– Може ти поговориш із сином?

– Літня жінка запитливо дивилася на чоловіка.

– Може, нам не варто лізти зі своїми порадами? – лукаво примружився Сергій Петрович.

Антоніна Василівна скривила губи, й з осудом подивилася на чоловіка, який наважився їй суперечити.

– Сергію…

– Все, все! – Замахав руками чоловік, даючи зрозуміти, що більше ні слова не скаже на цю тему.

– Мене просто виводять твої слова. Іноді мені здається, що ти ніби не в собі, — сердито промовила Антоніна Василівна, і покрутила пальцем біля скроні. – Поговори з сином, і, як би ненароком скажи, що нам Ірина не подобається!

– Він скаже, що йому подобається – і це найголовніше, – відбив у відповідь Сергій Петрович.

– Не неси нісенітниці! – гаркнула на чоловіка жінка. – У Ірки вже є один шлюб за плечима, та десятирічна дочка! Така невістка мені не потрібна! Поговори із сином! – продовжувала наполягати Антоніна Василівна.

– Поговорю, – огризнувся чоловік, і як тільки Валерій приїхав відвідати батьків, Сергій Петрович завів із ним розмову про Ірину.

– Синку, ти впевнений, що тобі варто зв’язуватися з розлученою жінкою, і тягнути на своєму горбі її та її дитину? – Невпевнено заговорив батько.

– Впевнений, а що не так? – син із недовірою зиркнув на Сергія Петровича.

– Є й інші пристойні дівчата, які не мають дітей, та не були одружені, – Антоніна Василівна не витримала, і втрутилася у розмову чоловіка із сином.

Слово за слово, і рідні люди мимоволі почали підвищувати один на одного голос. Підсумком розмови став відхід Валерія, який голосно грюкнув дверима, і сльози Антоніни Василівни.

Сварка сталася настільки серйозною для обох сторін, що син і мати не спілкувалися понад три місяці.

За два тижні до ювілею Антоніна Василівна наважилася подзвонити Валерію і вдати, ніби між ними не було ніяких чвар.

– Синку, ти не забув, що в мене цього року ювілей? Я збиралася святкувати. Чекаю вісімнадцятого грудня о сімнадцятій годині! – викарбувала жінка.

Валерій вирішив підіграти матері, й теж ніяк не показав, що між ними трапилася велика сварка.

Про те, що Антоніна Василівна запросила їх до себе на ювілей, чоловік повідомив Ірину.

– Я, мабуть, не піду, – похитала головою жінка.

– Ні, або ми йдемо разом, або взагалі не йдемо! – Поставив умову Валерій.

Ірина зітхнула, і погодилася піти на ювілей до майбутньої свекрухи, не бажаючи остаточно налаштовувати жінку проти себе.

У суботу, рівно до призначеного часу, пара з подарунком прибула до будинку Антоніни Василівни.

– Мамо, це тобі від нас! – Валерій простяг жінці коробку з великим червоним бантом.

Антоніна Василівна з усмішкою на обличчі прийняла подарунок, і поцілувала сина в обидві щоки.

– Дякую, дорогий! Проходь, – прошепотіла Валерію мати.

Чоловік знітився від її слів, зрозумівши, що вона звертається тільки до нього, повністю ігноруючи присутність Ірини.

– Ми вдвох вибирали тобі подарунок! – поспішив нагадати син.

Антоніна Василівна здивовано підняла брови, й не змогла стримати усмішки.

– А тобі тут не раді! – свекруха схрестила руки на грудях, і звернулася до Ірини.

Валерій змінився в обличчі. Нахабство матері його обурило до глибини душі. Він і подумати не міг, що мати не засвоїла уроку, а продовжила гнути свою лінію.

– Мамо, а навіщо ти тоді нас запрошувала на ювілей? – обурено запитав Валерій.

– Її я до себе не запрошувала, тільки тебе! – похитала головою Антоніна Василівна.

Ірина почервоніла до коріння волосся і, позадкувавши, вислизнула з квартири свекрухи.

– Плюс їй за те, що все розуміє, – мати підморгнула Валерію. – Ходімо до гостей!

– Ти гадаєш, я піду спокійно святкувати твій ювілей? – З обуренням запитав чоловік. – Мені здається, що в тебе не всі вдома!

Валерій розвернувся, і з впевненим виглядом залишив квартиру Антоніни Василівни.

– Сергію, поверни його негайно у квартиру! – голосно вигукнула вона.

Сергій Петрович одразу кинув їсти салат, і в капцях поспішив виконати вимогу ювілярки. Однак наздогнати сина у чоловіка не вийшло. Коли він вибіг із під’їзду, син і невістка вже поїхали.

– Все вже, – важко дихаючи, промовив Сергій Петрович, повернувшись у квартиру. – Даремно ти так…

Антоніна Василівна розгнівано поглянула на чоловіка, який посмів засудити її поведінку.

– Що ти кажеш, Сергію?! Це ж наша хата, наша сім’я, а вона чужа! Їй нема чого тут робити! Як вона взагалі посміла набратися нахабства, та прийти?!

Сергій Петрович нічого не відповів дружині. Він важко зітхнув, і з похмурим виглядом подався за стіл до гостей, які все чули.

Тим часом Валерій та Ірина поверталися додому. Обидва мовчали, кожен думав про своє. Жінка – про те, що сім’я чоловіка ніколи її не прийме, а Валерій – про те, що настав час щось міняти.

– Вони ніколи мене не приймуть, – вголос промовила Ірина. – Ти ж це розумієш?

– Розумію, – кивнув у відповідь Валерій. – Відтепер я більше жодного слова не скажу при тобі про батьків.

– Якщо вони не хочуть миритися з моїм вибором, то їх справа. А взагалі, я пропоную більше не чекати, та одружитися. Ти станеш моєю дружиною?

Ірина, яка вже було вирішила, що через родичів чоловіка їм доведеться розійтися, здивовано розплющила очі.

Наступного дня пара подала заяву до РАЦСу, а через місяць вони стали чоловіком та дружиною.

Весілля подружжя вирішило не влаштовувати, скромно посиділи втрьох із дитиною Ірини, та поїли торт. Про те, що син таки одружився, Антоніна Василівна дізналася від далеких родичів.

Ця звістка ще більше розлютила жінку, яка заявила чоловікові, що сина у них більше немає.

Минуло десять років. Сергій Петрович та Антоніна Василівна продовжували жити у тій самій квартирі, де колись святкували ювілей жінки.

Зрідка літнє подружжя стикалося з сином та його сім’єю на вулиці, але всі вдавали, ніби не знайомі.
Примиритися Антоніна Василівна вирішила лише на одинадцятому році розбрату.

Причиною стала хвороба жінки похилого віку, яка раптом змінила до всього своє ставлення, і нарешті вирішила прийняти дружину та дітей Валерія, у якого вже був шестирічний син.

Антоніна Василівна попросила Сергія Петровича зателефонувати до сина і запросити його в гості.

Помаленьку дві сім’ї знову почали спілкуватися. Валерій з Іриною вирішили піти їм на поступки, бо розуміли, що батьки не вічні, та й дітям негативний приклад ні до чого! А як би ви вчинили? Пробачили б батьків?

КІНЕЦЬ.