загадково сказала дочка. – Нам з Олегом здається, що тобі вже пора.

– Що пора? – Микола дивився на дочку й не розумів, що відбувається.

– Тату, настав тобі час знову одружитися! – видала Тетяна.

– Що-о-о?! – Микола не повірив своїм вухам.

Дочка, яка просто обожнювала свою покійну матір, раптом каже батькові ТАКЕ!

– І навіщо ж це мені одружуватися? Що ти таке кажеш?

– Тату, ти вже п’ять років як удівець! – сказала дочка. – Ми розуміємо, що ти любив маму, але час іде. Життя є життя, і живим треба думати не про минуле, а про майбутнє, тобто про це саме життя. Тобі одному без жінки важко. І нудно. Адже так?

– Нічого мені не важко! – запротестував Микола. – І до того ж, я не один. Я маю вас. Знову ж таки, Сашко у мене є. Я з ним тепер часто час проводжу. І мені від цього дуже весело.

– Тату, скоро Сашко піде до школи. Йому вже шість років. Школа буде далеко від твого будинку. Та й взагалі, коли в нього почнуться уроки, всілякі домашні завдання, йому стане не до тебе.

– Нічого, – наполягав Микола.

– Ми знайдемо спосіб, як з ним спілкуватися. Так, Сашко?

– Ага, – кивнув онук, не зовсім розуміючи, про що говорять дорослі.

– Я дідуся дуже люблю. Я коли виросту, сам до нього приїжджатиму.

– Ось, – кивнув Микола.

– Правильно, Сашко. Навіщо нам у домі якісь сторонні жінки?

– Тату, припини! Зараз розмова не про Сашка, а про тебе! – рішуче продовжила Таня.

– Без жіночої руки тобі ніяк не можна. Ми хочемо тебе познайомити з однією чудовою жінкою, дуже гарною. Ми їй уже про тебе розповіли і вона зацікавилася.

– Зацікавилася? – Микола перевів погляд на зятя, який весь цей час сидів на дивані й мовчав. – Олеже, це правда, що мною заочно хтось зацікавився?

Зять тільки знизав плечима, тим самим показуючи, що це не його ініціатива, і він тут ні до чого.

Микола знову перевів погляд на дочку.

– І скільки їй років, цій жінці?

– Сімдесят, – радісно сказала Таня. – Вона дуже добре виглядає, років на шістдесят, не більше. Вона тобі сподобається, тату. Ольга Миколаївна і готує добре, і… Взагалі вона дуже душевна. Вона теж п’ять років тому овдовіла, і тепер їй стало нудно. Літнім людям не можна жити на самоті.

– Ні, сімдесят років, це дуже багато, – рішуче сказав Микола. – Це мені не підійде.

– Тату, ти що таке кажеш?! – дочка застигла, і дивилася на батька здивованими очима. – Сімдесят років для жінки, це дуже добре. Ви ж із нею будете однолітки. Яку тобі ще треба?

– Ні! – вперто стояв на своєму батько. – Якщо одружитися, то мені потрібно жінку молодшу.

– Навіщо?

– Треба, і все. Я так хочу. Хочу, щоб я мав молоду дружину.

– Молода дружина?! Це яка?! Пʼятдесятирічна?

– Ні, це теж – стара.

– Тату, припини!

– До того ж у мене вже є на прикметі одна жінка, – раптом хитро посміхнувся Микола. – Молоденька.

– Яка ще молоденька? – ахнула дочка.

– А Сашка вихователька. Тамара Петрівна.

Онук, почувши знайоме ім’я, тут же посміхнувся, а дочка – навпаки – ахнула!

– Тату, ти що таке кажеш?! Ти зовсім чи що?! Цій Тамарі Петрівні років тридцять, не більше.

– Їй тридцять три, – поправив її батько. – Я запитував. А що тобі не подобається? Вона красива жінка. І струнка. Не жінка, а вогонь!

– Так вона ж порівняно з тобою – мала! – обурено вигукнула дочка. – Вона твоєю внучкою запросто могла бути!

– Ну, ти загнула, Тетяно, – обурився Микола. – Донькою, так, могла бути. А онукою – ні. Вона мені дуже подобається. І я їй також.

– З чого ти взяв, що ти їй подобаєшся?

– Як із чого? Ми з нею завжди розмовляємо, коли я Сашка із садка забираю. І вона завжди ставиться до мене з повагою. І приємно усміхається.

– Так! – раптом встряв у розмову Сашко. – Дідусь Тамарі Петрівні подобається. Вона мені завжди каже – який у тебе дідусь хороший!

– А ти помовч! – строго сказала до сина Тетяна. – Подобається він їй… Не знаєш, що говориш!

– Так що, доню, ти даремно не сварися. І я тобі більше скажу, окрім Тамари Петрівни, мені більше нікого не потрібно! – твердо сказав Микола. – Якщо ви вирішили мене одружити, тоді я із завтрашнього дня почну до неї клинці підбивати. Позалицяюся до неї.

Зять Олег абияк стримувався, щоб не зареготати, а Тетяна, навпаки, вся почервоніла від обурення.

– Ну, ні, татусю, таку дружину для тебе… На це я ніяк не згодна! Це як же ж я її повинна називати, якщо що? Мамою, чи як? А вона молодша за мене. Ганьба якась!

Микола знизав плечима, потім посміхнувся.

– Ну, якщо тобі таке не подобається, давай припинимо цю розмову. Ви краще мені скажіть, ви Сашка у мене сьогодні залишите ночувати? Я його завтра в садок, як завжди, відведу.

– Так, нехай залишається, якщо хоче… – знизала плечима засмучена дочка.

– А ми з Олегом додому підемо, у нас справ багато.

Коли тато з мамою пішли, Сашко підійшов до дідуся, обійняв його, й обережно запитав:

– Дідусю, я, щось не зрозумів, ти, що справді, хочеш одружитися з Тамарою Петрівною? В неї ж уже чоловік є.

– Та я знаю, – посміхнувся Микола.

– Знаю я все, Сашко. Це я просто пожартував. Щоб твоя мама від мене з одруженням відчепилася. От же ж, придумала, теж. І знайшла вже наречену…

– Ти пожартував? – сумно зітхнув онук.

– Зрозуміло. Але шкода, що ти пожартував… Тамара Петрівна, вона дуже хороша…

КІНЕЦЬ.