У мами завжди хтось винен. То батьки, то чоловік, то співмешканець. Тепер черга дійшла і до мене. Я теж виявилася винною.

Нібито саме я змусила маму вигнати її співмешканця, чим зіпсувала їй життя. Маячня чистої води, але мама в цьому впевнена і постійно нагадує про мою “провину”.

Батьки мами були винні у тому, що не віддали її до музичної школи, куди вона так хотіла. Мама вірить, що на неї чекала б приголомшлива кар’єра, якби батьки тоді поквапилися.

А ще саме батьки мали відмовити маму вступати до медичного. Тобто знову винні, що не змусили, не наставили на шлях істинний.

Мама вже п’ять разів встигла б відучитися чи змінити професію. Он, вивчилася б на косметолога, там якраз люди з медичною освітою потрібні, але мамі ліньки.

– Та куди мені зараз вже вчитися, треба було раніше, – ниє мама вже років п’ятнадцять.

Мій тато теж “зіпсував” мамі життя. Саме він винен, що мама йому зрадила, а тато про це дізнався. Нібито від хорошого мужика жінка не гулятиме. Навіщо, якщо жінці всього вистачає?

Правду про це я дізналася вже у дорослому віці, а коли вся ця ситуація закручувалась, мама розповідала подружкам, що батько мій – козел рідкісна, кинув її з дитиною на руках і пішов шукати легкого життя.

Тато залишив нам свою квартиру, переписав її на мене, платив аліменти, бачився зі мною, возив на море влітку, але мамину зраду не пробачив, а отже – козел.
У мами й потім були чоловіки, але я не загострювала на них увагу. Мій дитячий мозок відмовлявся навіть запам’ятовувати низку імен. А навіщо?

Вчора був дядько Петро, за кілька місяців дядько Славко, потім дядько Ігор, але теж навряд чи надовго. Мозок вирішив, що мені такі стреси ні до чого. Мене не чіпали, і добре.

Останній мамин співмешканець з’явився у неї п’ять років тому. Я вже закінчила університет і мешкала у сусідньому місті. Тут і перспектив більше, і від мами трохи далі, чого приховувати.

Але з мамою я спілкувалася хоча б через те, що щиро переживала за її життя та здоров’я, а виною тому співмешканець. Чоловік коли тверезий непоганий, але варто було випити, як у нього зносило дах.

Починав пити як не в собе, а коли пив, то ставав агресивним. Мама неодноразово отримувала по обличчю і потім ходила, синці замазувала. Але жити з чоловіком продовжувала.

Під час загулів співмешканця мама дзвонила мені в істериці, скаржилася, ридала, а я шаленіла від безсилля, бо порад вигнати цього негідника мама не слухала, а більше я їй допомогти нічим не могла.

Кілька місяців тому мамин співмешканець вкотре напився і спустив маму зі сходів. Заяву вона писати не стала, заявивши, що сама спіткнулася. А спіткнулася вона серйозно. У неї був перелом двох ребер, забиття голови, вивих плеча. Вона лежала в лікарні тиждень, не забуваючи щодня дзвонити та скаржитися мені.

Терпіння закінчилося, я приїхала до мами та поставила її перед фактом: або вона свого чоловіка проганяє і залишається жити у квартирі, яка за документами моя, або разом із чоловіком своїм йде на всі чотири сторони. Якщо він їй заподіє лихо, то принаймні квартира не постраждає.

Цинічно, так, не сперечаюся. Але це був єдиний варіант до мами достукатися. Я знала, що її мужик свого житла не має, а мама в мене не настільки дурна, тому не піде за своїм співмешканцем у невідомість.

Мама поплакала, спробувала мене розжалобити, але їй не вдалося. Я погрожувала, що якщо питання не вирішить вона, його вирішу я, але вже через поліцію. Мамин чоловік у моїй квартирі навіть не прописаний, а єдиний власник квартири – я. Результат був передбачуваний. Любов до затишку перемогла, свого співмешканця мама виставила з квартири, а без житла його інтерес до мами якось швидко згас.

Я поїхала назад, місяць жила спокійно, мама не дзвонила зі скаргами, але потім їй раптом стало самотньо без свого “масовика-витівника”, і вона почала колупати мозок мені.

Як я зрозуміла, моя хитра мама вирішила тишком покликати назад свого мужика жити до неї, але він відмовився, пославши маму.

Тоді мама засмутилася і почала звинувачувати мене.

Я їй і все життя зламала, і совісті у мене немає, маніпулюю я нею, а вона через мене кохану людину вигнала, тепер він її знати не хоче.

Був би коханим – пішла б мама за ним. А якщо власний затишок став на перше місце, то про яке кохання ми говоримо?

Я ось не хотіла, щоб у моїй квартирі сталося лихо з моєю мамою. Раз у неї самої мізків не вистачило зрозуміти, що колись це скінчиться погано, то довелося втручатися мені.

Мамине скиглення і чергові пошуки винних мене вже підбивають. Не живеться людині спокійно. Так вона і мене незабаром дістане: я перестану переживати за її долю. Але навряд чи мамі сподобається такий результат, а саме до нього все йде.

КІНЕЦЬ.