У мене завжди була трохи хлопчача чоловіча логіка, ще зі школи. І коли я стала доросла, я знала, що в мене буде родина, що я буду дуже-дуже любити свого чоловіка.

Але я ніколи не брехала собі, що буду зберігати вірність. Якщо чоловіки собі дозволяють походеньки, попри те, що бережуть родини і є хорошими чоловіками, то чому я як жінка не можу собі цього дозволити? Адже скільки цікавих людей навкруг.

І ось багато років я вже дотримуюся свого принципу. У мене є чудова сім’я, чоловік, діти. Але я завжди маю якісь стосунки на стороні. Іноді довготривалі, інколи короткочасні. І це додає мені радості в житті. Це мене надихає, освіжає.

І моїй родині, в моєму чоловіку, від цього тільки краще.

У мене гарна посада. Я є співвласницею в одній досить хорошій фірмі. Гарно заробляю, як і мій чоловік. І все у нас благополучно.

Чи є хтось у нього? Я цього не знаю. Не схоже на те. Моя жіноча інтуїція мені б це підказала. Але навіть якщо так станеться, мені напевно легше буде це сприймати, враховуючи мій спосіб життя.

Ці нечасті, але дуже гарні зустрічі з моїми іншими чоловіками роблять моє життя яскравим. І поки я ще молода, мені ще трошки немає сорока, я вважаю, що всі чоловіки і жінки мають жити так, як добре для них.

Кожен із нас приходить сюди, щоб бути щасливими. І у кожного своє щастя.

Але нещодавно була ситуація, яка мене трохи зачепила. Я мала невеликий роман із чоловіком, який, як і я, був одружений. Ми зустрічалися нечасто, але кожна наша зустріч була як ковток свіжого повітря.

Ми не говорили про почуття, не будували ілюзій. Просто двоє дорослих людей, які добре проводили час.

І ось якось він мені написав:

“Давай не будемо більше зустрічатися. Я дуже прив’язався до тебе, і це починає руйнувати мою родину. Я не хочу цього. Ти особлива, але я маю залишитися зі своєю дружиною.”

Я подивилася на це повідомлення і відчула щось дивне. Не ревнощі. Але наче маленький дзвіночок сумніву. Я зрозуміла, що для нього це була не просто гра. Його затягло, і він вирішив обрати родину.

І тоді я вперше за багато років запитала себе: а якщо б таке сталося з моїм чоловіком? Якби він захопився іншою жінкою настільки, що готовий був би змінити все наше життя?

Я знаю, що я не з тих, хто буде плакати, влаштовувати сцени, благати залишитися. Але чи справді мене це б не зачепило? Чи справді я така холоднокровна, як думаю про себе?

Я завжди казала собі, що те, що я роблю, не шкодить моєму чоловіку. Але чи так це? Чи є це чесним по відношенню до нього, навіть якщо він ніколи нічого не дізнається?

Я не шукаю засудження чи виправдань. Я живу так, як мені комфортно. Але іноді хочеться подивитися на ситуацію з боку. Чи справді моє щастя не обходить нікого, окрім мене? Чи, можливо, з іншого ракурсу це виглядає по-іншому?

Що ви думаєте про це?

Джерело