За віконцем уже темніє, а мами все нема. Юля, крутячи коліщатка на своєму візку, під’їхала до столу, взяла телефон і набрала номер мами.

“Апарат абонента вимкнений, або знаходиться поза зоною дії мережі”, – пролунав чужий голос.

Дівчинка розгублено дивилася на телефон, потім, згадавши, що на ньому мало грошей, вимкнула.

Мама пішла в крамницю, та все не поверталася. Такого ніколи не було, вона ніколи не йшла надовго, адже дочка не дієздатна з дитинства, і не могла ходити. Пересувалась на візку, а крім мами, інших родичів у неї не було.

Юлі вже сім років, і вона не боялася залишатися одна вдома, але мама завжди говорила, куди пішла, і коли повернеться. Дівчинка не могла зрозуміти, що трапилося:

«Сьогодні вона пішла у дальню крамницю за продуктами, там дешевше. Ми з мамою часто ходили туди. Вона, хоч і вважається дальньою, але до неї зовсім не далеко, за годину можна туди й назад сходити. Вона подивилася на годинник. – Уже чотири години минуло. Їсти хочеться».

Дівчинка спрямувала свій візок на кухню. Нагріла чайник, дістала з холодильника котлету. Повечеряла, але мами все не було. Вона не витримала, знову взяла телефон, та набрала номер:

“Апарат абонента вимкнений, або знаходиться поза зоною дії мережі”, – знову пролунав голос автовідповідача.

Дівчинка перебралася на своє ліжко, поклавши телефон під подушку. Світло не вимикала, бо без мами було ніяково. Лежала довго, але все ж таки заснула.

Прокинулася, коли сонечко заглянуло у вікно. Мамине ліжко було заправлене.

– Мамо! – крикнула вона у бік передпокою.

У відповідь тиша. Взяла телефон, зателефонувала. У відповідь той самий чужий металевий голос.
Стало страшно, з очей полилися сльози.

Костянтин повертався із кафе. Там щоранку продавали свіжу здобу. У них з мамою кожен ранок починався з цього – вона готувала сніданок, а син ходив у кафе за булочками.

Костянтину вже тридцять, але він досі не одружений. Дівчата і жінки просто не звертали на нього уваги: ​​негарний, худий, блідий. Хвороби його переслідували з дитинства.

Треба було дороге лікування, але його мама виховувала одна. Останній вердикт був не втішним – у нього не може бути дітей. З тим, що ніколи не одружиться, Костя вже змирився.

У траві він побачив зламаний старий телефон. Телефони та комп’ютери були його захопленням, і роботою. Він був програмістом та блогером.

Телефони в нього, звичайно, були найкрутіші, але через суто професійну цікавість, він підняв цей. Він був розчавлений, наче по ньому проїхала машина, і відкинула його убік.

«Може, що сталося? – майнула думка, і поклав зламаний апарат у кишеню. – Вдома розберуся».

Після сніданку вийняв зі знайденого телефону сімку, і вставив в один зі своїх. Номери на сімці висвітилися переважно лікарні, пенсійного фонду, та інших подібних установ, але першим стояв – «дочка».

Мить поміркувавши, зателефонував за цим номером:

– Мамо! – пролунав радісний дитячий голос.

– Я – не мати, – розгублено сказав Костя.

– А де мама?

– Не знаю. Я знайшов зламаний телефон, переставив сімку, і зателефонував.

– У мене мама зникла, – пролунав плач.

– Вона ще вчора пішла у крамницю, і не повернулася.

– А де твої тато, бабуся?

– Немає в мене ні тата, ні бабусі. У мене лише мама.

– Тебе, як звати? – хлопець зрозумів, що дитину треба рятувати.

– Юля.

– Мене – дядько Костя. Юлю, вийди з квартири, та скажи сусідам, що ти залишилася одна.

– Я не можу вийти, у мене ніжки не ходять. І у сусідній квартирі ніхто не живе.

– Стривай, як це не ходять?

– Костянтин зовсім розгубився.

– Я така з дитинства. Мама каже, що треба накопичити грошей, і мене вилікують.

– А як ти пересуваєшся?

– На візку.

– Юля, ти свою адресу знаєш? – Костя почав діяти.

– Так, вулиця Пасічна, будинок сім, квартира вісімнадцять.

– Я зараз приїду, і ми знайдемо твою маму.

Він вимкнув телефон.

Ніна Антонівна зайшла в кімнату сина:

– Костю, що трапилося?

– Мамо, я знайшов зламаний телефон. Поставив сімку в один зі своїх, і зателефонував. Там маленька дівчинка залишилася одна у квартирі, і вона не ходить. А інших родичів вона не має. Я дізнався її адресу. Поїду, розберуся.

– Поїхали разом, – і жінка почала збиратися.

Ніна Антонівна одна виховувала сина, тому чудово уявляла, як самотній матері з такою дитиною. Сама вона зараз на пенсії, а син дуже добре заробляє.

Вони викликали таксі, та поїхали виручати дитину. Прибувши за вказаною адресою, вони подзвонили в домофон.

– Хто? – пролунав сумний голос дитини.

– Юля, це я, Костя.

– Заходьте!

Коли вони зайшли в під’їзд, двері в потрібну квартиру вже були прочинені. Худенька дівчинка у візку, дивилася на них сумними очима:

– Ви знайдете мою маму?

– Як твою маму звуть? – одразу запитав Костянтин.

– Ліда.

– А прізвище?

– Перова.

– Стривай, Костю! – Зупинила його мати, й запитала у дівчинки. – Юля, ти їсти хочеш?

– Так. У холодильнику була котлетка, але я її вчора з’їла.

– Так, Костю, біжи в крамницю, в яку ми завжди ходимо, купи те, що ми купуємо.

– Зрозумів! – І вибіг із квартири.

Коли він повернувся, мати встигла щось приготувати на кухні. Відразу розібрала пакети, накрила стіл.

Коли поїли, Костя взявся за пошуки мами дівчинки. Відкрив міський сайт, і почав переглядати пригоди за вчорашній день.

Так, так. На вулиці Парковій водій автомобіля «ланос» здійснив наїзд на жінку. Постраждала доставлена ​​ в лікарню ».

Дістав телефон, почав дзвонити. Після третього дзвінка йому відповіли:

– Так, вчора до нас доставлено постраждалу з вулиці Паркової. Стан невтішний. Поки не приходила до тями.

– А як її прізвище?

– Документів та стільникового телефону при ній не було. Ви її родич?

– Ну… поки не знаю…

– Приїжджайте за адресою…

– Адресу я знаю. Зараз приїду.

Відключив телефон і підійшов до дівчинки:

– У тебе фотографія мами є?

– Так, – вона під’їхала до тумбочки, та дістала альбом. – Ось ми з мамою нещодавно фотографувалися.

– Яка в тебе гарна мама!

Костянтин дістав телефон, зробив знімок, і усміхнувся дівчинці:

– Піду шукати твою маму.

…Розплющила очі – біла стеля. Свідомість потихеньку поверталася. Перед очима майнула машина, яка швидко наближалася.

Спробувала поворухнутися, рух болем віддався у всьому тілі. Підійшла медсестра, тихо спитала:

– Прокинулася?

І тут очі Ліди розширилися від жаху:

– Скільки я тут лежу?

– Дві доби.

– Там у квартирі донька одна…

– Лідо, заспокойся! – Медсестра обережно поклала руку на груди хворої. – Тут молодий чоловік учора приходив. Залишив тобі свій телефон. Каже, що твій, машиною розчавило.

– Мені зателефонувати…

– Зараз! – Вона зачепила пальцем по напису “дочка”, і приклала апарат до вуха пацієнтки:

– Мамо!

– Юля, доню, як ти!

– Все гаразд! Зі мною бабуся Ніна, та дядько Костя приходить.

– Який дядько Костя?

– Не хвилюйтесь! – Виголосив лікар. – Інакше відберу телефон. Давайте я огляну вас!

– Доню, я передзвоню, – сказала Ліда, і вимкнула телефон.

Коли лікар вийшов, медсестра взяла телефон, та поклала собі в кишеню.

– Можна, я з дочкою ще хвилинку поговорю? – тихо прошепотіла Ліда.

– Лікар заборонив вам хвилюватися, – але все ж таки дістала телефон, і набрала номер.

– Доню…

– Лідо, мене звуть Ніна Антонівна, – пролунав незнайомий жіночий голос. – Вислухайте мене! Мій син знайшов ваш зламаний телефон. За сім-картою розшукав вашу дочку і вас. Я – пенсіонерка. Поки ви видужуєте, буду з вашою дочкою. Не хвилюйтесь! Передаю телефон Юлі.

– Мамо, не переймайся й одужуй швидше! – пролунав голос дочки.

– Доню, слухайся бабусю!

– Пані, вимикайте телефон! – пролунав голос медсестри.

Наступного дня Ліду перевели до загальної палати, а ввечері, у години приймання, заглянула медсестра:

– Перова, до тебе відвідувач.

Ліда навіть здивуватися як слід не встигла. Зайшов хлопець, якийсь непримітний, худий:

– Добрий день, Лідо! Мене Костя звуть, – усміхнувся. – Ось прийшов відвідати тебе. Не ображаєшся, що я одразу на «ти»?

– Ні.

Він поставив на тумбочку великий пакет:

– Тут моя мама тобі зібрала.

– Костю, я навіть не знаю, хто ви, – розгублено промовила хвора.

– Я випадково знайшов твій розчавлений телефон. Сімка виявилася цілою. Подзвонив твоїй дочці. Потім розшукав тебе.

– Як там моя Юля?

– Зараз.

Він узяв із тумбочки телефон, який сам залишив під час першого відвідування. Трохи почаклував над ним.

– Ось, будь ласка!

Ліда глянула на екран, і побачила свою дочку.

– Мамо! – Закричала та. – Тобі боляче?

– Ні, доню, вже все добре. Як ти?

– До мене баба Ніна приходить.

Хвора довго розмовляла зі своєю дочкою. Костянтин терпляче чекав. Поговоривши, Ліда опустила голову:

– Я тепер ваш боржник.

– Гаразд тобі, Лідо! – усміхнувся. – І давай, переходь на «ти»!

– Дякую, тобі, Костю!

– Зараз покажу, як користуватися цим телефоном.

Минуло два тижні. Винуватець тієї аварії приніс Ліді відступні двісті тисяч у лікарню, і привів адвоката.

Наступного дня її виписали із лікарні. Костя приїхав за нею, щоб привезти її додому.

– Мамо! – радісно закричала дочка.

Здавалося, ще трохи, й вона вискочить зі свого візка. Ліда присіла поряд з нею, обняла дочку, і заплакала від щастя.

Потім підійшла до літньої жінки:

– Ніно Антонівно, дуже дякую!

– Гаразд, тобі Лідо! Юля мені, наче онука стала.

– Ніно Антонівно, мені винуватець аварії відступні приніс, – вона дістала з сумочки гроші. – Візьміть! Мені більше нема чим вам віддячити.

– Забери, Лідо! – суворо промовила літня жінка. – Ми з сином, напевно, не збідніємо, а тобі Юлю лікувати треба. Костя вже домовився з якоюсь клінікою.

– Мамо! – радісно вигукнула донька. – Дядько Костя сказав, що ми з тобою поїдемо, і мені зроблять, щоб ходили ніжки.

Два тижні пробула Ліда з дочкою у клініці. Через три місяці потрібно було знову відвідати клініку. Потім проводити втручання через рік, і ще раз – на слідуючий рік. Через три роки, після трьох втручань та реабілітації, обіцяли, що Юля ходитиме.

А поки що дівчинка, так і пересувалася у візку. До того ж, спиці завдавали незручностей.

Але, видно, доля вирішила випробувати на міцність цих чотирьох людей. У Ніни Антонівни стало погано з серцем, і її поклали в лікарню у тяжкому стані.

Три ночі провела Ліда поряд з цією жінкою, яка стала їй рідною. Поверталася додому лише приготувати на всіх обід, та трохи поспати. Вночі з Юлею залишався Костянтин.

На четвертий день Ніна Антонівна остаточно прийшла до тями. Вона довго сумними очима дивилася на Ліду, що сиділа поруч, потім тихо промовила:

– Доню, видно не довго мені залишилося жити на білому світі. Виходь заміж за мого Костю. Він людина надійна. Разом ви і Юлю на ноги поставите.

– Ніно Антонівно, хіба він мене візьме?

– Візьме! – на обличчі жінки майнула посмішка. – Обов’язково візьме.

…Літня жінка тримала за руку дівчинку з ранцем за спиною, та букетом квітів. Якби не надто високий зріст дівчинки, можна було подумати, що до школи вона йде вперше.

А вона і йшла до школи вперше, але вже в четвертий клас. Перші три роки вона навчалася вдома дистанційно. Закінчила три класи майже відмінницею. І ось зараз йшла до школи на своїх ногах.

– Бабуся, мені якось ніяково.

– Що ти, Юлю? Тобі вже десять років! Он і твої тато з мамою йдуть!

– Доню, ти що така сумна? – Підійшла до неї Ліда.

– Боїться в школу йти, – похитала головою Ніна Антонівна.

– Давай руку! – Костянтин подав дівчинці свою долоню. – Ходімо!

– Ось з тобою, тату, мені зовсім не страшно, – посміхнулася Юля.

І вони, весело говорячи, попрямували до школи, а слідом йшли такі ж щасливі мама і бабуся…

КІНЕЦЬ.