– Ну що ти дуєшся на мене? Ось побачиш, тобі там сподобається. Море, пляж, сонце… – говорила Ірина і неспокійно ловила погляд дочки.

Але Оля вперто відверталася до вікна, за яким тяглися безкраї поля. Паралельно залізницею йшла траса, якою мчали різнокольорові автомобілі, які здавалися іграшковими з вікна поїзда.

Оля перевірила телефон сотий раз за ранок, роздратовано відкинула його від себе.

– Ох вже ці перші закоханості, – зітхнула про себе Ірина, а вголос сказала:

– Мабуть, немає зв’язку. Ось приїдемо…

– Мамо, годі, – мляво відповіла Оля і знову відвернулася до вікна.

– Дім Марти з видом на море. Його іноді навіть чути. А сад який! А повітря! – не вгавала Ірина. – За кілька годин сама все побачиш.

– Тільки не кажи, що вона має сина, – Оля недобре глянула на матір.

– Є. Тільки не рідний. Марта не має своїх дітей. Вона виростила чужу дитину. Він у іншому місті навчається в інституті. Зараз сесія навряд чи ти його побачиш.

– Ти сказала, що вона твоя подруга. А як ви з нею познайомилися, якщо вона живе на півдні, а ти за пʼятсот кілометрів? – поцікавилася Оля.

– О, це цікава історія. Якщо хочеш, розповім.

Оля кивнула…

…Ірина жила з Мартою на сусідніх вулицях, разом у школі навчалися. Не сказати, що Марта красуня була, але волосся у неї було незвичайне – світло–русяве, кучеряве, на сонці відливало золотом.

Надворі на неї всі звертали увагу, оглядалися. Ірині здавалося, що частина уваги припадає і їй. Перед випускними іспитами вони з класом поїхали кататися на катері, а потім гуляли в міському саду.

Там Марта познайомилася з хлопцем й одразу закохалася. Бачитися з нею Ірина стала рідше, вона намагалася не заважати їм. А як зустрінуться, то Марта тільки про нього й говорила.

Мріяла артисткою стати, хотіла вступати в університет культури. Але так закохалася, що вступила в політехнічний, де вчився її Михайло, щоб не розлучатися. А Ірина вступила в інший університет.

Зустрінуться вони, бувало, годинами наговоритись не могли. Через рік Михайло зробив Марті пропозицію перед самою сесією. Якою ж щасливою Марта тоді виглядала!

Разом із її мамою Ірина пішла вибирати подрузі сукню. Переміряли всі. Марті будь–яка пасувала, бери й купуй. Ще фату вибрали. Марта наполягла купити й Ірині блакитну сукню, як дружці. Ох, і втомились вони тоді. Просто голова йшла кругом. Маму з покупками відправили на таксі додому, а самі вони вирішили пройтися набережною. Погода наприкінці травня стояла по–літньому тепла.

Йдуть вони, а на Марту всі озираються. Красива вона була неймовірно. А вона не помічала захоплених поглядів. Вони їли морозиво, балакали про майбутнє весілля, сміялися…

Назустріч їм ішли якісь дві жінки в яскравих хустках. Вони постійно щось запитували у перехожих. Коли вони порівнялися з ними, повна жіночка перегородила їм дорогу і звернулася до Марти:

– Агов, красуне, давай долю тобі всю твою розкажу, – єлейним голосом заспівала та з жіночок, яка була старша.

Інша стояла осторонь. Була вона негарна якась. Чорні очі дивилися похмуро.

– Я сама знаю, що на мене чекає, – весело відповіла Марта і лизнула морозиво в стаканчику.

Вони хотіли обійти жіночку, але вона раптом взяла Марту за руку, піднесла до очей її долоню, похитала головою і поцокала язиком.

– Весілля на тебе чекає, золоте.

– Це я й без вас знаю, – Марта спробувала забрати свою руку, але та міцно тримала.

– Не треба нам того всього. У нас все одно немає грошей, – заступилася Ірина за подругу.

– Тільки радісна звістка коштує грошей, а біда безплатно дається, – сказала загадкову фразу жінка, від якої в Ірини мурашки по шкірі побігли.

Жінка пильно дивилася на Марту. Молода осторонь посміхалася.

– Не слухай її, Марто, ходімо, – знову потягла Ірина подругу за іншу руку.

– Любиш дуже, але недовгим буде щастя твоє. Під час весілля оступишся ти біля коня, заслабнеш дуже. Біля моря одужаєш. Заміж більше не вийдеш. Але щастя в сині знайдеш, – казала жінка і дивилася на Марту, не кліпаючи.

Потім відпустила її руку і пішла геть. Молода циганка глянула на них похмуро і кинулася наздоганяти свою подругу.

Якийсь час вони йшли мовчки, радісний настрій зник. У вухах лунали слова жінки.

– Марто, ти що, повірила їй? Ти ж не збираєшся в білій сукні сідати на коня, на якому діточок катають? Ми на машинах поїдемо в РАГС. Вона на долоню твою якусь мить дивилася, нічого вона там не могла розглянути, – спробувала відволікти Ірина подругу від поганих думок.

– І справді. Ні на якого коня я не збираюся сідати, – сказала Марта, наче прокинувшись.

– Вона наговорила тобі всякого, бо грошей їй не дали, – сказала Ірина якомога безтурботніше, і вони посміялися з її жарту.

Відразу після сесії було призначено весілля. Потім молоді мали поїхати відпочивати на море, хтось із рідних їм путівку подарував. Про жінку ту вони забули.

Настав день весілля. Ось–ось приїде наречений. Вони стояли в кімнаті Марти перед дзеркалом. Марта поправила фату і раптом сказала:

– Мій батько свій джип конем називає. Не поїду я його машиною.

– І правильно. Сядеш в іншу, – підтримала Ірина її.

– Ні на якій машині я не поїду. РАГС близько, підемо пішки, – радісно сказала Марта і подивилася на Ірину в дзеркало.

– А що, весело! Не кожен день наречена у весільній сукні містом розгулює, – вони нервово засміялися.

Вартувало було великої праці вмовити Мишка йти пішки до РАГСу. Батьки теж були проти, але Марта стояла на своєму. Сказала, що або вони пішки йдуть у РАГС, або вона відмовляється виходити заміж. Ось так.

Нічого не сталося.

Під музику Марта з Мишком одягли один одному обручки, поцілувалися і стали чоловіком і дружиною. Тепер можна сідати в машину. Але Марта знову затялася.

Вмовила піти у парк фотографуватися. А там справді було гарно: різнокольорові квіти на клумбах, арки, оповиті диким виноградом.

– Давайте я вас на каруселі сфотографую, – сказав фотограф.

А карусель яскрава, із різнокольоровими дерев’яними тваринками. Мишко допоміг Марті сісти на білу на одну, сам осідлав іншу. Ірина красиво розворушила Марті сукню й фату і спустилася вниз.

Зазвучала музика, карусель закрутилася. Марта й Мишко тяглися один до одного руками. Фотограф без перерви клацав фотоапаратом.

– Мамо, дивись, наречена на білому коні, як у казці! – раптом вигукнула поруч маленька дівчинка.

Ірина глянула на наречену й застигла від несподіваної здогадки!

Ніхто не зрозумів, що сталося… Виявляється вони сиділи на каруселі на кониках!

Марта потім сказала, що сукня була слизька, і вона ледве сиділа на гладкій спинці.

Від вигуку дівчинки Марта стрепенулася, відпустила на мить руку, і цього виявилося достатньо, щоб вона опинилась внизу.

Тонкий каблук туфельки застряг у щілині між дошками підлоги. Марта не втрималася на ногах і опинилась на землі…

Замість весільного застілля вони поїхали на «швидкій». У Марти щось було з ногою. Їй зробили процедури, але невдало.

Ходити вона могла лише з допомогою.

Через пів року Марті зробили ще одну процедуру. Вона довго відновлювалась…

…– А потім? Марта одужала? – зацікавлено запитала Оля Ірину.

– Так. Але все ж таки трохи давалося взнаки те все.

– А Мишко?

– Вони обоє втомилися від лікарень. Марта не виходила з дому, соромилася. Вона сказала Мишкові, що не любить його. Вони розлучились. Вона просто боялася, що рано чи пізно він розлюбить її і покине. Вирішила зробити це першою.

– І він пішов?

– Пішов. І незабаром знову одружився. Тільки справжнє кохання може витримати всі випробування. А перша закоханість часто лише здається коханням.

– Ніколи перед весіллям не гадатиму, – сказала Оля.

– І правильно. Марта вирішила собі, що будь–яким чином потрібно уникнути ризику. І вийшло тільки гірше. Поїхала б машиною, не сіла б на карусель, не було б нічого, – Ірина зітхнула. – Але все склалося так, як склалося.

– Вона потім вийшла заміж?

– Ні. Після розлучення батьки відвезли її на море. Була осінь, туристичний сезон закінчився, готелі не працювали. Вони винайняли кімнату у хазяйки в будинку на березі моря. Ми там якраз житимемо.

Хазяйчина дочка тоді втекла з приїжджим. Повернулася через два роки з маленьким сином. Залишила його матері і знову втекла.

Хазяйка хотіла віддавати його у дитбудинок. Вона вже була у віці, важко з маленькою дитиною няньчиться.

Марта вмовила залишити дитину. Батьки нічого не могли вдіяти. Марта відмовилася повертатися до міста.

Через кілька років жінки не стало, а Марта й досі живе у тому домі із сином. Рідна мати приїжджала, хотіла будинок забрати, але власниця встигла оформити всі документи на Марту. Син рідної матері не визнав, не пробачив. От і живуть удвох. Як і передбачала та жінка у хустці, Марта знайшла своє щастя із сином біля моря…

– А навіщо ти мені це все розповіла? – Оля примружила очі.

– Щоб не ставила зайвих запитань. У житті все складається часто не так, як нам хотілося б. Деколи здається, що все погано. А насправді все обертається на краще. Кохання перевіряється часом та відстанню…

…Потяг почав сповільнювати хід. Пасажири заворушились, збираючись виходити. Оля востаннє заглянула у телефон поклала його в сумку.

За вікном люди чекали зупинки поїзда, заглядали у вікна, дивлячись на рідних. Вагон смикнувся кілька разів і зупинився.

– Приїхали! – Ірина дістала з багажного ящика сумку та невелику валізку на колесах.

Коли вони вийшли з вагона, до них підійшов високий симпатичний хлопець.

– Ви Ірина? Я Данило. Мама попросила вас зустріти, – він забрав речі і легко поніс, наче вони були невагомими. – А я вас одразу впізнав по фотографії. Мама кімнату вам приготувала, наготувала всього.

Усю дорогу в таксі він відповідав на запитання Ірини, показував визначні пам’ятки. Розповів, що спеціально приїхав зустріти їх, завтра поїде на сесію.

Вони підійшли до невеликого акуратного будинку, обгородженого невисоким парканом.

Марта поволі вийшла їм назустріч, міцно обійняла Ірину. Оля очікувала побачити золотоволосу красуню з маминого оповідання, але та виявилася звичайною жінкою. Хустка на голові приховувала її волосся.

Кімната виявилася затишною та милою, з вікна можна було бачити рівну гладь моря, що зливалося на горизонті з блакитним небом.

Після обіду Данило повів Олю на море. Пояснив, що подругам треба наговоритись, вони рідко бачаться. Повернулися додому пізно ввечері втомлені, голодні й веселі.

Оля цілими днями була на пляжі, засмагла. Часто чіплялася до Марти з питаннями, коли приїде Данило. Спочатку вона ще перевіряла свій телефон, а потім зовсім забула про нього.

– А що, може, нашим дітям пощастить більше за нас? – спитала якось Марта, дивлячись на Данила та Олю.

– Давай без передбачень. Нехай вони самі вирішують свою долю, – відповіла Ірина.

Подруги розуміюче переглянулися і засміялися…

КІНЕЦЬ.