У тому кутку моєї кухні, де стоїть старенький столик, лежить мобільний телефон.

Цей телефон має лише один номер – номер мого сина.

Він дзвонить мені раз на рік, і щоразу ці дзвінки тривають не більше двох хвилин.

Як же мені боляче усвідомлювати, що світ, у якому я живу, здається мені таким порожнім, незважаючи на наявність сина, невістки та чотирьох онуків, які навіть мене не знають.

Моя історія почалася багато років тому, коли мій син зустрів дівчину з багатої сім’ї.

Вони одружилися, і з того часу я стала для нього чимось на кшталт неприємного нагадування про його скромне коріння.

Я завжди була простою жінкою, працювала на землі, і це, здавалося, стало для нього причиною сорому.

Якось, зібравшись з силами, я вирішила зателефонувати йому.

Мене трясло від хвилювання, коли я набрала його номер: — Доброго дня, це я, мама.

— О, мамо, привіт…

Зараз не дуже зручно говорити, — швидко промовив він.

— Я розумію, просто хотіла сказати, що дуже сумую і хотіла б побачити онуків… можливо, наступних вихідних…

— Мамо, я… я не знаю.

Я передзвоню, — і одразу розмова обірвалася.

Моє серце стислося від болю.

Щодня я дивлюся на цей телефон, сподіваючись, що він знову задзвонить, але тиша між цими щорічними дзвінками здається вічністю.

Я намагаюся зрозуміти його – зрозуміти, чому його нове життя не залишає місця для мене – простої сільської жінки, але все ж таки його матері.

Розуміння, можливо, не принесе втіхи, і я продовжую жити днями, сповненими туги та очікування, коли мої мовчазні молитви будуть почуті.

КІНЕЦЬ.