Як же мене дратує сестра чоловіка. Вона мене взагалі завжди дратувала, але зараз вона примудрилася перевершити саму себе. Причиною тому став ювілей свекрухи.

Цього року свекрусі виповнюється шістдесят п’ять років. І із цього приводу вона зробила замовлення на подарунок. А захотілося мамі чоловіка побалувати себе комплектом із сережок та кільця.

Все б нічого, якби цей подарунок не коштував понад десять тисяч гривень. Непогано так свекруха розмахнулася, правда? Причому ми з чоловіком жодного разу не олігархи, які можуть такі гроші спустити та не помітити.

Такі гроші у нас є, але це плід багаторічної праці, ми на машину збираємо. Тому витрачати ці гроші на цяцьки, щоб свекруха потішилася, я зовсім не хочу.

Чоловік від маминого запиту теж шокований. Зрозуміло, що ювілей, подарунок потрібен хороший, але не за такі гроші. А зараз чоловік під натиском своєї сестри починає потихеньку здавати задню.

Сестра ж зараз сидить у декреті, мама постійно їй тягає продукти сумками, допомагає грошима і ні на який подарунок з її боку розраховувати не доводиться.

Я б не нервувала так, якби сестра чоловіка не пхала свій нім у це питання. Вона знає, що саме її мати запросила у подарунок на день народження, і вважає це цілком нормальним.

– У мами взагалі ювілей. Якби у мене була можливість, я зробила б їй такий подарунок, – заявила вона нам.

Зручно таке говорити, коли точно знаєш, що тобі в цих витратах не доведеться брати участь. “А ось я б” дуже легко говорити, коли точно знаєш, що це ні до чого не зобов’язує.

Але найгірше, що чоловік через сестру почав змінювати свою риторику. Якщо спочатку було “ну мати звісно палицю перегнула”, то тепер все частіше чую “все-таки у неї ювілей, а цей комплект її мрія”.

Я ось про машину мрію і що тепер? Якщо ми зараз такі гроші витратимо на подарунок свекрусі, то нам не вистачить на машину знову прийдеться якийсь час відкладати?

Та і взагалі, чесно кажучи, я не маю жодного приводу робити свекрусі такі дорогі подарунки. Вона не допомагала нам з покупкою квартири, не сиділа з нашою дитиною, не дарувала мені нічого дорожчого за п’ятсот гривень.

З плюсів – вона в наше життя не надто лізла. Із сином спілкувалася в основному телефоном, онука бачила на свята, з інспекціями до нас не приходила.

У неї завжди більше турбот було про дочку. Спочатку в інше місто до неї в гуртожиток їздила з продуктами, потім збирала посаг на весілля, то під час вагітності носилася довкола, ніби вона перша жінка, якій належить дитину на світ привести.

Тепер постійно ходить допомагати з дитиною і приносить продукти пакетами, тому що сестрі не хотілося чекати, доки вони хоч трохи встануть на ноги, вона вирішила одразу народжувати. А чоловік її стільки не заробляє, щоб сім’я в декреті нічого не потребувала.

Мене все це не цікавить, ми й самі справляємося, хоч як не цікавить – сестра і з нас намагалася гроші тягнути, але я їй швидко руки відбила від нашого гаманця.

Але тепер ситуація мені зовсім не подобається. “Якби я мала можливість” – як шкода, що в тебе її немає! А якщо ні, то й не треба іншим про це у вуха дмухати.

Чоловікові я сказала, що йому варто поговорити з мамою і нагадати, що ми не олігархи, тож нехай вона обере подарунок скромніший. А ось вже сестра вийде з декрету – нехай дарує.

Чоловік мнеться і не хоче з мамою розмовляти, закономірно побоюючись скандалу. Я не поспішаю, бо свою позицію я позначила: у нас немає зайвих десяти тисяч, а ті, що є, потрібні нам самим. Сподіваюся, я була досить переконлива, і він усе зрозумів.

КІНЕЦЬ.