У мене три дочки і син. Маю трикімнатну квартиру в центрі Києва. Вони чекають, що я заповім її на трьох, але що то буде? Тільки пересваряться. Тому зроблю дарчу на сина.

Я вже все вирішила, та ось тільки як їм сказати? Дочки ж думають, що житло ділитиметься між ними. А я знаю, що нічого доброго з того не вийде. Почнуться образи, сварки, докори, а може, й суди.

Син у мене один, молодший. Дочки всі заміжні, у них свої сім’ї, свої квартири. Так, не в центрі Києва, але жити є де. А син ще сам, і йому ця квартира справді потрібна.

Сказати їм вирішила за святковим столом, коли всі з’їхалися. Спершу все було мирно, затишно. Онуки бігали квартирою, сміялися, дочки обговорювали якісь свої справи, чоловіки їхні теж про щось теревенили.

Я відклала виделку й сказала:

— Діти, я хочу дещо вам повідомити.

Усі замовкли й подивилися на мене.

— Я вирішила, що квартиру запишу на сина.

Тиша була така, що навіть годинник на стіні, здавалося, голосніше цокати почав.

— Як це — на сина? — першою подала голос старша дочка.

— Так і є. У вас у всіх є житло, а йому треба.

— Мам, але ж це нечесно! — підхопила середня. — Ми ж теж твої діти!

— Я це знаю, — спокійно відповіла я. — Саме тому не хочу вас сварити.

— А ти думаєш, що зараз нас не посварила? — вже зовсім роздратовано сказала молодша.

Я поглянула на сина. Він сидів мовчки, ніби не хотів зайвий рух зробити.

— Мам, ти хоч уявляєш, як це виглядає? — не вгавала старша. — Виходить, ти нас любиш менше?

— Я вас усіх люблю. Але розумію, що квартира між вами трьома — це постійні суперечки. Хто яку кімнату продасть, хто в кого що викупить і та безкінечно.

— Ми б якось домовилися!

— Та невже? — я скептично посміхнулася. — Ви й зараз не можете нормально це сприйняти. А що буде після мене?

Вони переглянулися.

— Це нечесно, — стиха мовила середня. — Ми на це не підемо.

— Це моє рішення, і воно остаточне, — твердо сказала я.

Свято на тому й закінчилося. Дочки поїхали швидко, майже не попрощавшись. А я залишилася сидіти за столом із сином.

— Мамо, а може, не треба так?

— Що саме?

— Ну, може, правда, краще поділити?

— І щоб ви потім роками судилися? Ні, синку. Я все вирішила.

Але тепер я думаю: а може, я справді перегнула? Чи я права? Дуже потребую порад і думок від сторонніх людей.

Джерело