Марта приїхала в місто після весілля, несучи з собою кілька скромних речей і велику надію, що буде щаслива з Назаром – її чоловіком, добрим, уважним, трохи мовчазним, але з щирим серцем. Вони орендували невеличку квартиру, а кожну неділю ходили до його мами в гості.

Свекруха, Ганна Іванівна, була жінкою діловою, трохи різкою, з тих, що вважають, що краще знають, як правильно. Вона не перечила шлюбові сина, але в глибині душі вважала, що Марта – не та, кого вона мріяла бачити в ролі невістки.

– Та вона сільська, Назарчику, – якось сказала вона йому ще до весілля. – Що вона тут у місті зможе добитися? Хіба вона знає, що таке життя?

Але Назар не слухав. Він любив Марту. І це було головне.

У перші місяці Марта дуже старалася. Приносила до свекрухи домашні пироги, допомагала на кухні, терпіла зауваження, що борщ вийшов “заводським”, а не “з бабусиним духом”. Вона посміхалася, бо знала – звикне. Бо родина – це не лише про любов, а й про зусилля, ще ні одна невістка відразу свекрусі не вгодила.

Та однієї суботи все змінилося. Марта пішла до Ганни Іванівни раніше, бо Назар затримався на роботі. Увійшла без дзвінка – бо двері були прочинені. І коли переступила поріг, то відразу випадково почула розмову свекрухи з сусідкою.

– …Та яка з неї господиня? Вона нічого не вміє! Назар і на роботу ходить, і всі домашні справи робить, а вона лише по кав’ярнях ходить. Я б на її місці давно вже нормальну роботу знайшла. Та й родини в неї немає толкової – що то за хата, де навіть яблуні нема?

Марта застигла. В кімнаті сиділа Ганна Іванівна з сусідкою. Її голос – упевнений, трохи глузливий. Марту наче підкинуло всередині – жар пішов у щоки, у горлі щось стиснулося.

Вона могла зайти й сказати: «Я все чула». Могла гримнути дверима й піти. Але… щось у ній зупинило це. Вона просто зробила вигляд, що щойно зайшла.

– Добрий день! – сказала, посміхаючись. – Пробачте, я, мабуть, трохи рано?

Жінки здригнулися. Сусідка враз піднялася і почала збиратися. А Ганна Іванівна… зблідла.

– Марто, доню, заходь. Ой, ми тут таке… просто балачки.

– Звичайно, – м’яко відповіла Марта. – Не переймайтесь.

Того вечора вдома вона мовчала. Не сказала Назарові ні слова. Тільки коли він, притулившись до неї, спитав:

– У тебе все добре, кохана?

Вона відповіла:

– Так. Просто думаю.

І вона справді думала.

У голові крутились ті слова. Неприємні, чужі, колючі. Але разом із ними приходили й інші думки. Як Ганна Іванівна варила для них борщ, коли Марта захворіла. Як принесла вареники, коли в Марти була співбесіда. Як обережно поправила шарф з словами до Назара: «Не простудись, синку».

Може, це не злість. Може страх. Може їй болить, що син уже дорослий. Що вона більше не головна в його житті. Може, вона ще не вміє інакше.

І тоді Марта прийняла рішення: вона нічого не скаже, не зробить боляче, не роздує вогонь, коли можна вибрати спокій.

Наступного разу, коли вони прийшли в гості, Марта принесла теплий пиріг. Сіла поряд зі свекрухою, як нічого не сталося.

І сказала:

– Знаєте, я тут подумала, може, якось разом яблуню посадимо біля нашої дачі? Ви ж казали, що це символ роду.

Ганна Іванівна здивувалася, навіть трохи розгубилася.

– Та… ну, звісно. Добре було б.

А потім, коли Назар відволікся, Ганна Іванівна тихо промовила:

– Ти добра дівчина, Марто. І я… іноді кажу не подумавши. Вибач, якщо щось не так.

Марта просто кивнула. В очах було щось світле.

– Все добре, мамо. Справді добре.

Минуло кілька років. У них народився син – Ярема. Ганна Іванівна приходила майже щодня, допомагала, носила супи й пелюшки. У неї вже не було різких слів. Лише турбота. І колись, коли Марта заварювала чай, вона почула, як свекруха говорила своїй подрузі:

– Моя невістка – як золото. Я спершу була дурна, щось там бурчала, а вона – ні слова. І от бачиш, живемо, як рідні. Бо якби вона тоді… знаєш, могло би все піти не так.

Марта стояла за дверима й усміхалася. Згода дорожча за правду, особливо коли серце вибирає мудрість, вибирає зберегти родину.