У двері тихенько постукали. Марія встала і прискіпливо оглянула стіл, наче все добре. І не багато і не бідно. Поправила зачіску і хрипким від хвилювання голосом, голосно сказала: – Заходьте.

Її невеликий будинок став ніби ще меншим, у двері зайшов високий і широкоплечий чоловік.

Марія розгубилася, але хоробро зробила крок назустріч: – Здрастуйте, проходьте. Мене Марія звати, – і тихо засміялася. – Ну, ви самі напевно це знаєте. А ви Микола, так?

Чоловік підняв брови, але кивнув.

– Будемо знайомі, проходьте за стіл, – привітно запросила Марія.

Гість прокашлявся: – Дякую. Але я навіть не знаю…

Цю зустріч з потенційним нареченим Марії, буквально нав’язала її двоюрідна сестра Олена. Сама вона жила у місті, а до Марії приїжджала час від часу.

– Марія, ну тобі ще й сорока років немає. Симпатична, господарська. Але чому ж без чоловіка? – Заводила вона не раз не дуже приємну для Марії розмову.

– Ніби сама не знаєш, Оленко. По-перше, у мене діти, відразу троє, а не одна дитина. По-друге, де я в мої роки знайду доброго чоловіка, який працює і не «приймає на груди»? Такі із сім’ями живуть, а не в канаві валяються. А ті хто там перекидається, мені і даремно не треба, – відповідала Марія, посміюючись з упертості сестри.

– Ну й дарма, що так думаєш. Є і не одружені, але добрі чоловіки. Яким не пощастило із жінками. Треба тільки озирнутися, Марійко, – не здавалася Олена.

Марія першою ставила крапку, як вона вважала, в марній розмові: – Олено, годі. З боку хто б послухав, подумав, що ти на чоловіках схиблена. Добре, що твій Рома цього не чує. Пий чай і розповідай, як живете.

А вчора сестричка вчула. Подзвонила їй і безапеляційно заявила: – Я тобі нареченого знайшла. Знайомий Ромки, вони у гаражі познайомилися. Мій каже, класний чоловік. Прям під усі твої параметри підходить. Коротше, завтра він до тебе приїде до шостої, звати Микола, – і не даючи сказати Марії хоч слово, протараторила – І не дякуй, винна будеш, – і кинула слухавку.

Марія обурилася і намагалася передзвонити. Але їй весь вечір відповідав механічний голос, що абонент не відповідає.

Згарячи, Марія вирішила піти до сусідки, тітки Галі, на весь вечір з ночівлею. Нехай цей наречений поцілує замок на її дверях. А потім охолола і подумала, що людина не винна ні в чому. А сестрі вона потім покаже, де раки зимують. І що приховувати, цікавість сильніша за агресію. А раптом і справді добрий чоловік. І вона вирішила, дітей відправить до сусідки, на стіл накриє та подивиться на цього Миколу. Але підстрахувалася, попросила тітку Галю дзвонити їй кожні півгодини. І якщо вона телефоном назве її Петром Андрійовичем, нехай дзвонить Іванові, дільничному.

І ось зустріч відбулася.

– Чому не знаю. Ви ж у гості приїхали. Давайте, сідайте і не сперечайтеся. Що я дарма готувала? – з усмішкою сказала Марія.

Микола сором’язливо сів: – Дякую. Я й справді голодний, з ранку нічого не їв.

Марія заклопотала. Картопля, ще гаряча, малесенькі вареники на один укус, сало тонкими скибочками, все це, ледве вмістилося на тарілці.

– Ну навіщо так багато? – запитав Микола, а сам жадібно накинувся на їжу.

Марія розлила по чарках наст_янку.

– Давайте за знайомство та підтримку розмови – запропонувала вона.

Микола похитав головою: – Вибачте, я не вживаю!

Марія співчутливо запитала: – Слабі чи закодовані?

Він усміхнувся: – Ну чому одразу такі думки? У мене непереносимість, у будь-якому вигляді. З молодості.

Марія про себе поставила плюсик, молодець сестричка, дякую тобі.

– А до дітей, як ставитеся? – Обережно запитала вона.

– Нормально. У самого, на жаль, немає своїх. Зате з племінниками справляюся із задоволенням. А у вас є діти? – Запитав він.

Марія здивувалась, Рома відправляючи друга, нічого не сказав? Але відповіла: – Троє. Саша, Михайлик та Настя. Це моє найдорожче в житті, що мені Бог подарував.

Микола посміхнувся – Так, ви маєте рацію, діти це диво, яке дається нам з небес. Але я хотів у вас ось що спитати, – почав він і тут у двері ввалився чоловік, невеликого зросту і з трьома гвоздиками в руках.

-Здрастуйте, а ви хто? – Розгубилася Марія.

Чоловік вирячив очі: – Ось тобі на. Тобі хіба сестра не дзвонила і не попереджала, що приїду? Микола я, приїхав знайомитись. На квіти, а хто це? Твій родич, так?, – і простяг руку – Здоров, мене Колька звати, а тебе?

Чоловік встав і простяг свою: – Микола, – і звертаючись до остовпілої Марії, вибачився – Вибачте мені. Я до вас зайшов спитати, а де тут Галина Василівна Микитенко живе. А ви мене за стіл запросили, і я не встояв. Вибачте, зараз піду, дякую що нагодували. Не заважатиму вам – і вийшов.

Марія прийшла до тями і вибігла за ним: – Микола, тітка Галя далі, через два будинки. І ви мені вибачте, не дала і рота вам розкрити. Відразу до столу потягла, – крикнула вона йому.

– Дякую. І не треба вибачаться, – пролунало від хвіртки.

Сміючись про себе такому казусу, вона зайшла до будинку. Коля щосили господарював за столом.

– Ти вибач, господине, спізнився. Довелося на попутках діставатися, грошей лише на квіточки вистачило. Красиві, правда?

Марія іронічно подивилася на три чахлі гвоздики і відповіла: – Дуже. Ну, Колю, розкажіть трохи про себе. Де живете? Чим займаєтесь?

Той без просу налив собі з пляшки і жадібно випив. Занюхав хлібом і відповів: – Живу з матір’ю в однушці. Працюю слюсарем у ЖКП. На хорошому рахунку, між іншим. Якщо у нас все налагодиться, до тебе переїду.

Марія, стримуючи усмішку, запитала: – А може ми до тебе, в місто?

Коля одразу засумував, – Та в мене мама проти буде. Адже з тобою ще троє дітей буде. От якби була одна, тоді інша справа. А так, весь табір вона не пустить.

Маша заспокоїла його: – Та добре, пожартувала я. Ми з дітьми у своїй оселі звикли жити. Тільки у нас місця обмаль, сам бачиш.

Коля стрепенувся: – Та я невибагливий. Мені і біля грубки ліжко, радий буду.

Марія співчутливо запитала: – Що, з матір’ю проблеми?

І тут Колю прорвало. Не забуваючи підливати собі, він вивалив на Марію всі свої образи на матір, починаючи з дитинства.

— А зараз вона собі старого якогось знайшла і мене з дому виживає. Каже, знайди собі жінку з житлоплощею та з’їжджай. Я в гаражі хлопцям поскаржився і Ромка запропонував з тобою познайомити, – зітхнувши закінчив він свою промову.

Марія встала і почала прибирати зі столу.

Коля сумно спитав: – Не сподобався тобі? Я ж бачу. Добре, піду потихеньку, може хто до міста довезе, – і теж підвівся.

Марії стало його шкода: – Куди ти проти ночі. Я тобі на дивані постелю. А завтра вранці на автобус посаджу, додому поїдеш. А що не вийде у нас, вибач. Не моя ти людина, вибач. Мені інший потрібний. Ти нас з дітьми не потягнеш, – сказала вона, вибачаючись.

Вранці вона провела Колю на автобус. Він на прощання, жалісно запитав: – А може вийде, га Марійко?

Але вона заперечливо хитнула головою: – Ні, Коля. Шукай іншу родину. Може там ти потрібніший.

Дорогою Марія зайшла до тітки Галі за дітьми. Надворі вчорашній гість із задоволенням вмивався біля колодязя. Помітив її і крикнув: – Доброго ранку, Марія.

Вона сором’язливо, відгукнулася: – Здрастуйте, Микола, – і зайшла в будинок.

– Діти, додому, – покликала вона, привітавшись із сусідкою.

Тітка Галя, поки діти збиралися, почала її розпитувати, що та як.

Марія зі сміхом розповіла, як переплутала її родича із нареченим.

– А той другий, не сподобався? – Запитала тітка Галя.

– Ні. Йому нянька самому потрібна, а не дружина. Затюканий матір’ю чоловічок, навіть шкода його.

Сусідка махнула рукою: – Всіх не перешкодуєш. Он Микола наш, пожалів одну. Так вона в нього все відібрала. І квартиру і гроші. Бачиш, до мене приїхав. Каже, зберуся з силами і наново життя почну.

Спочатку Микола приходив та допомагав Марії. То хвіртку поправити, то в сараї дах підлатати. І все з її дітьми. Вони його оточать і сперечаються, кому цвях подати, кому молоток. Та й Марії він подобався. Тільки Микола дуже нерішучий був. І Марія взяла все у свої руки.

Якось увечері, коли він збирався йти, вона просто сказала: – Залишся.

І він залишився. Назавжди.