Пам’ятаю той день, коли ми познайомилися. Мені було всього 19, а йому — 36. Сергій, успішний юрист із Києва, мав усе, що можна було бажати: квартиру у центрі, престижну роботу, авто, яке здавалося мені космічним кораблем на ті часи. А я?

Я щойно вступила до університету, жила з мамою у невеликій квартирі на околиці міста й про таке життя могла тільки мріяти. Не буду брехати — мене приваблювало його матеріальне становище. Любов? Хіба я про це тоді думала? Хотіла тільки отримати диплом, стати на ноги й почати нове життя.

Спочатку я навіть не думала, що це надовго. Метикувала: зараз закінчу навчання, зароблю, зберу трохи грошей, а тоді, може, й піду від нього. Він мене все одно колись залишить заради молодшої, як і першу дружину. У Сергія було двоє дітей від першого шлюбу, але це мене мало хвилювало.

Та життя — це не казка і все пішло зовсім не так, як я планувала. Після того, як з’явилася на світ наша перша дитина, стало зрозуміло: втекти не так просто. До того ж виникли нові фінансові питання, які поставили мене перед фактом: піти зараз — значить залишитися без копійки, без даху над головою, з маленькою дитиною на руках.

— Оленко, я не хочу, щоб ти десь тікала з дітьми! Навіщо? У нас є все, що потрібно для щасливого життя, – часто повторював Сергій, коли я натякала на втому від цього шлюбу. Але його “все” — це не те, чого я хотіла. Я завжди мріяла про сім’ю з коханим чоловіком, де є не тільки гроші, а й душевна близькість, підтримка, розуміння. А тут, у нашому шлюбі цього не було.

Роки йшли, діти росли, а мені здавалося, що життя пливе повз мене.

— Ти ж маєш усе, Олено! Подивися, скільки жінок живуть гірше, – говорила мені подруга Марина, з якою ми колись разом навчалися. Вона, до речі, теж вийшла заміж рано, але її чоловік був ровесником, вони разом долали труднощі, разом створювали все з нуля. Я їй заздрила — і цього вже не могла приховати навіть сама від себе.

Сергій, тим часом процвітав: відкрив власну юридичну фірму, став займатися спортом та мав кращий вигляд, ніж тоді, коли ми познайомилися. Йому зараз 54, а він виглядає на 40 — підтягнутий, спортивний. А я? Мені 37 і я відчуваю, як з кожним днем стаю чужою у власному житті.

— Олено, поїхали на вихідні у Карпати? Трохи змінимо обстановку, – раптом запитав Сергій за вечерею. Я ледь не випустила виделку з рук. У Карпати? З ним? Останні роки наше життя протікало так: він весь час на роботі, а я — з дітьми. Про які Карпати взагалі йдеться? Ми ж стали зовсім чужими!

— Ні, Сергію, я залишуся вдома з дітьми, – сухо відповіла. А він лише зітхнув й продовжив їсти.

Зараз я думаю, що ніколи не була щасливою у цьому шлюбі. Спочатку була впевненість, що через кілька років він мене кине, як свою першу дружину. Але цього не сталося. Навпаки, з’явилися ще діти й кожен раз я сподівалася, що ось-ось все зміниться. Та ні. Іноді від одного його дотику починає нудити. Я хотіла б мати поруч чоловіка мого віку, щоб разом будувати життя, сміятися, обговорювати плани на майбутнє.

Останнім часом мене все частіше відвідує думка втекти. Взяти дітей та поїхати до Європи.

Але він не дозволяє.

— Як ти собі це уявляєш? Поїхати з дітьми? Ти не витримаєш, – казав Сергій і я щоразу замовкала. Він знав, що я не залишу дітей, а сам їх ніколи не віддасть. Врешті-решт, хто я без них? Тільки тінь самої себе.

— Чого ти хочеш насправді? – спитала я себе одного разу вночі. Відповіді не було. Сльози текли самі собою. Так, у мене є гроші, є дім, але нема щастя. Я так боялася життя моєї мами, яка працювала сорок років на заводі й отримувала мізерну пенсію.

Я озирнулася на дітей, які мирно спали у своїх ліжках. Як я можу їх залишити? Вони — єдине, що тримає мене у цьому шлюбі. Молодшим по п’ять років, близнюки. Мої маленькі сонечка. Я остаточно заплуталась і не знаю, що робити далі.

Джерело