Андрій прийшов додому похмурий, навіть не привітався, як завжди. Він важко опустився на стілець біля кухонного столу, зітхнув і сказав:

– Оленко, якщо ми хочемо мамину квартиру все-таки колись мати собі, ти маєш ходити до неї. І сина нашого теж іноді водити.

Я дивилася на нього і не могла повірити, що він це серйозно.

– Ти що, жартуєш? – спитала я, ледь стримуючи роздратування.

Андрій мовчав, дивлячись у стіл. Та я вже знала, що він жартувати не збирається. Він завжди так поводиться, коли намагається уникнути суперечки, але водночас не готовий поступитися.

– Андрію, – почала я, намагаючись говорити спокійно.

– Ти ж сам знаєш, яка ситуація у твоєї мами. Як ти уявляєш, щоб я туди ходила з нашим сином?

Він зітхнув і опустив плечі.

– Я знаю, що там неідеально, але це ж тимчасово. Вона сказала, що не перепише квартиру, якщо ви з сином до неї не будете приходити.

Я аж засміялася від несподіванки. Ну як тут не сміятися, коли він говорить «неідеально» про те, що насправді виглядає як справжній хаос?

Давайте поясню, про що йдеться. У квартирі моєї свекрухи живе троє котів. Вони всюди – на столах, на підвіконнях, у шафах. Їхня шерсть покриває кожен куточок квартири. Крім котів, є дві собаки. Вони великі, шумні й гавкають без перерви.

А ще у неї на балконі – ціле куряче господарство: ціплята, які невідомо як взагалі виживають у міській квартирі. І не забуваймо про папугу, який іноді кричить так, що у вухах дзвенить, і, мабуть, знає більше “цікавих” слів, ніж будь-який підліток.

Я пам’ятаю, як востаннє була там. Це було ще до народження сина. Я чесно намагалася не звертати уваги на той хаос, навіть сіла на диван, покритий котячими ковдрами.

Але коли один із котів стрибнув на стіл і почав їсти прямо з моєї тарілки, я ледве стрималася, щоб не втекти. Після того я вирішила більше туди не повертатися.

– Я не буду ходити до твоєї мами, Андрію, – сказала я твердо. – І сина теж не поведу. Там нестерпно.

Він схопився за голову.

– Але це ж квартира! Ми зможемо переїхати, не платити за оренду. Нам з дитиною буде простіше.

– А яким чином? — підвищила я голос. – Спочатку я маю туди ходити, потім – прибирати за тваринами, щоб можна було там жити? Ти ж сам коли востаннє у мами був?

Андрій почервонів і почав щось бурмотіти про роботу і втому. Та я вже все зрозуміла. Йому теж не хочеться туди йти, але замість того, щоб самотужки вирішити цю проблему, він вирішив перекласти її на мене.

Звичайно, у нас виник конфлікт. Я сказала, що не збираюся жертвувати нашим комфортом і здоров’ям заради квартири, яка все одно вимагає більше клопоту, ніж вона того варта.

Кілька днів у квартирі панувала тиша. Андрій намагався мене переконати, але щоразу, як тільки він починав про це говорити, я різко обривала його.

Але одного вечора він підійшов до мене з зовсім іншим тоном.

– Послухай, – почав він, – я подумав. Може, ми спробуємо допомогти мамі навести там лад? Наприклад, віддати ціплят у село, трохи прибрати, організувати простір.

Я навіть не знала, як реагувати. Ідея здалася мені абсолютно безнадійною. Його мама надто прив’язана до своїх тварин. Але, зрештою, я вирішила погодитися. Хай він сам побачить, що з цього нічого не вийде.

Наступного вихідного ми пішли до його мами разом. Це було щось з чимось. Всі мої найгірші уявлення підтвердилися. Але Андрій, на диво, був наполегливим.

Він спокійно, але впевнено почав говорити з мамою, пояснював, як це важко для нас, і навіть запропонував знайти людей, які зможуть доглядати за частиною її тварин.

І що найдивніше, його мама погодилася. Спочатку вона бурчала, але потім здалася. Ми допомогли прибрати балкон, знайшли для ціплят добрих людей у селі.

Квартира, звісно, все одно залишилася тим, що я б назвала «контрольованим хаосом». Але тепер там хоч трохи легше дихати.

Не знаю, як усе складеться далі. Можливо, мама Андрія справді перепише квартиру на нього. А, можливо, вона змінить свою думку.

Але я зрозуміла одне: для мене важливо не те, чи буде у нас та квартира, а те, що ми зможемо подолати будь-які труднощі, якщо будемо разом.

Але ходжу я туди з сином все рівно з великим-великим небажанням. Як це подолати? І чи варто ламати себе?

Джерело