У мене зараз усі номери наших численних родичів висять у блоці, бо кожен вважає своїм обов’язком висловити мені свою думку на тему того, яка я погана дочка. А погана я, бо не відвідую свою маму-пенсіонерку.

Я ж з ними докорінно не згодна. Свій обов’язок перед мамою я виконую у повному обсязі: за квартиру їй плачу, продукти та ліки купую, у квартирі чистоту підтримую. Просто роблю я це без особистої присутності.

Перші вісім років мого життя були цілком нормальними, я можу назвати себе щасливою дитиною. Був люблячий тато, така ж любляча мама, було дві бабусі та два дідусі, і купа другорядної рідні. Все було добре, поки батьки не розлучилися.

Для мене все сталося дуже раптово, але я думаю, що стосунки давно дали тріщини, просто мені, дитині, цього не хотіли показувати.

З моменту розлучення я бачила тата всього три рази. Кожна наша зустріч була для мами приводом ще раз поскандалити з колишнім чоловіком. Причину розлучення від мене мама не приховувала – у тата була коханка, яка від нього очікувала дитину та згодом зʼявився хлопчик. А тато, що все життя мріяв про сина, вирішив піти в ту родину.

Мені не пощастило, я була схожа на батька зовнішністю, що для мами завжди було зайвим приводом мене зачепити. Вона зганяла на мені все своє роздратування, всю злість на батька.

– Нікчемна! Не дивно, що від тебе навіть рідний тато відмовився, – любила нагадувати мені мама.

– Та ти нікому не потрібна, крім мене, цінуй це! – Ще одна улюблена фраза, якою мама закінчувала будь-яку розмову, в якій я якось намагалася відстояти свою думку.

Досі не розумію, чому треба було так зриватися на дитині, яка не винна у проблемах двох дорослих людей, але у мами були якісь свої думки з цього приводу. Якось рятувало те, що бабуся з дідусем, коли були живі, вставали на мій захист. Іноді я могла жити в них по кілька тижнів, але коли мені виповнилося дванадцять років, бабусі не стало, а через рік за нею пішов і дід. Родичі з боку тата зі мною спілкуватися не хотіли, як і сам тато.

– Звичайно, у них тепер є улюблений онук, навіщо їм згадувати про якесь нікчемне дівчисько, яке ще й старшим грубить, – з якоюсь злісною усмішкою мені постійно нагадувала про це мама.

Так вона розхитувала моє психічне здоров’я до кінця школи. З нормальної дитини я виросла в істеричного підлітка. Вивести мене з себе було дуже легко. Сльози були з будь-якого приводу. І я розуміла, що це не нормально. Вчитися я вирішила на психолога, мабуть, причиною було бажання витягти себе з цього стану, де ще трохи й переступиш через підвіконня.

– Справді, більш марної професії ти обрати не могла, – хмикала мама, коли дізналася про мій вибір. – Я не збираюся оплачувати тобі навчання, йди до свого батька, може він буде згоден.

Я пішла, бо не бачила іншого вибору. Зустріч була нервова, обом було незручно, але батько погодився сплатити мені рік навчання, сказавши, що більше він мені допомогти нічим не зможе. Це було вже досить серйозною підмогою. Я сподівалася, що за цей час я знайду роботу або зможу перевестися на бюджет.

Жити з мамою до моїх планів теж не входило. Бабуся з дідом ще за життя переписали свою квартиру на мене, але мати вважала її своєю, заявивши, що я можу закусити губу і не розраховувати, що вона мені її віддасть. Мені було дуже важко вивезти вступ до університету, нескінченні скандали з матір’ю та розбирання з мешканцями квартири, але у жовтні я в’їхала до своєї квартири. Без грошей, без сім’ї, без якихось ідей, як жити далі.

Я не зламалася, не потонула в жалості до себе. Почала здавати кімнату одногрупниці, підробляла по можливості, і витрачала багато сил, щоб перейти на бюджет на другому курсі. Мені дуже допомогла куратор нашого курсу. Багато чого довелося пройти, але воно того варте.

Нині мені тридцять шість років. Є чоловік, дитина, робота, щоправда, не за фахом, але приносить мені непоганий дохід. Мама не була на моєму весіллі, не бачила моєї дитини, ніяк не бере участі в моєму житті. Це було моє рішення, я надто довго збирала себе по шматках, на які вона мене розбивала все моє дитинство. А ось я в її житті беру участь.

Коли її забрали до лікарні із серцевим нападом, зі мною зв’язалася тітка, мамина сестра. Вона лаяла мене, що я зовсім мати закинула, ось піде з життя, а я навіть знати не буду. Я з’їздила до лікарні, мати вже стабілізували, і ми з нею мило поспілкувалися.

Мені висловили, що вона мене виховувала, годувала, напувала, поки батько на мене забивав, а я, невдячна, зовсім її покинула. Ну і, звичайно, я вислухала про себе купу гидот. Тільки я вже давно не підліток, якого легко довести до сліз.

Правоту маминих слів я дещо визнала – і годувала, і напувала, і одягала. Цей борг я згодна віддати. Але сама їздити та постійно приймати на голову відро помиїв я не збираюся, тому я оплачуватиму їй доставку продуктів за її списком, ліки, її комуналку і раз на тиждень викликатиму клінінг службу. Зараз все це можна зробити онлайн.

Мама спочатку кричала, що їй від мене таких подачок не потрібно, але зрозумівши, що вмовляти її ніхто не збирається, крізь зуби прийняла мої умови. Це було два роки тому.

Першого місяця після домовленості прокинулися всі мамині родичі – моя тітка, двоюрідна сестра, якась двоюрідна бабуся, та інша вода на киселі. Переконували, що я погань, що кидаю подачки людині похилого віку, що мати з таким ставленням квартиру відпише комусь іншому.

Я заблокувала всіх. На мамину квартиру мені начхати, нехай робить, як знає. Я все одно продовжу оплачувати її витрати, тому що я справді їй це винна. Тільки це, лише гроші. Моя совість чиста.

КІНЕЦЬ.