– Марійко, не барися, бо маршрутка не чекатиме! – гукнула з веранди бабуся Оля, поправляючи хустку.

– Та вже, бабусю, я тільки воду закрию, – озвалася дівчина, закидаючи рюкзак на плечі.

Був квітневий ранок. Небо затягнулося хмарами, але ще не дощило. Марійка їхала в райцентр – треба було йти на підробіток, бо в цьому семестрі вона втратила стипендію, а дорогою мала ще зайти в аптеку, купити бабусі ліки.

– Не забудь, у тебе п’ятдесят гривень на зворотну дорогу, – нагадала бабуся.

– Звісно, не забуду, – усміхнулась Марійка і помахала рукою.

У маршрутці було тихо. Люди їхали на базар, хтось в лікарню, інші – мовчки вдивлялися у вікно. Марійка присіла біля вікна, дістала навушники і вже хотіла поринути у музику, як раптом почула:

– Дитино, вибач, що турбую… Ти не знаєш, де тут шістнадцята школа?

Дівчина зняла навушник. Перед нею стояла літня жінка з торбинкою, у старенькому пальтечку, з поглядом, який одразу викликав симпатію.

– Так, я знаю. Я колись там училася. Вам підказати, як дійти?

– Ой, я перший раз у цьому місті. Мені треба влаштувати онука… його мати поїхала на заробітки, а я… – і вона зітхнула. – Я трохи заблукала.

– Якщо хочете, я проведу.

– Справді? – очі старенької загорілися.

– Я вам потім чимось віддячу!

– Не треба нічого. Просто мені не важко, – відповіла Марійка.

Так вони й пішли разом. Дорогою жінка розповіла, що з села неподалік, виховує онука сама, бо її донька в Італії вже третій рік, а батька в дитини немає. Гроші мама присилає, тому фінансових проблем у них немає, але дитині потрібна турбота.

І от нарешті вона зібрала документи, щоб перевести хлопчика в міську школу, бо в селі – лише до дев’ятого класу.

Школа була за рогом, але виявилося, що двері зачинені – обідня перерва.

– Нічого, зачекаємо, – запропонувала Марійка. – Я ще маю трохи часу.

Старенька сіла на лавку, поклала торбинку біля себе й дістала загорнуте у рушничок печиво.

– Візьми, домашнє. Я сама пекла.

– Дякую, – усміхнулася дівчина, – схоже на бабусине.

Поки чекали, розговорилися ще більше. І Марійка вперше за довгий час комусь зізналася, як їй важко дається навчання у місті, як сумує за селом, як іноді хочеться все кинути і просто повернутися до бабусі.

– Не кидай, дитино, – лагідно мовила старенька. – Освіта – то твій ключ. Мені от вже сімдесят, а я лише тепер зрозуміла, як важливо, щоб дитина мала шанс.

Нарешті двері школи відчинилися. Марійка провела жінку до директора, пояснила ситуацію, залишила їй свої контакти “на всякий випадок” – і пішла у справах. Вона навіть не спитала, як звати ту бабусю. Просто допомогла – і все.

Минуло майже пів року. Марійка з головою занурилася в навчання, встигла скласти всі іспити, отримала стипендію, але підробляти не припиняла, бо гроші потрібні були не так їй, як бабусі, за яку вона відчувала відповідальність. Якось після занять вона стояла на зупинці і розмірковувала, що купити бабусі на день народження. Грошей було небагато, але дуже хотілося зробити щось особливе.

– Марійко? – хтось торкнув її за плече.

Вона озирнулася – перед нею стояла та сама бабуся з маршрутки, у новому светрі й з тією ж доброю посмішкою.

– Пам’ятаєш мене?

– Звісно! Як ваш онук? Влаштували до школи?

– Влаштували! Дякую вам, дитино. Якби не ви – я б тоді розгубилась. І знаєш, я тепер кожен день згадую вашу доброту.

Вона обережно дістала з сумки невеличкий конверт.

– Це вам. Від мене і Михайлика.

– Та ну, не варто…

– Варто, Марійко. Я дізналася ваше ім’я тоді у школі. І тепер хочу вам допомогти.

Дівчина відкрила конверт – там було пʼятсот гривень.

– Це… забагато…

– Ні, це просто вдячність, дитино. Добро, яке ти зробила випадково – залишило слід. А воно завжди вертається. Отак і живемо: хтось колись допоможе і тобі.

Марійка стояла з листівкою в руках і не знала, що сказати.

На очі набігли сльози – не від грошей, не від визнання. А від того, що добро, навіть найменше, випадкове, просте – не зникає безслідно. Воно пускає коріння, проростає, обростає вдячністю – і повертається у найнеочікуваніший момент

– Дякую вам, – вимовила вона нарешті.

– Тепер я зможу купити бабусі на день народження подарунок. І знаєте, що? Я теж колись комусь отак допоможу.

Бабуся усміхнулась.

– От і добре, дитино. Бо добро – то як ліхтарик. Як тільки запалиш – світліше стає не лише тобі, а й усім навколо.

Джерело