У мене три квартири – у Львові, в Києві і в Рівному. Жодну я не віддаю в оренду квартирантам. У всіх живу, коли приїжджаю в ці місця по роботі.

Але останнім часом я стала задумуватися про те, щоби дві продати і купити собі гарненький будиночок десь на Прикарпатті.

Але тут мама стала руки в боки і сказала, щоб я одну квартиру віддала старшій племінниці, тому що у моєї старшої сестри троє дітей, а я, мовляв, у своїй 35 – пустоцвіт. Дітей не маю, родини теж, тому майна мені стільки не потрібно.

Спершу я відмахнулася. Мама завжди була схильна до драматизації, а я навчилася пропускати повз вуха її емоційні випади. Але цього разу все виявилося не так просто.

– Олю, ти ж розумієш, що це не просто забаганка? – мама сиділа навпроти мене на кухні, суворо звівши брови. Я знала цей погляд!

– Це справедливість. У Лесі троє дітей, у них немає своєї квартири. Вони все життя знімають! А ти одна. Нащо тобі стільки?

Я зробила ковток чаю, щоб не ляпнути чогось різкого.

– Мамо, а давай по-чесному. Лесині діти – це їхня з чоловіком відповідальність, а не моя. Я свої квартири не з неба взяла. Я працювала, економила, ризикувала. вкладаючись в нерухомість.

– І що? Ти тепер багата, а вони бідні? І тобі рідних сестру і племінників не шкода? – голос матері став вищим, напруженішим.

Я не відповідала. Мені не хотілося доводити, що я не багата, що ці квартири – результат важкої праці. Що я відмовлялася від відпусток, від розваг, від дорогих речей, щоб мати стабільність.

Але мама не відступала.

Через два дні мені зателефонувала сестра.

– Олю, мама каже, ти не хочеш допомогти? – голос Лесі був стриманий, але я знала її достатньо добре, щоб відчути в ньому роздратування.

– Лесь, це моє майно. Чому я маю його віддавати?

– Ти ж знаєш, як нам важко. Ми ледве зводимо кінці з кінцями. А ти можеш дати племінниці старт у житті, Соломійка ж твоя похресниця, заміж збирається.

– Який старт? У мене ще немає навіть власного будинку, а ви вже ділите моє житло?

– Ти просто егоїстка, – Лесин голос затремтів. – Думаєш тільки про себе. А ми сім’я!

– Сім’я? – я стисла телефон. – А ти мене хоч раз запитала, чи мені важко? Чи мені самій не потрібна ця квартира?

– Ти ж добре заробляєш, і нащо тобі цілих три???

Я кинула слухавку.

Після цього мама влаштувала мені бойкот. Вона перестала дзвонити, а коли я сама телефонувала, розмовляла сухо і холодно. Мене це засмучувало, було прикро.

Я ніколи не відчувала, що рідні мене підтримують. Вони завжди бачили в мені «ту, якій легше». Бо я без дітей. Без сім’ї. У всіх очах це автоматично означало, що я без турбот.

Але ж це неправда! Я сама про себе дбаю. І якщо у мене є житло – то це не подарунок долі, а результат років зусиль. Я просто одного разу поставила собі ціль – вибратися з бідності, придбати нерухомість. І у мене це вийшло.

Але тепер переді мною стоїть питання. Чи варто псувати взаємини з родиною через квартиру? Чи поступитися, щоб зберегти мир?

А головне – чи справді вони б зробили для мене те ж саме, якби ситуація була зворотною? Я розгублена і потребую порад і думок збоку.

Джерело