У просторій кухні сімейного гуртожитку розмовляли двоє. Струнка рудоволоса Галина, помішуючи в каструлі борщ, говорила:

– Ось знову вештається казна-де. Вечір вже. І коли тільки Валя розсудливішою стане ? Знає ж, що дитина при сусідах і сита, і чистенька. А дівчинці мати потрібна…

– Та годі тобі все про одне й те саме щоразу, Галю, – лагідно відповів їй Микола. – Ми ж тут усі як одна родина. І Світлана нас любить. Хороша дівчинка…

– А-а-а… – простягла Галя, махнувши рукою. – Звичайно, якби не моя мати, то наврядчи б Валя так гульбанила. Тому й не квапиться додому. Усе долю свою шукає. Вже сорок скоро. Та тільки кому жінка, яка гульбанить потрібна? Нікому.

Микола сів на табуретку й задумливо глянув на Галину. Жінка вже звикла до багатозначних поглядів сусіда. Ось уже кілька років вони живуть в одному гуртожитку, а він все зітхає за нею.

Але Галя мріяла не про такого чоловіка. По-перше, Микола був на десять років старший за неї. По-друге, із звичайною професією токаря. Сусіди по сходовому майданчику говорили, що в молодісті Микола був одружений, але невдало. Незабаром дружина знайшла собі більш заможного коханця і, швидко розлучившись із Миколою, поїхала з новим обранцем за кордон.

– Придивилася б ти до нашого сусіда, – не раз говорила Галі мати Ніна Сергіївна. – Любить він тебе, це видно. Ну, і що, що з простих роботяг, зате нікуди не дінеться.

– Ох, мамо, хіба так виходять заміж? – гарячкувала Галя. – Мені освіченого чоловіка хочеться, щоб з ним і в кіно, і в театр… А з цим тільки сидіти на кухні. Звичайно, він добрий, але на яму й усе.

– Недолуга ти, їй-Богу. Ваше життя залежить від тебе. І ти його в театри веди. Звикне. А в основному життя так і проходить у буднях і на кухні. І ще важливо – квартира ваша буде. Разом вже дві кімнати.

– Ах ось воно що! Із цього б і починала. Тісно нам в одній кімнаті тулитися. Тому так? – розізлилася Галя.

– Нісенітниць не говори. Мені з тобою не тісно. Однак і це не можна списувати з рахунків. Я не вічна. А у вас дві кімнати, – продовжувала Ніна Сергіївна.

Цього вечора Валентина повернулася пізно, весела. Вона винувато посміхнулася на порозі і швидко пішла до своєї кімнати, обійнявши доньку:

– Світлано! Я прийшла!

– Прийшла вона… – забурчала Галя собі під ніс, і гладячи дівчинку по золотистим кучерям, провела до кімнати Валі. – Йди, моя маленька, тобі пора спати. Завтра спечу тобі твоє улюблене печиво, гаразд?

Світлана, п’ятирічна мала, обняла Галю і пішла до матері.

– Ох, звикла ти до неї, Галько. І добре це, і погано, – зітхнула Ніна Сергіївна. – Свою дитину давно пора народжувати, а ти з чужої няньчишся.

– Мамо, ти про що? Ти що, ми ж любимо Світланку. Ми ж її, як приїхали сюди, так і вітаємо, як рідну… Дитина не винна, що мати така. Ніяка… – з гіркотою сказала Галя.

– Так і я її люблю. Але й тобі щастя бажаю. От і Микола з тебе очей не зводить. Сподівається…

– Я йому надії не давала. І себе не підпускала, – зупинила її Галя.

– А даремно. Ось приведе до себе чужу жінку. І буде у нас на кухні ще одна господиня. Невідомо як порозумієтесь. Поставить тебе на місце. Зараз ти одна там командуєш. Валя майже не готує, Микола у їдальні на роботі харчується… Подумай, – наставляла доньку Ніна Сергіївна.

Якось у суботу, коли Микола був удома, а Валентина, як завжди, пішла невідомо куди, Галя затіяла прибирання на кухні. Грудень добігав кінця, напередодні Різдва Галя завжди прикрашала кухню в мішуру, чіпляла гірлянди та іграшки.

Микола допомагав Галі. Він рухав тумбочки і тримав драбину, коли Галя, залізши на неї, знімала павутинки зі стелі. Він дивився на її ноги і примовляв:

– Ех, Галиночко, я б на такі ніжки мереживних панчох не пошкодував. Краса ж яка пропадає.

– Перестань вульгарності говорити, не набридло ту саму пісню співати? – Галя намагалася говорити строго, але це погано виходило.

– Так нема в тебе нікого? Чому б нам не спробувати, Галиночко? Я багато не прошу. Сама знаєш, скромний простий трудівник. Я тобі зраджувати не буду. Повір.

– Що тут у вас відбувається? Допомога потрібна? – почувся голос Ніни Сергіївни. Вони увійшли на кухню зі Світланою. Очі дівчинки засяяли від радості.

– Скоро Різдво! А Святий Миколай буде? – запитала вона.

– Звичайно, для такої гарної дівчинки і подарунки будуть! – відповів Микола.

Він теж любив цю дівчинку і потай мріяв про таку ж доньку.

– Ідіть, ідіть звідси, а то пил летить, а тут дитина, – сказала Галя. – Ось помию тут все і покличу. Прикрашатимемо всі разом.

Галя почала спускатися по сходах драбини, Микола злегка обійняв її і притиснув до себе на мить. Але Галя відчула його міцні обійми і щоки її почервоніли.

Вона відвернулася, щоб не показувати своє збентеження.

А Микола, помітивши румʼянець, наважився підійти до неї, коли вона стояла біля мийки і викручувала ганчірку.

– Подумай, Галочко, ось буде й у нас така сама дівчинка. Наша. Га? – прошепотів він і поцілував Галю.

Але одразу отримав відкоша.

Микола засміявся і комічно побіг геть із кухні, як хлопчисько, а Галя посміхнулася:

– Господи, як дитина… Хоч мужику сорок п’ять.

Кухня була прикрашена, настрій у всіх святковий. Одне псувало Різдво. Кудись зникла Валя.

Світлана ночувала ось уже кілька ночей у Галини з Ніною Сергіївною і розпитувала про матір.

– Знайдеться твоя матір. Сама знаєш, іноді вона зникає, а потім через тиждень повертається, – заспокоювала дівчинку Ніна Сергіївна.

А потім бурчала собі під ніс:

– Хоч би подзвонила…

Однак Валі не було, і вирішено було на нараді на кухні подати заяву. Валю почали шукати… І знайшли. Знайшли неподалік будинку. Не стало Валі прямо на вулиці…

Світлані поки що нічого не говорили про матір. Ніна Сергіївна плакала, бо дівчинку незабаром забрали до дитячого будинку, бо близьких рідних у неї не було. Галина ходила теж із заплаканими очима. А Микола мовчав і все дивився у вікно.

У гуртожитку запанувала тиша, і гірлянди тепер недоречно блимали і відбивалися в мішурі, нагадуючи про дитину, яку так раптово втратили сусіди, які так любили її.

Про Валентина майже не говорили і мало шкодували. Лише Ніна Сергіївна сумно висловилася на скромних поминках:

– Ех, якби не гульбанила… Молода ж. А Світланка сиріткою залишилася… Дівчинка наша…

Після цих слів Галя заплакала і побігла до своєї кімнати. А Микола підвівся і вийшов за нею.

На поминки скидалися всім будинком, хто скільки міг. Але найбільше грошей дав Микола, говорячи, що з Валею вони жили поряд вже понад десять років.

…Минуло три місяці. Галя ходила, як у воду опущена. Вона відвідувала Світлану кілька разів на тиждень, а потім сказала матері:

– Думай, що хочеш, мені все одно. Але я вдочерю її. І це остаточно та безповоротно. Вийду я заміж, чи ні. Чи будуть у мене ще діти? А без неї я не можу.

Ніна Сергіївна заплакала й обійняла дочку.

– Я чим зможу допоможу, доню. Ось дякую тобі. Я працювати піду. Хоч двірничкою, хоч ким зможу…

– Перестань, мамо… Ти краще в няньках з нею, як і раніше, сидітимеш, як завжди. Але сподіваюся, що ти підтримуєш мене не через квартирне питання? Чи не через кімнату? Вона тепер Світлані належить.

– Що ти, що ти, доню… Я так люблю дівчинку. Вона мені як рідна онука. Навіть не думала, що так переживатиму. Хто б міг знати, що так її доля складеться. Жаль дуже її…

Мати й дочка знову обійнялися, і Галя почала збирати потрібні документи та ходити на курси прийомних батьків.

Вони часто відвідували Світлану, обіцяючи дівчинці, що скоро вони знову будуть разом. Якось, прийшовши до Світлани, Галя побачила, що дівчинка гуляє на майданчику дитячого будинку разом із Миколою.

– І ти тут? – здивувалася Галя. – От і правильно. Усі ми її любимо.

Микола замʼявся і, поступившись часом прогулянки зі Світланою для Галі, пішов. А за кілька днів увійшовши на кухню, Микола сів за стіл і якось дивно подивився на Галю.

– Чи здоровий ти, Микольцю? – запитала вона. – Останнім часом тебе не впізнати. Теж переживаєш за Світлану?

Він кивнув ствердно. В цей час на кухню увійшла й Ніна Сергіївна, і теж сіла за стіл. Галя розпливлася у усмішці і вирішила відкрити свою таємницю, своє рішення.

– Не хвилюйся, Миколо. Скоро Світланка буде з нами, як і раніше.

– Я знаю, що ти хотіла її удочерити, – раптом відповів Микола. – Не хочу тебе образити, але в тебе нічого не вийде… Пробач.

– Що-о-о? – ахнула Галя і запитливо подивилася на матір. – Ти йому розповіла?

Ніна Сергіївна заперечливо похитала головою.

– Тоді чому це не вийде?! Чи не ти став теж оформляти документи?

Галя дивилась на Миколу, не розуміючи, що відбувається.

Микола до цього нервово ходив по кухні, раптом сів і оголосив:

– Світлана – моя дочка! Виявляється… Я зробив тест на батьківство. Можу показати документ.

– І ти… Такий… Весь цей час свою дочку, як чужу по голові гладив? – обурилася Ніна Сергіївна.

А Галя побіліла і сіла на стілець.

– Я й сам не знав… Чесно… – забурмотів Микола.

– Проте тест зробив, значить, здогадувався! – галасувала Галя. – І нікому нічого не казав. Ти з Валею жив? А ми й не знали.

– Ви приїхали пізніше, коли Світланці вже рік був. І не жив я з Валею ніколи… Так якось сталося один раз…

Запала тиша. Микола підвівся і приніс документ, поклав його на стіл. Галя та Ніна Сергіївна дивилися на нього і тільки хитали головами.

– І що тепер буде? – запитала Галя.

– Світлана повернеться додому, я зроблю все, щоб моя донька росла в достатку. Вона поки що не знає. Але треба якось сказати, що я… Батько.

– Хто ж напоумив тебе тест зробити? – запитала нарешті Ніна Сергіївна.

– На роботі мужики. Та я й сам завжди до неї придивлявся. По-перше, і терміни збігаються, і на мою матір вона з кожним роком все більше схожою ставала… Те ж волосся кучеряве, ластовиння, навіть родимка на щоці. Ось я і зважився, добре тепер є такий тест.

Галя повільно підвелася і пішла до своєї кімнати, мов скам’яніла. Там вона заплакала так, що було чути у всьому гуртожитку. Ніна Сергіївна зашепотіла Миколі:

– Що це робиться? Так воно то добре, що дівчинка не сирота. Що батько знайшовся. А Галю ти теж зрозумій. Вона вже Світланку донькою називає. І чекає не дочекається, поки додому її до себе привезе. А ти…

Вони помовчали. Микола нервувався, чуючи Галин плач. Ніна Сергіївна прошепотіла йому:

– Іди до неї. Заміж клич, недолугий. І наполегливіше. Тепер такий козир у тебе в руках! Досить вам дівчину ділити. Спільна вона для всіх нас буде.

Микола пішов у кімнату до Гали. Там почувся гомін і плач Галини. Ніна Сергіївна сиділа на кухні й молилася. А коли Галя та Микола повернулися, з їхніх облич вона зрозуміла, що все гаразд.

– Мамо, ну, що… Ми одружитися надумали, – витираючи щоки, сказала Галя. – Чого нам дитину ділити і ревнувати, й справді. Ми їй усі потрібні. І вона нам. Як думаєш?

– Дозвольте просити у вас руки вашої дочки, – офіційним тоном сказав Микола, ледве стримуючи радість, що ховалася в його очах.

– Любі ви мої, звичайно, дозволяю. Везіть швидше Світлану додому.

– Та хоч зараз. Дозвіл у мене теж уже на руках, – сказав Микола.

– То чого ти мовчиш? Дитина чекає не дочекається, а ми тут говоримо, – з нетерпінням сказала Галя і побігла вдягатися.

– Хіба я мовчу? Ось я й сказав. Мав вам ще спочатку сказати…

– Їдьте, Микольцю, їдьте, любі. А я поки що обідом займуся. Якраз до вашого приїзду встигну…

За кілька годин у кімнаті вже дзвенів голосок Світланки. Вона весело стрибала коридором, кімнатами, і все розповідала і розповідала про подружок, іграшок і про те, як хотіла додому.

– Завтра ми тобі підемо нові іграшки та одяг купувати, – сказав Микола. – тут мені на роботі з нагоди батьківства весь цех скинувся і купу грошей назбирав. Тож ще й на ремонт у твоїй кімнаті грошей вистачить. Отак от.

Через два місяці Микола та Галя розписалися. І почалося для гуртожитку інше життя, з колишніми мешканцями, тільки у новому статусі – нової та дружної родини.

Через рік народився у сім’ї синок Роман. І щастя додалося вдвічі.

А ще вони продали кімнати і купили гарну, простору новозбудовану квартиру.

І Микола, і Галина, і Ніна Сергіївна по черзі носили малюка на руках.

А найщасливішою здавалася Світланка, вона ніколи раніше не бачила немовлят і спочатку все питала:

– Мамо, а він справжній? Живий і такий маленький, як іграшковий. Братику мій… Ромчику!

КІНЕЦЬ.