— Іринко, Іринко, ти що робиш? — Галина Миколаївна стояла в передпокої, тримаючи в руках сумку та пакет із продуктами. Дивно, але у відповідь – тиша.

Галина Миколаївна пройшла вглиб квартири. — Іринко?

Дочка мовчала. Спить, чи що? Зайшла, зазирнула до неї в кімнату – ні, порожньо… Серце матері забилося тривожно.

— Жінко, та чого ви так кричите? Ну, погуляє й повернеться, до того ж вона повнолітня, — працівник у формі стомлено й трохи насмішкувато дивився у віконце.

— Яка повнолітня, їй… дев’ятнадцять!

— Галина Миколаївна ледь стримувала сльози.

— Ну? — черговий знизав плечима.

— У друзів, подруг, у хлопця свого.

— Яких друзів-подруг? Якого хлопця? Ви хоч розумієте, про що говорите? Вона дитина… Ще зовсім дитинка!

— Усі ми діти, — флегматично відповів черговий.

— Мені ось п’ятдесят, а мама досі дзвонить щоранку і питає, чи помив я вуха? Чи поміняв шкарпетки? Ну? Про що ви… Молодість – це гулянки, перша любов, а може, й не перша…

— Ви що таке говорите? Та як ви можете… Хто у вас тут головний?!

— Галина Миколаївна кричала, сварилася, комусь дзвонила, аж поки нарешті у неї прийняли заяву і веліли йти додому.

Але вона вперто сіла на лавку і сказала, що не рушить з місця, поки не приступлять до пошуків її дитини. Ні погрози відправити її за ґрати за порушення, ні вмовляння – нічого не діяло на Галину Миколаївну.

— Я б на вашому місці, пані, пішов додому, — сказав черговий, намагаючись бути доброзичливим.

— Пані в дзеркалі побачиш, а коли будете на моєму місці, то можете й додому піти, і на всі літери, які заманеться, — відрізала Галина Миколаївна, її очі палали рішучістю.

— Ууух, жінка гаряча! Ви точно б подружилися з моєю мамою, а то ніхто не витримує і тікає ще до того, як я зроблю пропозицію. Виходьте за мене заміж! — черговий посміхнувся.

— Ви що, хворий? У мене дитина зникла!

— Та знайдеться ваша дитина, гуляє десь… Мабуть, вже вдома сидить і радіє, що встигла додому прийти раніше за матір, сам так жив… Вона ж не знає, що ви всіх на вуха поставили, йдіть додому…

Точно! А раптом Іринка вдома? Галина Миколаївна поспішно підскочила і помчала додому.

— Якщо ваша донька вдома, ви мені винні побачення! — у спину їй крикнув черговий, але Галина Миколаївна не чула, вона мчала пустельними, нічними вулицями міста і молилася про одне: аби тільки Іринка була вдома.

Донька була вдома. Вона була якась… дивна, мов не своя.

— Іринко? Ти де була?

— Мамо… конспект писали, у Світланки засиділася.

— Ти з глузду з’їхала? Ти… ти розумієш, я в поліцію… заяву… а ти… у Світланки? Ти чому не подзвонила?! — Галина Миколаївна була на межі.

— Мамо, іди спати… я теж ляжу.

Галина Миколаївна не хотіла спати, вона хотіла скандалу, але дочка розвернулася і пішла до кімнати.

Це що? Це бунт?

Вранці вона подзвонить Іринчиному батькові і все йому висловить, ось якби він тоді не покинув їх з дитиною… у них виросла б нормальна, слухняна дочка, а не… а не ось це все.

Вона подзвонила в поліцію і повідомила, що дочка вдома.

— Я ж казав, Галино Миколаївно, з вас побачення.

Галина Миколаївна фиркнула і поклала слухавку.

А що далі буде з їхньою дочкою? Вона почне пити? Палити? Водитися з хлопцями? Як? Як їй справлятися з «поганими генами» дочки, що дісталися їй від непутящого батька?

Обмірковуючи, що і як вона скаже батькові доньки, вибираючи якомога образливіші вислови, Галина Миколаївна заснула.

Їй здалося, що начебто відчинилися і зачинилися вхідні двері.

Перехвилювалася, ось мариться, час спати. Вранці, крізь сон, їй теж почулося, що грюкнули двері.

Галина Миколаївна встала, дочка вже не спала. «Якась худа стала, — подумала мати, — завжди пампушечкою була, як вона не помітила, що дочка так схудла?».

— Іринко, нам треба поговорити.

— Я слухаю.

Та що з нею таке? Якісь губи безкровні, вся бліда… Невже… ось, ось воно що, дочка приймає якісь речовини… Точно, ну звісно!

Ось її небажання спілкуватися з матір’ю, ось… Зараз я йому подзвоню, я йому висловлю все, що накипіло.

Галина Миколаївна, вся не в собі, потягнулася за телефоном. Краєм ока вона побачила, як дочка сповзає по стіні.

— Іринко, Іринко… Іринко…

— Алло, рятуйте, швидка, у дочки критичний стан… Як яких речовин, одурманюючих чи передозування? Які жарти, я не п’яна… Та як ви смієте! У мене дитина в непритомності лежить, терміново!

— А я вам про що говорю… Адреса?

А, адреса.

Галина Миколаївна не могла привести дочку до тями, Іринка розплющувала очі і поривалася кудись піти, знову падала без свідомості.

— Донечко, дівчинко моя, прости, прости свою маму, як же я не догляділа за тобою, але тобі допоможуть, тобі обов’язково допоможуть, я скажу твоєму батькові, ми покладемо тебе в спеціалізовану клініку… Я знаю, це почалося недавно… Іринко… ти куди, Іринко?

— Мені… треба… йти, вона… там одна…

— Куди йти, доню, хто одна… Ну, як же я не здогадалася, звісно… ти ж не могла це сама зробити… Світланка… ця твоя подружка… Стій, стій, куди ти… ми їй допоможемо теж, Іринко…

— Мені треба в лікарню, і їй теж… Ой! — Іринка знову впала, в цей момент у двері подзвонили.

— Ну, нарешті. Ви знущаєтеся, чи що?

— Де дитина?

— Ось.

— Це ви знущаєтеся? Нас до дитини викликали, де дитина?

— Та вам що, повилазило, чи що? Іринко, Іринко, донечко, отямся…

— Жінко… ой… кров… Що сталося? Вона при надії? Нездужання, що може призвести до втрати дитини?

— Та ви що, зовсім вже з глузду з’їхали? У мене дитина з отруєнням невідомими речовинами, вона перший раз тільки спробувала!

— Викликай бригаду, тут матір не при собі, пацієнтка в скрутному стані, чи то стан після переривання … чи що… Гей, дівчино… що приймала?

— Нічого, знеболювальне… Мені потрібно до неї, відпустіть!

— До Світланки їй треба, разом вживали…

— Мати ваша?

— Так.

— Вона доводить, що ви залежна.

— Ні, це неправда, — Іринка насилу розмовляла. — У мене там дитина.

— Яка дитина? Де? У тебе маячня…

— Та ні ж… моя дитина, у Світланки… тітка поїхала… квіти Світланка поливала… я мати, вона там одна…

— Хто? Світланка?

— Донька.

— Вона марить, ви що, не бачите?!!

— Жінко, вгамуйтеся… У вашої доньки критичний стан, викликайте поліцію ще, відчуваю, тут щось не чисто… Ти дала життя дитині і… куди ти її поділа? Позбулася її?

— Ні! Вона там у квартирі одна, у мене ключі, я хотіла дочекатися, коли мама піде на роботу, і поїхати до лікарні з нею.

Світланка допомагала з народженням, вона на медика вчиться, я прийшла, мамі здалася, поки Світланка з нею сиділа і пішла, до доньки, вранці прийшла… Пустіть мене до неї…

— Іринко, Іринко, що ти таке говориш? Та не слухайте ви її, вона… навіть не цілувалася! Вона під впливом…

— Та ні ж, мамо! — закричала Іринка і знову почала хилитися.

— Матір, ви, мабуть, не розумієте? Ви бабусею стали, але вам чомусь легше визнати дочку – залежною, ніж дочку – мамою.

— Та як ви смієте, я вас засуджу…

— Галино Миколаївно, що тут таке?

— Ось… пане поліцейський, вони… вони не вірять мені, що Іринка під впливом, кажуть, що вона народила дитину якусь, така маячня!

Така плутанина тривала до тих пір, поки на виклик не з’явився черговий поліцейський, приїхала ще одна бригада швидкої допомоги. Поліцейський — Анатолій Тарасович, швидко все по поличках розклав.

Іринка ніяка не залежна, вона дійсно ввечері дала життя дитинці, дівчинка в неї. Вона приховувала це від матері – сама по собі була завжди в тілі і носила речі “оверсайз”.

Вони з подругою перебували в сусідньому під’їзді, поливали квіти, коли Іринці різко стало зле, і вона зрозуміла, що почалося…

У той час, коли Галина Миколаївна писала заяву про зникнення дочки, ця сама дочка дарувала їй онучку.

Дитину знайшли живою і здоровою, крихітка мирно (розповідь спеціально для сайту – рідне слово) спала, закутана в тітчине простирадло. У квартирі була ідеальна чистота, Світланка все вимила.

Вона, ця Світланка, взагалі все правильно зробила: дитина здорова, жодних тобі інфекцій, маму, правда, трохи довелося підлікувати.

Молоду матусю і немовля поки що відправили до лікарні.

Новоспечена бабуся спочатку була в ступорі, а потім їздила з черговим поліцейським по якихось дитячих магазинах і скуповувала все підряд, наче готувалася до великого свята. Чоловік сам виявив бажання допомогти, адже Галина йому припала до серця.

Вона написала повідомлення колишньому чоловікові: «Вітаю, ти дід».

Той написав у відповідь, щоб Галя припиняла пити…

— Ідіот! — написала Галина Миколаївна. — У нас тепер є онучка, у Іринки донька.

На виписку приїхало дуже багато народу, а ще якийсь хлопчик вухастий, з величезним букетом квітів і розгубленою молодою жінкою. Хлопчик, як тільки Іринка вийшла, одразу кинувся до неї, а ще… він схопив Сонечку, онучку Галини Миколаївни.

— А ну, хулігане, віддай дитину! — крикнула Галина Миколаївна.

— Це моя донька, Ганнуся! — вигукнув хлопчик.

— Це моя онучка, Сонечка! — наполягала Галина Миколаївна.

Іринка стояла, сміялася і плакала, поки ці двоє сперечалися.

Та сама молода жінка, збентежена, підійшла і тихенько забрала у них рожевий згорток.

— Здрастуй, крихітко… Ласкаво просимо до родини. Я твоя бабуся Катерина, там сперечаються твій тато і бабуся Галя, маму ти вже бачила. Я думаю, сімейка у нас весела вийде… Адже у тебе, судячи з усього, ще є три діди і купа інших родичів.

— Ганно-Софіє, дозвольте, мила пані, пояснити свою поведінку…

— Бабусю, та він перший на мене скоса подивився, цей хлопчисько!

— Так?

— Ну! Діду, ти ж бачив?

— Бачив, звісно, Сонечко. Я думаю, може його того, в поліцію…

— Та нііі, не треба…

У маленької Ганни-Софії, починаючи з імені, все дійсно цікаве і незвичайне. Вона поки не розуміє цього. У неї три набори бабусь і дідусів, у неї молоді та веселі батьки і взагалі, кажуть, що вона дуже дивним чином з’явилася на світ: не в лікарні, як усі діти, а коли мама з хрещеною пішли поливати квіти…

Галина Миколаївна вийшла заміж за Анатолія Тарасовича, вона не побоялася його маму, свекруха в ній душі не чує. Іринка з батьком своєї дитини теж одружилися…

Так. Іринка просто безмежно боялася свою маму… Хоч і дуже любила, але настільки ж і боялася. Вона була завжди суровою у вихованні!  Ірина просто тремтіла вся від думки, що мама дізнається про очікування дитини. Тому так і не наважилася за 9 місяців сказати…

— Іринко! Ну не можна ж бути такою безголовою, ти ж могла нашкодити крихітці й собі… І як я тільки не здогадалася раніше… Адже це фантастика просто… Як ти це все перенесла… Донечко…

— Мамочко, все ж обійшлося…

А маленька Ганна-Софія росте всім на радість і не знає навіть, яка в день її появи на світ була… трагікомедія, чи що.

Слава Богу, що все обійшлося. Хоча подейкують, що це був дуже дивний день…

Доброго дня, любі читачі. Ловіть промінчики добра і позитиву.

І ось таке навіть у житті буває!)