Спалах…Темрява… Темрява…
Нарешті, темрява почала розсідватися. Почувся голос:

— Віра Володимирівно, це рятувальник, у них там щось вибухнуло.

Крізь біль відчув на шиї дотик руки. Спробував відкрити повіки. Це вдалося важко. Перед очима кулон у вигляді прямокутника з вигравіруваними на ньому знаками зодіаку. Очі жінки в білому халаті.

— В операційну! — пролунав голос зовсім поряд.

Батьки повернулися із роботи. Мати одразу кинулася на кухню, зазирнувши до кімнати, де син робив уроки. Дмитро ж, зайшовши до кімнати, одразу звернув увагу на те, що настрій у сина не дуже.

— Толік, що трапилося? — Батько поплескав його по голові.
— Нічого, — буркнув син, чотирикласник.

— Гаразд, давай, кажи!
— Скоро 8 березня. Вчителька нас сьогодні затримала і сказала, що ми маємо дівчатам подарунки приготувати.

— Ну, і в чому проблема? — усміхнувся батько.
— У нас хлопців та дівчат однаково. І вона розподілила хто кому дарує, — син тяжко зітхнув. — Мені дісталася некрасива, Вірка Косюченко.

— Усі дівчата хочуть подарунок на 8 березня отримати, і негарні теж, — батько намагався говорити із сином, як із дорослим.

— А як вона розподіляла? За алфавітом? — Ні, за знаками зодіаку!
— Це як? — Дмитро не зміг утриматись і знову посміхнувся.

— За сумісністю. Вірка – Діва, а Дівам найбільше Телець підходить. А я, саме, Телець.
— Це ж добре, якщо підходите! Виростиш, може ще закохаєшся в неї.

— Я?! У Вірку Косюченко?!
Батько не витримав і засміявся. У кімнату відразу забігла мати:

— Що тут у вас відбувається?
— Олено, йди на кухню, – обличчя батька стало суворим. — У нас із сином серйозна розмова.

Коли мати вийшла, Толя сумним голосом спитав:
— Тату, і що мені тепер робити?
— Готувати подарунок!

— Який?
— Завтра на роботі зроблю я твоїй обраниці подарунок.

— Тату, який ти можеш зробити подарунок? Ти ж на заводі працюєш.
— Так! Але у нас усі види покриття металів виробляються.

— Тату, я не зрозумів.
— Завтра сам побачиш!

Наступного дня батько приніс кулон на ланцюжку у вигляді прямокутника, який здавався золотим. На одному боці було вигравіровано два знаки зодіаку, Телець і Діва, а на іншій дрібно, але красиво написано:

«Моїй однокласниці Вірі на 8 березня! Анатолій».

Ох, як цей кулон гарно виглядав! А коли мама впакувала його в целофановий пакетик, стало виглядати приголомшливо.

І ось сьоме березня. Уроки вести вчителька не збиралася. Спершу школярі подарували їй подарунок. Вона довго дякувала.

Потім оголосила, щоб хлопчики подарували подарунки дівчаткам. Що тут розпочалося!

Усі хлопці кинулися до своїх «обраниць». Толя теж підійшов до Віри Косюченко і сказав, як навчив тато:

— Віро, вітаю тебе зі святом 8 березня! Можливо, колись доля з’єднає Тельця та Діву.

Проговоривши, завчену фразу Толя попрямував на своє місце і, звичайно, не помітив, як забилося серце цієї некрасивої, на його думку, дівчинки.

Незабаром батьки Віри переїхали жити в інший район, і сама Віра з п’ятого класу почала навчатися в іншій школі.

*****
Анатолій розплющив очі. Біла стеля, лікарняні палати. Спробував поворухнути руками та ногами. Ворушилася тільки ліва рука.

— Я де? –Звернувся не зрозуміло до кого.

Почувся якийсь цокіт і до його ліжка підійшов хворий на милицях, уважно подивився на нього і спитав:

— Прийшов у себе? У відділенні екстреної хірургії ти.

— У мене руки, ноги всі цілі? – запитав Анатолій тихим голосом.
— Ніби всі на місці, – повідомив той радісну звістку. — Тільки забинтований ти весь з голови до ніг.

— Це добре, якщо все ціле.
Тут підійшла медсестра і співчутливо запитала:
— Як почуваєтеся?

— Що зі мною! – Відповів питанням на запитання Анатолій.
— Життю ніщо не загрожує. Руки. ноги працювати будуть. Ось шрамів багато залишиться, – дала ввімкнений телефон. – Мама твоя просила зателефонувати, коли ви прокинетеся.
— Синочку, – пролунав крізь сльози голос матері.

— Мамо, все гаразд, – він намагався говорити якомога бадьоріше. — Сказали, що лише шрами невеликі залишаться. Скоро вже випишуть.

— Мені не дозволили з тобою вночі залишитися. Синочку, я зараз прийду.
— Мамо, та не треба! Поклав телефон поруч із собою, спробував усміхнутися медсестрі:

— Дякую!
— Ну, скоро не випишуть, – усміхнулася у відповідь медсестра. –Тижня три пролежати потрібно. Це точно!

— Що у вас сталося? – Запитав сусід по палаті, коли медсестра вийшла.
— Я рятувальник. На заводі кисневі балони почали вибухати, – почав згадувати Анатолій. — Викликали нас. Ми скоріше пожежних прибули. Приміщення величезне, всередині приміщення троє постраждалих.

Забігли туди, там балони розкидані, подекуди вогонь. Почали постраждалих виносити… Я останнім виходив… Коли вже біля дверей був, чще один балон вибухнув… Далі не пам’ятаю.

— Так, дісталося тобі.
— Гончаренко Анатолій, — пролунав голос медсестри. — До вас колега по роботі.
Зайшов друг, кинувся до його ліжка:

— Привіт, Толька! Ти як?
— Руки, ноги цілі! — Оптимістично відповів потерпілий.— Але привітатись поки що можу тільки лівою рукою!

— Добре!
— Що там далі було?
— Ми вже виходили, коли вибухнуло. Відразу бігли назад, витягли тебе… ти весь у крові… лікарі вже поряд були…
— Дякую!

— Толька, про що ти говориш?! — Раптом на обличчі друга з’явилася усмішка. — Та нас, начебто, героями збираються нагородити.

— На той час мене випишуть.
— Гаразд, я пішов. У вас зараз буде обхід. Медсестра сказала, щоб недовго.
Не встиг друг піти, як зайшов лікар, чоловік років сорока:

— Ну як справи, герою? — підійшов до його ліжка.
— Нормально.

— Коли вже розмовляєш, то житимеш. Давай, я тебе огляну!

— Ви мені зaшивaли? – Запитав Анатолій. — Ні, Віра Володимирівна. Вона післязавтра прийде.

Минуло два дні. Анатолій уже намагався вставати. Щоправда, біль у ногах був ще сильний, рука права роздерта. А вже ран по всьому тілу не менше десятка. Дві на обличчі, коли вибухнуло, об ворота вдарився, добре, що праву руку встиг уперед виставити. Подивився у дзеркало. Обличчя досі опухле.

Сьогодні обхід повинен здійснювати лікар, який позавчора п’ять годин поспіль його зшивав в операційній залі. Анатолій навіть трохи хвилювався.

І ось вона зайшла. Молода, струнка, правда, в окулярах, але вони її анітрохи не псували, а білий халат зовсім був до лиця. Анатолій у свої двадцять сім уже був одружений. Але через півроку розійшлися – характерами не зійшлися, як написали у заяві, а насправді колишній дружині зарплата рятувальника не подобалася.

— Вітаю! – сказала лікар і попрямувала до його ліжка.
— Добрий день! Це ви мене зшивaли?

— Я, – посміхнулася. — Щось не так?
— Навпаки, все чудово! Велике вам спасибі!

— Давайте, я вас огляну!
І вона нахилилася над ним … Перед очима кулон зі знаками зодіаку, що звивається з її шиї:

— Віра Косюченко! – Вигукнув він.
Вона уважно подивилася на його розпухле обличчя.

— Вибачте! – з подивом запитала вона.
— Я – Телець, — і вказав на кулон.
— Толька Гончаренко? – її губи затремтіли.

— Ти мене ще пам’ятаєш?
— Ну що ти, Віро? – Побачивши, на очах жінки сльози, він опустив долоню на її руку.

— Вибач! – Вона дістала хустку. — Ніколи не думала, що ми з тобою так зустрінемося.
***

Більше цього дня Віра до його палати не заходила. Але Анатолій уже зрозумів, що має графік, як і в нього: у день, у ніч і два вихідні.

Йому так не хотілося виглядати перед нею безпорадним. Весь наступний день він намагався ходити по палаті спираючись на ліжка, кілька разів, тримаючись за стіну, вийшов у коридор.

Вечір. Лікар, який працює в денну зміну, пішов. Прийшла нова зміна – це відчувалося розмовою в коридорі. Зараз обхід…

І раптом крики, квапливі кроки в коридорі. Так буває, коли потерпілого привозять.

Ось уже й десять годин. Зайшла медсестра, вимкнула в палаті світло. Але щось не спалося.

Вже за півночі в коридорі почулися чиїсь кроки, ось вони стихли, і в цій тиші Анатолій швидше відчув, ніж почув, що в коридорі хтось плаче. Встав і обережно вийшов у коридор.

За черговим столом сиділа і, поклавши голову на руки, плакала його колишня однокласниця. Підійшов поклав здорову руку їй на плече:

— Ти що, Віро!
Вона встала уткнулася йому в плече:

— Я жінку оперувала, вона під машину потрапила, — захлинаючись почала розповідати. — Я зробила все можливе і неможливе … Вона зараз в реанімації, але їй не вижити. У неї двоє дітей … чоловік її зараз з нею в палаті …

— Заспокойся, Віро!
— Три роки вже хірургом працюю і все не можу звикнути, що люди вмирають.

— Заспокойся, заспокойся! Такі вже у нас із тобою професії. За п’ять років теж стільки смертей бачив, але ми з тобою і життів чимало врятували, — Анатолій важко зітхнув. — Від мене й дружина тому пішла. Каже, що я сам не свій додому приходжу та грошей мало заробляю. А в мене 30 тисяч  завжди виходить — жити можна.

— У мене все те саме, – вона подивилася йому в обличчя. — Чоловіки на мене як на божевільну дивляться. Досі заміжня не була, як мала з батьками живу.

— Та гаразд тобі, нам з тобою тільки по двадцять сім — усе життя попереду.
— Ні, Толька, нам уже по двадцять сім.

— Віра Володимирівна, у неї пульс зникає, — крикнула медсестра, що вибігла.
— Вибач! – і Віра кинулася в реанімацію.
Заснути цієї ночі Анатолій так і не міг. Вранці прийшла медсестра, як зазвичай зробила йому укол.

— Жінка, якій сьогодні вночі робили операцію, жива? – спитав він зненацька навіть для себе.

—Жива, але стан вкрай важкий.

Минуло три тижні. Рaни на тілі Анатолія затяглися. З Вірою вони бачилися, коли були її зміни, більше того, його все сильніше і сильніше тягнуло до неї.

Але відділення екстреної хірургії не те місце, де можна говорити, про щось дуже особисте. І ось під час одного з ранкових обходів лікар-чоловік повідомив:

— Сьогодні я вас виписую, — посміхнувся і додав. — Відразу підете у вашу поліклініку, а там вже вирішать скільки вам ще бути на лікарняному.
— Можна збиратися!

— Так, так! Не поспішайте. Нині вам виписку ще виписують.

Коли лікар вийшов, Анатолій поголився. Дивлячись у дзеркало, задовільно зазначив, що два шрами, що залишилися, зовсім не псують обличчя, швидше, додають мужності. На інші шрами зовсім не варто звертати уваги.

Зібрався, вийшов у коридор. Назустріч, тримаючись за стінку, йшла хвора.
«Вона все ж таки вижила!» — промайнула радісна думка.

Вийшла медсестра, подала виписку:
— До побачення, Анатолію! Більше до нас, бажаю, не повертатися!

Він мав свою однокімнатну квартиру, але він поїхав до батьків. Адже мама так на нього чекала і хвилювалася. Навіть відпустку взяла.

— Синочку! – кинулася до нього в обійми мати.
— Все, мамо! Як бачиш, я живий і здоровий.

— Ходімо, я тобі їсти приготувала. Який худий став.
— Ой, як я по домашній їжі скучив!

— Поки не видужаєш і не одружишся в рідному домі жити будеш. Твоя кімната досі пустує, — і гукнула, мов дитині. — Іди, руки мий!

До вечора Анатолій сходив до перукарні. Зайшов до своєї квартири. Забрав якийсь одяг. Мати відразу почала прибирати її.
Увечері прийшов батько з роботи. Сіли, як раніше, всі разом і проговорили до самої ночі.

Спати він ліг у своїй кімнаті, де пройшло дитинство та юність, але заснув не відразу:
«Завтра треба до поліклініки сходити. Потім на роботу. А ввечері…»

Ось з думкою про наступний вечір він і заснув… далеко за північ.

Наступного дня Анатолій зранку пішов у поліклініку. До обіду походив по кабінетах.

Після обіду сходив до себе на роботу, саме його зміна була. А ввечері почав збиратися.

— Ти куди? – поцікавився батько.

— Батьку, пам’ятаєш давно, коли я ще в четвертому класі вчився. Ти мені кулон зробив для подарунка однокласниці?

— Некрасивій Вірі Косюченко? Пам’ятаю.
— Пам’ятаєш, ти ще сказав: «Виростиш, може ще закохаєшся в неї». — І це пам’ятаю.

— Тату, Віра зараз хірург. Це вона робила мені операцію. І вона й досі носить на шиї той кулон.
— Оце так!

— Тату, твої слова справдилися. Я йду до неї!

Двадцять сім років не так вже й багато для початку життя з коханою людиною.

КІНЕЦЬ.