Іван та Славко з дитинства були друзями. Вони росли в одному дворі, гралися в одній пісочниці, і по черзі каталися на першому їхньому юнацькому велосипеді, який спочатку був один на двох.

Хлопці й навчалися в одному класі, а школу було видно з вікон їх квартир. Хлопчики ніколи не сварилися і, правду кажучи, були прикладом для інших хлопців у всій окрузі. І справа була не тільки у схожості їхніх характерів та розумінні з півслова, а був у них давній договір.

Як тільки Іван і Славко стали трохи розуміти, що таке дівчачий погляд і посмішка, чарівність і тяжіння протилежної статі, то стало зрозумілим, що й дівчатка їм подобаються ті самі.

Хлопці почали відчувати легке почуття ревнощів, але одразу схаменулися: їхня дружба була святою, головною на все життя і не підлягала ніякому впливу, тим більше від дівчат.

– Послухай, – сказав якось Іван Славку, після того, як Наталка, дівчинка, яка нещодавно переїхала у їхній будинок, відкинула його пропозицію дружби. – От Наталка зазнається. А ти на неї дивишся, як на диво якесь. Ну і що в ній такого? Подумаєш, не хоче вона з нами грати, так і що? Будемо через це засмучуватися?

– Я? Дивлюсь? – зніяковів Славко. – Це ти все з нею загравав, а не я. І ось що з цього вийшло. І взагалі, я тобі скажу, мені все одно, чи буде вона з нами гуляти чи ні. Нам разом добре. Й інші хлопці скоро вийдуть. Ходімо на поле м’яча ганяти. Навіщо нам дівчисько?

Видно було, що Славко роздратований. Настрій Іванка був таким самим. Хлопчики посиділи на лавці якийсь час мовчки, а потім Іван сказав:

– Ось що, Славко. Не будемо ж ми з тобою через дівку сваритися?

– Ніколи, – кивнув Славко.

– Ну їх, один розлад від них. Он у третьому під’їзді минулого року молоді весілля грали. Скакали у дворі до темряви. А тепер баба Настя казала, що розходяться. Ще батьки борг за весілля не віддали. А вони… Ось так.

– Ага, все одруження це вийшло марним. Сором перед сусідами тільки, – сказав Іван.

– Давай з тобою назавжди домовимося, що не будемо через дівчат сваритись, – запропонував Славко. – Ну їх.

– Ага, – погодився Іван. – Хоча все одно колись одружитися доведеться.

– Це ще коли… – засміявся Славко.

– Років через сто! І зовсім навіть не обов’язково, якщо тільки матір з батьком скажуть.

– Ну вже ні. Мене ніхто не змусить. Я кремінь. Як на мене так і з батьками жити чудово. Ходімо пограємо…

Хлопчці більше ніколи не говорили на цю тему, але вмовляння запам’ятали – не сваритися.

Проте Наталка постійно оберталася у дворі, граючи з дівчатами. Одягали Наталю батьки, наче фею. І всім хлопцям здавалося, що вона незвичайна дівчинка, і стає з кожним роком все красивішою.

Хлопці вже навчалися в дев’ятому класі, коли Наталка, їхня ровесниця за одне літо стала з дівчинки гарною дівчиною. Це було особливо помітно, бо всі три місяці канікул Наталка гостювала в бабусі у селі і ніхто з хлопців не бачив її.

Коли Наталя з’явилася вже підросла, з вицвілим чубчиком і яскраво синіми очима на тлі смаглявого обличчя, то Славко та Іван затамували подих.

Босоніжки на каблучці робили її ніжки ще стрункішими.

Хлопці не могли відвести від Наталі очей, а вона, як і раніше, з легкою зневагою поглядаючи на Івана й Славка, кокетливо посміхаючись, проходила повз.

Хлопці зажурилися. Наталка була чудова. Але хіба вони могли щось сказати з цього приводу й зізнатися у своїй слабкості? Тим більше, що колишній договір щодо дівчат вони добре пам’ятали.

Друзі бачили та розуміли почуття один одного. Наталка подобалася обом. А сваритися й ревнувати вони не мали права.

Першим порушив мовчання Славко.

– Подумаєш, фіфа. Виросла, а така ж характером… Фу!

– Та вже ж, – видихнув Іван і якомога спокійніше відповів: – Вже бігати за тобою ми не збираємося.

Хлопці з того часу намагалися не дивитись у бік Наталі. Хіба що нишком, якщо вдавалося. І все ж таки Іван був закоханий. І нічого вдіяти з собою не міг. Він сумував, відчайдушно приховуючи свої почуття від батьків, і від друга, і тим більше від Наталі.

Іноді, мимоволі кидаючи на неї погляд, він бачив у її очах приховане запитання. Піднята брова, трохи сповільнений крок і напівусмішка дівчини натякали на можливу дружбу та спілкування, але Іван тут же відводив збентежений погляд, червонів і сердився на себе, вважаючи, що видає свої почуття навіть одним поглядом.

І він не помилявся. Наталя, здавалося, все розуміє і приймає, і ось-ось наважиться заговорити і навіть подасть руку. Але домовленість хлопців була в силі. Іван не смів підійти і заговорити з Наталкою, бо достеменно знав, що вона подобається і Слакові.

Славко по-своєму переживав свою закоханість у дівчину. Він балагурив, сварився на всю жіночу стать, і біди, що йшли від дівчат, ніби сам мав неодноразові захоплення і розчарування.

Але його посмішки і посвистування вслід Наталці, що проходила, були більше схожі на загравання, тому Іван цикав на Славка, і той припиняв свої кепкування, зітхаючи.

Славко та Іван невдовзі побачили, що до Наталки залицяється чи не з десяток хлопців з їхньої школи.

Друзі засумували, якось навіть поговорили про це, не висловлюючи свого ставлення до дівчини. І на тому все скінчилося. Хлопці закінчили школу, роз’їхалися вступати на навчання, а Наталя незабаром вийшла заміж за свого однокурсника.

Іван переживав її заміжжя. Він довгий час був сумний, докоряв себе за безглуздий договір зі Славком. Але хлопці, як і раніше, любили один одного, як рідні брати і завжди стояли один за одного горою.

Якось тільки Славко, проводжаючи Івана на службу, сказав:

– Нічого, братику. Тримайся, служи. А приїдеш, ми з тобою таких собі наречених знайдемо… Не гірше за Наталку!

Іван відвернувся. Вони обійнялися і розлучилися.

А потім, так і сталося. Хлопці стали мужніми, з широкими плечима, подорослішали. Обоє одружилися, Славко жив душа в душу зі своєю Ніною. А ось у Івана сім’я розпалася після п’яти років шлюбу.

На запитання друга про особисте життя Іван відповів:

– Не зійшлись характерами. Що вдієш… Пам’ятаєш, як ми з тобою давно ще говорили: а ну їх, цих дівчат! Без них спокійніше.

Іван намагався посміхатися. Але Славко сухо спитав:

– Наталку досі любиш?

Пряме і відверте запитання застало Івана зненацька. Він мовчав, опустивши очі. А Славко продовжував:

– Ну і недолугі ж ми з тобою були… Пробач мені Іванку. Ходімо ми на вечір зустрічі випускників у нашу школу. Я тобі декого покажу. Наших буде багато.

– Та не хочу я, – відповів Іван. – Усі прийдуть ошатні, веселі, хвалитися особистим життям і здобутками почнуть. А що я? Про своє розлучення почну розповідати? Або про те, що звичайним інженером на заводі працюю?

– А що? Ти ж он машину нещодавно купив.

– Так це все, що мені після розлучення залишилося. Знову до батьків повернувся. Але це тимчасово, звісно. Мені незабаром дають кімнату в гуртожитку.

– Послухай, Іване. Наталка теж розлучилася. І вона буде на вечорі зустрічі, напевно. Я знаю. Тому йти нам треба неодмінно. Вдруге втратити своє кохання ти не маєш права.

Іван округлив очі і замислився на мить. А потім спитав:

– А тобі в цьому яка користь? Ми ж тоді з тобою…

– Та все життя я Наталку згадую, – раптом сказав Славко. – Але в тому сенсі, що ти любив її по-справжньому. А через мене… Не став навіть підходити. Втім, не спокійна душа моя. Не можна було так. Я тепер щасливий, а ти. І можливо вона…

– Ти думаєш? – спитав Іван.

– Та я певен! – відповів Славко і додав: – Неодмінно треба йти і брати своє щастя.

На вечорі зустрічі хлопці справді зустріли Наталю. Вона була напевно найкрасивішою жінкою у залі. Івана охопило хвилювання. Він не міг не дивитись на Наталку, почуття знову спалахнули в його душі, ніби ніколи й не згасали. Немов лютневий холодний вітерець розворушив вугілля старого багаття.

Іван і Славко підійшли до Наталки й розговорилися. Здавалося, вона була і здивована, і зраділа водночас. На урочистій частині в залі Іван сів поруч із Наталкою, а Славко з іншого боку, перегородивши дорогу іншим охочим сісти поряд з красунею.

Після урочистої частини усі троє пішли зі школи. Вони гуляли містом. Іван, отримавши згоду Наталі, відвів її в кафе, де Славко, посидівши з ними з пів години, скромно й тактовно пішов, поплескавши товариша по плечу.

Наступного дня Славко подзвонив Іванові.

– Ну що? Як ви? Як вона? – засипав він питаннями Івана.

– Все добре…

– Це не відповідь. Вона згодна з тобою дружити, ти запросив її на наступне побачення? – не вгавав Славко.

– Послухай, Славко. Ти прямо, як мати. Дружать у дитячому віці. А ми з нею вчора після кафе вже цілувалися… – Іван щасливо засміявся. – А поки що нічого не скажу.

– Ох, скрізь встиг! – зрадів Славко. – Але ти спритний.

– А сам же ж сказав: хапай своє щастя. Ось я й постарався. Схопив. Головне, що вона не проти. Наче є в мене надія. Ну, гаразд, бувай, у нас із нею знову зустріч. Біжу…

Роман у Івана й Наталки закрутився гарячий і стрімкий. Славко ледве стримував цікавість, намагаючись не докучати товаришу дзвінками. А коли через місяць він був запрошений на урочистий розпис, то прямо оторопів від несподіванки.

– Ось це швидкість, Іванку! Ось це так! Іванку! Вітаю!

– Будь що буде. Справа не в швидкості. Я більше відпускати її не хочу. Вона моя і крапка, – коротко відповів Іван.

Весілля було скромним і небагатолюдним.

– Наталка не хотіла галасливого весілля. Адже це не перший шлюб у нас обох. Чого шуміти, – говорив Іван.

– Як я радий за вас, що й описати не можу, – говорив Славко молодим у момент привітання. – Тільки я один і знаю про ваше старе і перше кохання. Тому розумію ваше рішення. І вибачте мені, якщо можете…

Славко розплакався і поцілував наречену і нареченого.

– Про що це він? – тихо спитала Івана Наталя.

Вона не розуміла, що відбувається.

– Та хвилюється він. Слів не може підібрати. Славко, як брат мій… Найвірніший і справжніший друг… – відповів їй Іван.

– Так… Як давно ми знаємо один одного. І дружина у Славка мила яка. Дружитимемо і далі. Сім’ями!

– Обов’язково. А якщо синочок народиться, то Славком назвемо, гаразд? – попросив Іван.

Наталка засміялася і поцілувала чоловіка. А гості стали просити ще:

– Гірко! Гірко! – чулися вигуки і луною розносилися весняною вулицею, долинаючи з вікон, прикрашених різнокольоровими повітряними кульками…

КІНЕЦЬ.