Зі школи дружила з двома дівчатками з заможних сімей. Поки були дітьми, все було гаразд. Цікаво було ходити разом гуляти, загравати з хлопцями, базікати.

Ходили одна до одної на дні народження. Мені, правда, було часом важко наздогнати подруг у матеріальному плані. Наприклад, вони завжди дарували одна одній і мені дорогі подарунки.

У мене сім’я була досить бідна. Мені доводилося, щоб не відставати, дарувати у відповідь такі ж дорогі подарунки, при цьому вся моя сім’я залишалася практично без грошей.

Потім у подруг були такі поняття, що ходити краще гуляти в дорогий ресторан. Піти влітку до ботанічного саду, наприклад, це було «фу», а ось у ресторан якраз. Ну, і день народження теж потрібно було святкувати в ресторані.

У мене на такий спосіб життя грошей не вистачало. Щоб не втрачати дружбу, я, звичайно, йшла з подругами до ресторану, але собі завжди замовляла все найдешевше.

Особливо неприємно це було на мій день народження, коли я мала платити за всіх, і я в своє свято навіть змушена була, щоб заощадити, все одно відмовляти собі в бажаній страві.

Подруги дивувалися моїм «дешевим» смакам. Мені було ніяково сказати чесно, що грошей стільки в мене немає. Ще був такий момент, що на кожну прогулянку подруги одягали нову річ похвалитися та покрасуватись.

У мене на нові речі грошей не вистачало. Почувалася, звісно, «не у своїй тарілці». Ну, і ще подруги кілька разів рік з усією родиною їздили відпочивати за кордон.

Я собі дозволити цього не могла. Мені привозили сувеніри, яким я щиро раділа, але мені було дуже незручно, що я у відповідь нічого привезти не можу, бо нікуди не їжджу.

Мені показували фотографії з відпочинку та дивувалися, чому ж я досі так ніде й не була. Я відповідала, що поки не виходить, не вдаючись до подробиць.

Якось так виходило, що подруги були переконані в тому, що у всіх навколо, ну, і в мене, зрозуміло, так само багато грошей, як у них. Ось ці моменти були неприємними.

Але загалом спілкування було веселе. Інших подруг у мене не було. Я цінувала їхню дружбу. І мені було прикро, що вони дружать між собою сильніше, ніж зі мною.

А потім ми виросли, і все постало переді мною дещо в іншому світлі. Спілкуватись ми стали рідше, але не в тому була справа.

Просто одного прекрасного дня до мене, раптом, дійшло, що мої подруги досить зарозумілі і цінують в людях тільки матеріальний достаток і кар’єрні досягнення. Стосовно мене спочатку це не виявлялося.

Просто вони відгукувалися презирливо про всіх бідних і мріяли вдало вийти заміж за заможних хлопців. Якщо хлопець був гарний та добрий, але бідний, то шансів у нього не було.

У кращому разі вони могли зітхати з жалем, що шкода, що бідний, був би багатим — інша справа, адже він непоганий, у принципі. Я не могла зрозуміти, як можна так жити, щоб цінувати в житті тільки гроші.

При цьому дівчата вони виросли вродливі. Одягнені були чудово. Норкові шуби, діаманти. Біжутерію не носили принципово.

Я на їхньому тлі здавалася сірою мишею. Звичайно, хлопці звертали увагу тільки на них, мене при них ніхто не помічав.

Це мені, звісно, не подобалося. Я їм трохи заздрила, що вони мають більший успіх, ніж я. Приходила додому з прогулянки та плакала, що дивилися тільки на них. А що я? Я звичайна, середньостатистична дівчинка.

Потім до мене почали доходити деякі додаткові нюанси. Їхні батьки були насправді мені не раді! Чи так сталося з віком, чи що.

Розмовляли зі мною якось не так привітно, всю увагу приділяли багатшій подрузі, що приходила зі мною до іншої. Було навіть таке, що на одне свято вдома в однієї подруги її батько запитував, що хоче пити друга подруга, при цьому не питаючи в мене те саме.

У результаті відкрито були саме ті напої, які вона побажала, і налито мені теж саме. Мене проігнорували.

У іншої подруги мама одного разу висміяла мій подарунок, мовляв, недоречний. А я купила буквально на останні гроші річ, про яку мріяла сама, але тільки собі ніколи б не купила через ціну. І річ була не така вже недоречна, якщо зізнатися. Річ як річ.

І таке траплялося все частіше. Я довго думала, у чому причина. Потім здогадалася, що річ у різниці в матеріальному становищі.

І все стало на свої місця. Потім до мене дійшло, що моє спілкування з однією з подруг зводиться до того, що я щодня по кілька годин вислуховую її монологи про її стосунки з хлопцями, її роботу, всі її дрібні проблеми, і даю їй поради.

Коли я намагалася щось розповісти про себе і теж попросити поради, вона впадала в ступор і казала фразами, що нічого не значили, а потім скоріше переводила розмову на себе. Згодом це почало мене напружувати.

Вона дзвонила мені додому і на роботу, а якщо я не могла розмовляти, то ображалася. Поводилася, як примхлива принцеса.

При цьому в неї була цікава звичка, вона ніколи не платила за себе в транспорті і таксі, не залишала чайові в ресторані, не скидалася за доставку їжі. Казала, що має велику купюру, яку не хоче міняти.

Зрештою за неї платили ми з другою подругою. Мене дратувало, що при її достатку вона явно хитрує та економить за наш рахунок.

Друга подруга її просто любила, все їй пробачала, із задоволенням вирішувала її проблеми. Коли друга подруга вийшла заміж і в неї з’явилася дитина, то покликала першу хресну до своєї дитини. І була дуже здивована, що новоспечена хрещена не дуже поспішає задаровувати свого хрещеника.

Мені було прикро, що хресною покликали не мене. І було прикро, коли я на своєму дні народженні передала досить непоганий подарунок дитині, її мати, моя подруга обурено вичитала мене за те, що тепер вона має весь вечір «тягатися з коробкою».

Таких неприємних нюансів ставало дедалі більше. Я стала потихеньку віддалятися від подруг. Тим більше, що вони явно між собою дружили краще і міцніше, а я була «для розбавлення компанії». Принаймні я так відчувала.

Останньою краплею стало те, що ставлення до мене з боку подруг змінилося на гірше після мого весілля. Їм не сподобався мій чоловік.

Він виявився недостатньо престижним і багатим на їхню думку. І на якомусь етапі я помітила, що вони мене «підколюють» досить по-злому і посміюються наді мною та над моїм чоловіком. Після цього я зрозуміла, що дружба закінчена.

Вибрала дрібний привід для сварки і перестала з ними спілкуватися. Одна з них намагалася зі мною помиритися, але дуже мляво.

Відчувалося, що вона ображена тим, що я висловлюю своє невдоволення чимось щодо них. Друга подруга навіть не намагалася помиритись.

З нею ми при зустрічі навіть не вітаємося і вдаємо, що не помітили одна одну. З того часу минуло два роки. Ми не спілкуємось. І мені, чесно сказати, не вистачає жіночої дружби. Тільки нормальної, а не такої, де я — третя зайва і найгірша.

КІНЕЦЬ.