Мілана втратила батьків, коли навчалася на другому курсі інституту. Єдина дитина у сім’ї. Кидати навчання було безглуздо, професія була потрібна.

Звичайно, після батьків залишилися заощадження, але Мілана вирішила працювати. Гроші ніколи зайвими не бувають.

Деякі одногрупники заздрили, така молода дівчина і вже з великою квартирою. Інші співчували. Молоді люди набивалися в наречені.

Тільки Мілана вирішила, що до закінчення інституту жодних стосунків. Батьки її були пристойні люди, і вона не збиралася вести легковажний спосіб життя. Скромна дівчина почала мати успіх у молодих людей через житлоплощу. Вона й сама це розуміла.

На останньому курсі Юрій довго домагався розташування Мілани. Квіти, прогулянки, подарунки.

– Слухай, ми вже не маленькі, коли запросиш мене до себе?

– А чому я маю тебе запрошувати?

– Тому, що мені тебе запросити окрім кафе та кіно нікуди. Мої батьки в іншому місті, а тут у мене тільки гуртожиток. Ми давно могли б жити разом.

– У мене навчання на першому місці.

– А якщо я тобі зроблю пропозицію?

– Ось тоді й подивимося.

Юрій не здавався. За місяць після інституту вони розписалися. Мілана не хотіла пишного весілля, але родичі нареченого наполягли. Рідні у Юрія було багато, а в Мілани лише дві подруги.

– Мілко, ти тільки не реєструй його. – Сказала одна з них, – Не подобається він мені.

– Звичайно. Я ж недаремно на юридичному навчалася. Розумію. Я йому одразу про це сказала.

– А він?

– Загалом нічого. Сказав, що просто кохає мене.

Все було гаразд. Мілана звикала до сімейного життя, працювала. Юрій також працював. Вона чудово справлялася з усім, причепитися було ні до чого.

– Час би вам і про дітей подумати, – якось сказала свекруха.

– Мамо, ми подумаємо про це, – одразу втрутився Юрій.

– А перед цим треба і Юрія зареєструвати у квартирі. Як це виглядатиме, якщо батько дітей тут ніхто?

– Мамо, ми все вирішимо самі, – знову сказав він.

– Вирішуйте, вирішуйте. Ти вже три роки мешкаєш на пташиних правах. Вона стане матір’ю, та викине тебе, ще й аліменти повісить. Років вам уже багато, а ви все ще живете без дітей.

– Мамо, ми працюємо.

Наступного дня після розмови із матір’ю Юрій втратив роботу. Це мало статися давно, його просто терпіли. А останні його косяки дійшли до начальства і той не став чекати.

Звільнили, навіть відпрацювання не вимагали. Як не дивно, але він одразу знайшов нову. Разом із новою роботою з’явилися й нові друзі. Іноді Юрій затримувався і приходив під мухою.

Грошей у сім’ю він приносив все менше і менше, а до дружини став вимогливішим. То йому м’ясо не так засмажили, то сорочку не ту подали.

Мілана пам’ятала, як її мати все робила і намагалася, іншого досвіду вона не мала. Готувала вона добре, порядок у будинку завжди був, холодильник повний.

– Знову пізно? На роботі допізна, а зарплата зменшується. Може, вже поміняєш роботу?

– Ні, у мене тут хороші друзі. Класні, мій однокласник допоміг влаштуватись, і я не можу його підвести. Працюватиму. А грошей нам і так вистачає.

– Вистачає поки дітей немає. А якби ти не зависав із друзями, то було б ще краще.

– З друзями я сам розберуся, а ти не лізь. Краще підлогу помий. До речі, завтра хочу запросити друзів до себе. А то ми вже були у всіх.

– До себе?

– Так. Приготуй нам м’ясо, салати. Нас п’ятеро буде. О п’ятій.

– Я працюю до шостої.

– Починай прямо зараз готувати, так і бути – завтра сам усе розігрію.

– Купи продукти, та готуй сам. Я не збираюся обслуговувати твоїх гостей та витрачатися на них. Потрібно спочатку питати, а потім запрошувати. Час – дев’ята вечора.

– Я й так сказав. Виконуй!

Мілана нічого не стала робити, а вранці, раніше, ніж зазвичай, пішла на роботу. Увечері довелося затриматися, потім вона зайшла у крамницю, і там згадала про вчорашню розмову із чоловіком.

Чи треба приймати його друзів? Може й треба. А навіщо? Їй це навіщо? Лише тому, що Юрій її чоловік? Мілана вибирала товар та думала.

Вона з повним пакетом підіймалася на п’ятий поверх по сходах, бо ліфт зламався. Потім стало зрозуміло, що ліфт просто застряг на їхньому поверсі.

В ньому хропів якийсь чоловік, його ноги стирчали на майданчик, а в повітрі витав запах хмільних парів. Двері ліфта час від часу зачинялися і знову відчинялися. Заважали ноги чоловіка.

У Мілани виникло неприємне передчуття. Він там взагалі живий? Вона вирішила, що попросить чоловіка подивитись і відчинила свої двері. Виявилося, що вони були й не замкнені.

На кухні сиділи родичі Юрія: дядько та два брати. І ще два зовсім незнайомі Мілані чоловіки. Зважаючи на все, людина в ліфті – теж звідси, може навіть родич.

– Мілана прийшла, а ну накриши нам швидко закусочки. Що принесла? А може, ще за пінним зганяєш? – Юрій хотів взяти у неї з рук пакет, але у нього нічого не вийшло.

– Що тут відбувається?

– Друзі мої, дядечко з братами приїхали. Вони на роботу влаштовуються. Поки що у нас поживуть. А це мої друзі.

– А ти у мене спитав?

– Не встиг, але ти мусиш їх прийняти. Їм дуже треба.

– А мені треба, щоб ви всі виміталися звідси! Зараз же! Ви тут нікого не втратили?

– Тимоха ще був, він по добавку пішов. Давно його щось немає.

– Це він у ліфті застряг?

– Застряг? Так треба ж рятувальників викликати.

– Іди сам його рятуй, а краще мешканців від проблем з ліфтом.

– Щось ти незрозуміло говориш! Приступай до своїх прямих обов’язків! Готуй вечерю!

– Нічого я не готуватиму.

– Не ганьби мене перед ріднею та друзями!

– Тимоху, чи як там його, рятуй із ліфта!

Двері за чоловіком зачинилися, а гучні родичі залишилися на кухні. Мілана думала, як їй усіх випровадити.

Виштовхати їх вона не впорається, а слів – вони не розуміють. Адже Юрій на їхньому боці. Юрія вже не було двадцять хвилин. У двері подзвонили.

– Доброго вечора, ваші сусіди викликали поліцію. Це ваші друзі? Ви їх впізнаєте? Забирайте їх і дотримуйтесь тиші.

– Ні, я їх не знаю.

– А цей стверджує, що він ваш чоловік. Між іншим, він чинив опір.

Мілана подивилася на Юрія, що лежав на підлозі. Другий, мабуть, той самий Тимоха вже сидів.

– Він чоловік. Але я більше нікого не знаю. Я з роботи прийшла, а тут ці. Там у квартирі ще п’ятеро людей, проникли незаконно. Я їх не запрошувала. Вони кричать і лаються.

– Е! – закричав Юрій. – Я їх запрошував!

– А ти тут навіть не зареєстрований.

– Як ти можеш? Вони ж родичі, друзі! Ми самі все владнаємо, товаришу начальник, вибачте. Мілано, швидко дай людям грошей за занепокоєння. А ми з Тимохою зараз повернемось.

– Ти можеш заходити поки що, а більше мені нікого не треба. Забирайте всіх!

– Мілано! Якщо ти зараз же не зробиш, як говорю, то я подам на розлучення!

– Подавай. Забирайте і його, щоб вам двічі на одну адресу не їздити. Колишній чоловік мені тут не потрібний!

– Точно? А ви потім заяву не заберете? Адже це ваша рідня.

– Рідні тут немає, а чоловік незабаром буде колишній. Ви ж самі чули!

– Мілано, ти пошкодуєш про це! Дай ключі, я їх на тумбочці забув. Ти ж будеш на роботі, коли нас випустять.

– Речі будуть у коридорі.

Усіх забрали. Дякувати сусідам, чомусь Мілана сама не здогадалася викликати поліцію. Розгубилася.

Залишившись у тиші, вона подивилася на годинник, майже дев’ята. Холодильник був практично порожній, на кухні скрізь бруд та пляшки. Звісно, ​​така компанія!

Вона почала наводити лад з твердим наміром на розлучення. Кухня сяяла чистотою, Мілана взялася за речі Юрія. Велика валіза та спортивна сумка стояли біля дверей, у них було ще трохи місця.

Вона трохи подумала, і всі порожні пляшки опинились у речах Юрія. Не самій же їй виносити сміттєвий пакет гримаючи порожньою тарою? А її набралося чимало! Там же у передпокої були й речі родичів, із якими вони приїхали.

Юрій довго ходив біля будинку і чекав на дружину. Ключів у нього не було, з роботи його звільнили, той Тимоха образився і вигнав його.

– Мілано, нарешті! Ну, ти й зробила нам концерт. Поздоров мене, я знову безробітний. Пішли швидше, їсти хочеться.

– Дайте попити, а той їсти хочеться, і переночувати ніде. Так?

– Речі забирай! Якщо чинитимеш опір, то знову буде поліція. На розлучення я вже подала.

– Яке розлучення? Я ж пожартував. Дядько з братами на вокзалі чекають на мій дзвінок. Нині приїдуть.

– Їхні речі теж забирай.

– Як я все це…

– Подзвони, нехай допоможуть тобі. Мене це більше не хвилює.

Поки вони розмовляли, Мілана встигла виставити всі речі з квартири та зачинила двері перед носом Юрія. Він був тверезий і поводився тихо.

За пів години пролунав тихий стукіт у двері. На майданчику стояли вчорашні гості у повному складі. Мілана не відчинила.

А наступного дня їй зателефонувала свекруха.

– Що це у вас відбувається? Юрій приїхав із речами, знову до пляшки прикладався. І чому ти не могла гостей прийняти як слід?

– Мій брат образився. Чому речі мого сина так недбало складені, все пом’яте, і що це за пляшки в таких кількостях? Ви там зовсім збожеволіли?

– А він не казав?

– Ні, він страждає. Приїжджай.

– Ні, ми розлучаємося.

– Як це? Я ж говорю – він страждає!

– А я не збираюся його терпіти, його та ваших родичів. Вони влаштували погром у мене на кухні. А пляшки їхні. Мені чужого не треба!

– Їхні? Усі? Цього не може бути!

– Може, ще і як може.

– Ну, вибач його, це він з горя!

– З якого?

– Про розлучення дізнався.

– Це було до. До побачення, а краще прощавайте!

Розлучили їх швидко. Мілана ще довго не могла ні з ким зустрічатися, їй здавалося, що будь-який, навіть найкращий чоловік, згодом зміниться, і перетвориться на такого ж, як Юрій.

Якось на вулиці вона зустріла того самого поліціянта, який забирав її чоловіка з друзями. Вони посміхнулися один одному.

Потім була ще одна випадкова зустріч, а потім він просто чекав її біля під’їзду. Короткі побачення переросли на щось більше. Тепер у них сім’я та діти.

Ось так в житті буває – не знаєш, де знайдеш, а де втратиш…

Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки.