– Ти чого такий послужливий? Думаєш, цим усіх підкориш? – Борис Васильович відклав виделку, і подивився на зятя з хитрою усмішкою.

Андрій завмер із недонесеною до рота ложкою. Він щойно розповідав, як допоміг колегі зі звітом, хоча сам не спав дві ночі, через терміновий проєкт.

– Тату, ну навіщо ти починаєш?

– Марина спробувала розрядити атмосферу, але батько махнув рукою.

– А що таке? Я просто дивлюся, що ти, Андрію, всім зручний, окрім своєї дружини.

Валентина Петрівна спробувала переключити увагу на онука:

– Михасю, сонечко, давай я тобі ще салатика покладу?

Шестирічний Мишко похитав головою, з цікавістю спостерігаючи за дорослими. Було видно – хлопчик відчуває напруження за столом.

Андрій відкашлявся:

– Борисе Васильовичу, ви ж знаєте – я просто відповідально ставлюся до роботи.

– До роботи? – Тесть усміхнувся.

– А до родини? Марина мені розповіла, що ти пропустив батьківські збори. І поїздку на дачу скасував. Через роботу, звісно?

Марина зблідла:

– Тату, я просто поскаржилася…

– І правильно зробила, – відрізав Борис Васильович.

– Тому що я дивлюся – котиться все кудись не туди.

Андрій відчув, як почервонів. Він звик бути добрим для всіх. Але, тепер його, ніби, вмочили носом у власні промахи.

– Знаєте, – він підвівся з-за столу, – дякую за вечерю. Ходімо, Марино?

Вона мовчки кивнула головою. Мишко теж підвівся, не доївши десерт. Всю дорогу додому вони мовчали. Тільки в ліфті Марина тихо промовила:

– Вибач за тата. Він буває… різким.

– Та гаразд, – Андрій смикнув плечем.

– Просто настрій у нього такий.

– Ні, – вона похитала головою.

– Він має рацію. Ти справді став якимсь… чужим.

Двері ліфта відчинилися. Мишко вибіг першим, загримів ключами біля дверей. Андрій зупинився:

– Тобто, тепер і ти мене виховуватимеш?

– Ні. Я просто втомилася бути в режимі очікування. Коли ти нарешті з’явишся вдома. Коли знайдеш час для сина. Коли перестанеш бути зручним всім, крім нас…

Вона пройшла повз нього у квартиру. Андрій завмер на порозі, дивлячись на спину дружини. В голові крутилися слова тестя. Колючі, неприємні – і такі правдиві.

Пізніше, укладаючи Мишка, він почув дитячий шепіт:

– Тату, а ти справді нас не любиш?

Від цих слів щось обірвалося всередині. Андрій притиснув сина до себе:

– З чого ти це взяв?

– Ти завжди зайнятий. І мама сумна.

Андрій довго лежав без сну. У темряві спальні він відчував, що Марина теж не спить. Але обидва мовчали. А в голові звучав голос тестя: “Ти всім зручний. Окрім своєї дружини”.

І вперше за довгий час Андрій подумав – може справді, щось пішло не так?

…Ранок розпочався з телефонного дзвінка. Андрій схопив мобільний, навіть не глянувши на годинник.

– Андрію, виручай! – голос Світлани, новенької співробітниці, звучав благаюче. – У мене презентація за дві години, а файл не відкривається. Ти ж фахівець, допоможи!

Андрій скоса глянув на Марину. Після вчорашньої розмови у тестя, вони не поговорили.

– Гаразд, зараз приїду.

– Куди? – Марина розплющила очі. – Сьогодні ж неділя.

– Терміново треба. Я швидко.

Вона сіла на ліжку:

– Щодня в тебе щось термінове. Знаєш, я починаю думати, що ти просто ховаєшся від нас на роботі.

– Не починай, – скривився він. – Я мушу допомогти.

– Кому? – У її голосі задзвенів метал. – Усім, окрім родини?

Андрій квапливо одягнувся, ігноруючи докірливий погляд дружини. У передпокої його наздогнав сонний голос Мишка:

– Батьку, ти обіцяв у парк…

– Увечері, синку. Обов’язково.

Він знав, що бреше. Увечері намічалася нарада – начальник теж був трудоголік. Але сказати “ні” дитині в обличчя він не міг.

В офісі його зустріла сяюча Світлана:

– Ти просто рятівник! Знаєш, я тут подумала … може, допоможеш ще з річним звітом?

Андрій кивнув, хоч усередині щось гидко занило. Він пам’ятав, що обіцяв Марині допомогти з ремонтом на кухні.

До обіду підійшов начальник:

– Андрію Сергійовичу, у мене до вас пропозиція. Візьміть проєкт Сидорова, га? Він у відпустку йде, а справа горить.

– У мене є свої три проєкти, – спробував заперечити Андрій.

– Ну ви ж упораєтесь! На вас уся надія.

І знову Андрій погодився. А що ще лишалося?

Увечері він отримав повідомлення від Марини: “Мишко весь день чекав на тебе біля вікна. Я сказала йому, що ти дуже зайнятий. Знаєш, що він відповів? ‘Мамо, а тато завжди буде зайнятий?’”

Андрій стиснув телефон. Усередині піднімалася агресія – на себе, на роботу, на власну нездатність відмовити.

Додому він повернувся за північ. У квартирі пахло свіжою фарбою – отже, Марина сама взялася за ремонт. На кухонному столі лежала записка: “Вечеря в мікрохвильовій печі. Якщо тобі це взагалі важливо”.

Він сів на табурет, дивлячись на безлад у кухні. Згадав слова тестя. Потім сумні очі сина. І раптом з лякаючою ясністю зрозумів: він не пам’ятає, коли востаннє просто обіймав дружину. Або грав із Мишком. Або робив щось для себе.

Телефон знову загудів. СМС від Світлани: “Дякую за допомогу! Завтра можеш глянути ще один файл?”
Андрій не відповів. Вперше в житті йому захотілося жбурнути телефон у стіну.

У спальні Марина лежала на краю ліжка, відвернувшись до стіни. Він обережно ліг поряд.

– Знаєш, – раптом сказала вона, не повертаючись, – я починаю думати, що ми просто сусіди. Які випадково одружені, і виховують спільну дитину.

– Марино…

– Не треба, – вона нарешті обернулася. – Просто дай відповідь: тобі самому подобається бути зручним для всіх, крім близьких?

Андрій мовчав. А що тут скажеш, якщо правда коле очі?..

– Мамо, я на хвилинку, – Андрій переступив поріг квартири, де пройшло його дитинство.

Ніна Петрівна сплеснула руками:

– Синку! Проходь швидше. У мене пиріг із капустою.

– Не можу, правда. Просто заніс твої ліки.

Мати підібгала губи:

– Ось увесь у батька. Той також усе бігав, поспішав. А потім…

Андрій смикнувся, як від ляпаса. Порівняння з батьком завжди било під дих.

– Гаразд, – він зітхнув, – давай чаю поп’ємо.

У кухні все залишилося тим самим – ті самі фіранки, той самий старенький сервант. Тільки фотографій батька не лишилося. Мати прибрала їх того дня, коли він пішов, залишивши їх із боргами.

– Як Мариночка? – Ніна Петрівна розливала чай. – Мишко?

– Нормально, – Андрій відвів очі.

– Брешеш, – мати похитала головою. – Я ж бачу – щось трапилося.

Він мовчав, крутячи в руках кухоль. Потім раптом спитав:

– Мамо, а чому ти після тата заміж не вийшла?

Вона завмерла:

– Навіщо це тобі?

– Просто… ти завжди говорила, що я повинен бути кращим за нього. Надійнішим. А я тепер думаю – може він теж намагався бути для всіх хорошим? І надірвався?

– Дурниці! – відрізала мати. – Він просто був слабаком. А ти… ти інший.

– Який інший? – Андрій відчув, як усередині здіймається щось давно пригнічене. – Відповідальний? Надійний? Знаєш, а я теж тікаю. Тільки не з дому, а до роботи.

Ніна Петрівна зблідла:

– Що ти таке кажеш?

– Правду, мамо. Я все життя боявся стати, як він. А зрештою… – Андрій гірко посміхнувся. – У результаті, я навіть не знаю, який я справжній.

Мати мовчала, смикаючи край скатертини. Потім тихо сказала:

– Я просто хотіла, щоб ти виріс гарною людиною.

– І я намагався. Справді намагався, – він підвівся з-за столу. – Тільки тепер розумію: не можна бути добрим для всіх. Хто догоджає всім, тому не догодити самому собі.

Задзвонив телефон. Андрій дістав мобільний – дзвонила Марина.

– Так?

– Андрію, – її голос звучав незвично твердо. – Нам треба поговорити. Я… ми з Мишком переїжджаємо до батьків. На якийсь час.

Він притулився до стіни:

– Що?

– Мені треба зрозуміти, чи маємо ми ще сім’ю. І тобі, мабуть, теж.

Андрій дивився на своє відображення у старому дзеркалі. Звідти дивилася втомлена людина, яка намагалася всім відповідати, і розгубила себе.

– Мамо, – він повернувся до матері, – мені час.

– Куди ти?

– Додому. Спробую врятувати те, що можна врятувати.

Біля дверей він обернувся:

– Знаєш, я більше не хочу бути “краще за батька”. Я просто хочу бути собою. Навіть якщо це комусь не сподобається!

…Квартира зустріла Андрія незвичною тишею. Ніхто не кинувся назустріч, не заторохтів про дитячий садок, не спитав про вечерю. У кожній хатинці свої гостинці – згадалися слова тестя. Ось тільки його хатинка спорожніла.

На кухонному столі лежала записка: “Ми у батьків. Подзвони, коли будеш готовий говорити”.

Андрій опустився на табурет. У голові крутилася ранкова розмова з начальником.

– Що означає “не зможу”? – Ігор Степанович нависав над столом. – Ти ніколи не відмовлявся від проєктів.

– Тепер відмовляюся, – Андрій уперше глянув начальникові просто у вічі. – У мене сім’я.
– У всіх сім’я! – начальник почервонів. – Але ж робота…

– Ні, – підвівся Андрій. – Робота зачекає. А сім’я – ні.

Він вийшов з кабінету на тремтячих ногах. А потім прилетіло повідомлення від Світлани: “Може, повечеряємо разом? Обговоримо проєкт…”

Андрій видалив повідомлення, не читаючи. Тепер, сидячи в порожній квартирі, дістав телефон. Номер тестя знайшовся швидко.

– Борисе Васильовичу? Чи можна до вас приїхати?

– Треба ж, – хмикнув тесть, – згадав про нас.

За годину вони сиділи в альтанці на дачі. Марина з Мишком гуляли десь у саду – Андрій бачив їхні силуети поміж яблунь.

– Ну що, нарешті дійшло? – Борис Васильович простягнув зятю кухоль чаю.

– Дійшло, – кивнув Андрій. – Тільки, може, пізно.

– Пізно – це колись у землі, – відрізав тесть. – А жива людина завжди має вибір!

– Я все зіпсував, так?

– Не все, – усміхнувся тесть. – Але постарався. Знаєш, я теж таким був. Усім намагався догодити, окрім дружини. Думав, раз гроші в хату приношу – отже, добрий чоловік.

Андрій здивовано глянув на нього.

– Ви?

– А що таке? – Борис Васильович знизав плечима. – Усі через це проходять. Тільки одні вчасно прокидаються, а інші – коли вже пізно.

З яблуні зірвався лист, закружляв у повітрі. Андрій стежив за його польотом, збираючись із думками.

– Як ви… зрозуміли?

– Що зрозумів?

– Що треба змінюватися.

Тесть помовчав, роздивляючись щось в далині.

– Знаєш, що найнеприємніше? – Нарешті сказав він. – Коли рідна людина вже нічого від тебе не чекає. Ось просто нічого. І ти раптом розумієш – все, точка не повернення.

У саду дзвінко засміявся Мишко. Андрій повернувся на звук – син гойдався на старих гойдалках, а Марина стояла поряд, тримаючи мотузки.

– Я не хочу до цієї точки, – тихо сказав він.

– Тоді йди, – Борис Васильович кивнув у бік саду. – Поки є куди йти.

Андрій повільно йшов садом. Мишко помітив його першим:

– Тату! – гойдалка скрипнула, зупинившись. – Ти приїхав!

Марина обернулася. У її погляді читалася напруга, але не було колишньої образи.

– Привіт, – вона відступила на крок. – Ми тут…

– Я знаю, – Андрій присів перед сином. – Мишко, дай нам із мамою поговорити? Потім разом покатаємось на гойдалках, обіцяю.

– Точно обіцяєш? – у дитячих очах майнула недовіра.

– Точно. І знаєш, що? Це буде не “потім”, а сьогодні.

Мишко побіг у будинок, а вони залишилися вдвох. Над садом кружляло останнє осіннє листя.

– Пам’ятаєш, – Андрій провів рукою по шорсткій корі яблуні, – ми тут познайомилися? На День народженні твоєї подруги.

– Пам’ятаю, – Марина посміхнулася. – Ти тоді всім допомагав накривати стіл. Такий послужливий…

– А потім ми гуляли в саду до світанку. І я вперше у житті спізнився на роботу. Вони помовчали.

– Марино, – Андрій зробив крок ближче, – я все зрозумів. Справді.

– Що саме?

– Що не можна бути зручним для всіх. Я так намагався нікого не підвести, що… підвів найголовніших людей.

Вона дивилася кудись повз нього:

– Розумієш, найприкріше… Я не впізнаю того хлопця з саду. Він умів говорити “ні”. Вмів бути собою.

– Я повернуся, – Андрій обережно взяв її за руку. – Той хлопець нікуди не подівся. Просто… заблукав трохи.

– І куди ти тепер? – у її голосі звучало питання, від якого залежало все.

– Додому. До вас. Я вже написав заяву про звільнення.

– Що? – Вона витріщила очі. – Але ж, як…

– Знайшов іншу роботу. З нормованим графіком. Так, зарплата менша. Але знаєш… воно того варте.

Марина мовчала, але її пальці трохи стиснули його долоню.

– Повертайтеся, – продовжив він. – І дай мені шанс показати, що я пам’ятаю дорогу додому.

З веранди долинув голос Бориса Васильовича:

– Гей, молодь! Ідіть чай пити.

– Тату, ти обіцяв на гойдалці! – услід крикнув Мишко.

Марина нарешті посміхнулася – по-справжньому, як раніше:

– Ну що, погойдаємося, для початку?

Вони йшли до гойдалки, і вперше за довгий час Андрій почував себе на своєму місці. Не слід бути зручним для всіх. Достатньо бути справжнім для тих, хто справді важливий.

Увечері, коли вони збиралися додому, Борис Васильович відвів зятя убік:

– Ну що, знайшов свою стежку?

– Знайшов, – кивнув Андрій. – Дякую, що вказали напрямок.

Тесть хмикнув:

– Я просто нагадав очевидне. Іноді треба зупинитись, щоб зрозуміти, куди йдеш.

А вдома, укладаючи Мишка спати, Андрій почув сонний шепіт:

– Тату, ти тепер завжди будеш із нами?

– Завжди, синку. Тепер точно завжди…

КІНЕЦЬ.