Ганна Петрівна з молодості була жінкою активною і владною.

Ще в школі вона була старостинею в класі. Без Ганни не обходився жоден захід!

Ціла стіна в кімнаті маленької Ганни була в грамотах, а її сяючу маму на зборах хвалили за чудове виховання доньки.

Закінчивши інститут, Ганна одразу влаштувалася на роботу у своєму маленькому містечку.

Зірок з неба дівчина не хапала, кар’єристкою не була і за посадами не гналася.

А творча діяльність, яку вона почала на роботі, подобалася і колегам, і начальству…

…– Ганнусю, ну ти тільки глянь, як він дивиться!

– Та хто? – Ганна неохоче відволіклася від заповнення паперів і невдоволено глянула на свою коліжанку Марічку.

Вони з нею сиділи в їдальні, і Ганна, як завжди, за обідом продовжувала працювати.

– Ну он, робітник наш новий! – сказала Марічка. – Я вже кілька днів поспіль помічаю, як він на тебе задивляється.

– Та облиш ти, Марічко! – сказала Ганна. – Вічно в тебе хтось дивиться на когось. Не заважай…

– Та хіба ж ти щось бачиш? Вся у справах, вся у справах! А час же ж іде… Так, Ганно Петрівно? – Марічка посміхнулася. – Гаразд, я йду до праці. Поїж хоч по–людськи, суп он уже остиг у тарілці!

Коліжанка зібрала свій посуд зі столу й пішла. Ганна спідлоба глянула на сусідній столик, за яким сидів новий співробітник.

Хлопець ніяково відвів очі і почав спішно збирати тарілки на тацю.

– Симпатичний, – зауважила Ганна і знову поринула в свої папери…

…Протягом наступних кількох днів Ганна вже й сама помічала, як під час обіду новий працівник намагається сісти ближче до їхнього з Марічкою столу.

Подруга тільки хитро посміхалася й підморгувала, багатозначно показуючи очима у бік скромного хлопця.

Через тиждень Марічка занедужала, і Ганна пішла на обід сама.

Розклавши, як завжди, свої папери, вона почала щось писати, забувши про суп.

Коли вона закінчила і, нарешті, підвела голову, то відчула на собі пильний погляд і швидко озирнулася. Новий співробітник зніяковів і, відвівши очі, почав старанно витирати серветкою стіл.

Ганна насупилась, потім різко встала і, рішуче підійшовши до столика біля вікна, дзвінким голосом промовила:

– Ну що, довго ми гратимемо в ці ігри? Давай знайомитися вже! Та й на побачення я піти не проти…

…Роман Ганни й Сергія розвивався стрімко.

Щодня скромний хлопець чекав на вулиці, коли кохана закінчить усі свої важливі справи, щоб провести її додому.

У вихідні на закохану пару чекали парки, кіно, кафе, поїздки на екскурсії.

Складала цю програму завжди Ганна – вона так звикла все тримати в своїх руках, що навіть розваги придумувала тільки сама.

Сергій не заперечував – м’який характер і почуття до Ганни робили свою справу.

Якось після чергової зарплати Ганна підійшла в обід до Сергія і буденно сказала:

– Сьогодні на годину раніше підемо з роботи, я з Миколою Миколайовичем домовилася. Ходімо вибирати обручку, тобі вже пора пропозицію мені зробити.

– Сьогодні? – здивувався Сергій.

Він і так збирався зробити Ганні пропозицію, але думав, що це має бути несподівано й романтично…

– Ну так, а чого тягнути? Майже рік уже ходимо разом, треба пристойності якоїсь дотримуватися!

Сперечатися з Ганною хлопець не став. Вона звикла тримати все в своїх руках…

…Після весілля молоді оселилися в маленькій двокімнатній квартирці, що залишилася Сергію від батьків.

Ганна тут же з натхненням взялася за перепланування та ремонт.

Молодий чоловік тільки зітхав, вислуховуючи чергову ідею своєї коханої, але ніколи не заперечував.

Він бачив, який вогник сяє в очах дружини і розумів, що без бурхливої діяльності він швидко згасне…

…Минав час. У Ганні й Сергія одна за одною народилися дві гарненькі дівчинки.

Здавалося б, молода мати повинна хоч ненадовго осісти вдома в турботах про донечок.

Але ні. З появою дітей Ганна ніби стала ще активнішою. Вони, як і раніше, постійно подорожувала, відвідували різні заходи, влаштовували пікніки й походи, тільки тепер з дітьми.

Ганна чудово справлялася з домашнім господарством, все встигала і, звісно ж, привчала й дочок.

У їхньому домі тиша була хіба тільки вночі. В квартирі постійно рухалися меблі, переклеювалися шпалери, і все це під дзвінкий голос Ганни…

…– Вікторіє, Марічко! Ви ще не зібрані, чи що? – Ганна з’явилася на порозі кімнати доньок з самого ранку, як завжди підтягнута, з акуратною зачіскою.

Дівчатка в піжамах сонно поралися, намагаючись швиденько зібрати речі у дорожні сумки.

– Ну і верткі ви в мене! – сказала мама. – Ану–но, швиденько вмиватися і зачісуватися, через пʼять хвилин чекаю на кухні, сніданок остигає!

Мама пішла на кухню, наспівуючи веселу пісеньку. Марічка з Вікою переглянулися і почали швиденько стягувати піжами й одягати джинси.

Старша Вікторія сказала:

– Як же ж чудово, ще якихось три години і ми будемо в селі у бабусі. Жодних тобі будильників, ранкових пробіжок і вічних перестановок у кімнаті. Краса, так, Марічко?

– Та годі тобі, Віко, мама ж для нас старається, – тихо відповіла скромна Марічка, як дві краплі води схожа на тата.

– Та старається, старається, Марічко. Але від цих старань іноді непогано було б і відпочити. Я не здивуюсь, якщо ми з села приїдемо і не впізнаємо квартиру – це мама може! А поки що – хай живе свобода на цілий місяць!

Віка розсміялася, труснула рудим волоссям, як у мами, і побігла вмиватися.

Марічка тихенько зітхнула і пішла до дзеркала зачісуватись…

…Ганна із Сергієм стояли біля вікон пологового, уважно вдивляючись у вікна четвертого поверху.

– Ніяк не можу повірити, що у нас внук народився, Ганнусю. Ми тепер дідусь і бабуся, уявляєш?

Сергій акуратно обійняв дружину за плечі.

– Бабусею я себе ніяк не відчуваю, хоч і дуже рада онукові! – сказала Ганна.

– Та ти в мене наймолодша, Ганнусю. Хоч і бабуся вже…

– Он вона, он, дивись! – вигукнула Ганна, застрибавши від радості і замахавши руками.

З віконця пологового на батьків дивилася біла, але усміхнена Віка.

Сергій з любов’ю переводив погляд то на дружину, то на доньку у жовтому вікні і ніяк не міг налюбуватися…

…На підприємстві, де працювали Сергій з Ганною, був корпоратив.

На святі, Микола Миколайович, незмінний директор, склав свої повноваження й оголосив про вихід на давно заслужену пенсію.

Також він представив усім працівникам нового молодого керівника.

Як відомо, нова мітла завжди мете по–новому, і молодий директор почав зі скорочення працівників.

Під скорочення потрапили, насамперед, співробітники, яким пора було вже йти на пенсію.

І Сергій з Ганною були серед них…

Ганна Петрівна сприйняла вихід на відпочинок дуже погано. Все думала–думала і ніяк не могла уявити – ну як же ж вона тепер буде без рідної роботи, де стільки років пропрацювала?

А без громадської діяльності? І хто ж там тепер усім цим займатиметься? Чоловік, як міг, втішав Ганну…

– Ну не хвилюйся ти так! У нас онук росте, і другий на підході, Марусі народжувати скоро. Будеш ними займатися.

– Та що там онуки, Сергію? Дівчатка від нас роз’їхалися, зараз великими сім’ями разом із батьками жити не модно. Раз на місяць всього й бачимося… Ну куди стільки вільного часу подіти, я не розумію?!

Всю свою невитрачену навіть за роки роботи активність Ганна Петрівна направила на турботи про чоловіка.

Привчила його, нарешті, робити вранці зарядку, захопилася правильним і здоровим харчуванням, щоранку радуючи чоловіка новим корисним сніданком.

Жінка вирішила, що, якщо до пенсії їм було ніколи серйозно зайнятися своїм здоров’ям, то зараз – саме час для цього…

…Ганна Петрівна сиділа в кабінеті лікаря і мовчки дивилася в одну точку.

– Ну як же так, лікарю? – нарешті промовила вона. – Він же ж не скаржився ні на що… Може це помилка? Давайте ми ще раз перевіримо!

– На жаль, Ганно Петрівно, – похитав головою лікар. – Це не помилка. Таке буває. Зараз вашому чоловікові потрібен спокій. Але справи невтішні…

…На поминки Сергія Івановича зібралося чи не все їхнє невеличке містечко.

Всі знали його як добру, чуйну людину, прекрасного сім’янина, скромного і мовчазного, але завжди готового прийти на допомогу.

Люди прощалися з покійним, підходили до вдови й дочок, говорили слова співчуття.

Ганна Петрівна була, за багаторічною звичкою, підтягнута і акуратно зачесана, але скільки ж туги й розгубленості було в її очах…

Після поминок Віка з Марічкою ще трохи посиділи з мамою і зазбиралися додому.

Марічку вдома чекав новонароджений синок, а трирічний син Віки, Макар заслаб і без мами йому було складно.

Вони попросили маму лягти трохи поспати й роз’їхалися…

…Минуло два тижні. Марічка нарешті змогла на пару годин залишити синочка з чоловіком і вирішила відвідати маму.

Вони, звісно, весь час зідзвонювалися, але молодша донька все одно переживала за матір.

Коли Ганна Петрівна відчинила вхідні двері, Марічка просто не повірила своїм очам.

Перед нею стояла неохайна, постаріла одразу років на двадцять жінка… Зайшовши в квартиру, дівчина здивувалася ще більше.

Речі були розкидані, по підлозі були грудки пилу, пил лежав і на полицях рівним шаром.

І це в її мами, у якої все завжди сяяло!

– Матусю, ти полеж поки. Втомилася, мабуть? Я піду чайник, проставлю…

Закривши за собою двері на кухню, Марічка дістала з кишені телефон і набрала номер Вікторії.

– Алло, Віко. У тебе Макар видужав? Чудово. Терміново одягайтеся і приїжджайте до мами!

– Що трапилося? – ахнула та.

Вона не розуміла, що відбувається.

– Допомогти їй треба. Приїжджайте. Ми їй зараз дуже потрібні!

Через пару годин, прибравши квартиру і вмовивши маму причесатися і переодягнутися, Віка з Марічкою розливали по кружках ароматний чай і нарізали торт.

Марічка підморгнула сестрі. Віка почала:

– Матусю, ти давай отямся трохи. Розумієш, мені на роботу виходити треба вже, а Макарчик ніяк до садка не звикне, домашня він дитина. Ти не проти, якщо я його до тебе привозитиму?

Ганна Петрівна глянула на старшу дочку, і в очах її блиснув знайомий вогник. З хвилину помовчавши, жінка діловито сказала:

– Так, Віко, принесеш мені обов’язково стару курточку Макара, щоб у дворі гуляти. А то я вас знаю – туди не ходи, сюди не можна, це не чіпай… А чого це ми тортом зібралися дитину годувати, він же ж мабуть голодний? Ану, де в мене молоко? Зараз я тобі, Макарчику, таку смачну кашку зварю!

Ганна Петрівна швидко встала й почала діловито гриміти каструлями.

Марічка радісно подивилася на сестру і нишком показала піднятий нагору великий палець.

– А завтра ми з тобою, Макарчику, в зоопарк підемо, — сказала бабуся. – Хочеш? Тільки треба зараз руки помити і всю кашку з’їсти!

– Ого! Ми з бабулею підемо в зоопарк! – вигукнув Макар і підстрибом побіг у ванну.

Ганна Петрівна глянула в слід онуку і по її щоці скотилася самотня сльозинка…

КІНЕЦЬ.