Коли Олег прийшов увечері додому, дружина вже чекала на нього у передпокої. Він спочатку здивувався, потім глянув на її бліде перелякане обличчя й одразу зрозумів: щось трапилося. Ось тільки що?

– У чому річ, Світлано? – Обережно запитав Олег, перебираючи в голові можливі варіанти того, що могло статися за його відсутності.

– Стоп! А де дівчата?!

Але, коли він почув дзвінкий сміх та голоси дочок у дитячій кімнаті, полегшено видихнув.

– З дітьми все гаразд, – сказала Світлана, ніби прочитавши думки чоловіка.

– А з ким не гаразд?

– Таня потрапила в дорожню пригоду.

– Таня? Твоя сестра?

– Так. Мені зателефонував лікар швидкої допомоги, сказав, що стан дуже тяжкий. Нічого конкретного, крім того, що вона має численні травми різного ступеня тяжкості та її везуть у реанімацію.

– А з Марійкою що?!

– Ось про неї я й хотіла з тобою поговорити. З нею, слава Богу, все гаразд. Її в машині не було – вдома лишилася.

– А як же вона тепер?

– Та ти дослухай, не переривай! Загалом, поки Таня була ще свідома, вона попросила лікаря, щоб той знайшов у її телефоні мій номер і зателефонував мені. Загалом…

– Попросила тебе доглянути Машу?

– Так, попросила … Поки вона буде в лікарні. Я не знаю, скільки це займе часу. Може, кілька тижнів, може, місяць… Дай Боже, щоб взагалі жива залишилася. Я так переймаюся за неї. Що, коли…

Світлана закрила обличчя руками й заплакала. Але плакала тихо, майже беззвучно, щоб її випадково не почули доньки.

– Ну, припини, все буде добре! – Олег міцно обійняв дружину. – Таня, вона у нас сильна. Обов’язково видереться.

– Так, але…

– А Марійку ми заберемо до себе, поки твоя сестра буде в лікарні. Тим більше, що у нас через пару днів починається відпустка. Без проблем зможемо її доглянути.

– Але ж ми хотіли…

– На море? Ну нічого страшного, – усміхнувся Олег. – Поїдемо наступного року. Головне, щоб із Танею все було добре.

– Тобто, ти не проти? – Світлана подивилася на чоловіка і навіть плакати припинила. – Я, чесно кажучи, боялася, що ти не погодишся. Ти ж так мріяв поїхати цього року на море.

– Ну чому ти вирішила, що я буду проти? Хіба відпочинок на морі може бути важливішим за допомогу рідній та близькій людині?

– Тим більше що, крім нас із тобою, допомогти їй і нікому більше… Тож немає приводу для занепокоєння.

– Дякую тобі.

– Нема за що. Впевнений, що наші дівчатка нормально віднесуться до того, що в їхній кімнаті якийсь час поживе двоюрідна сестра. До того ж вони не бачилися вже майже чотири роки.

– Сподіваюся, що вони порозуміються.

– Почекай, – схаменувся Олег. – А Марію ми як забиратимемо і коли? Сьогодні треба їхати, чи..?

– Сьогодні пізно вже. Завтра вранці поїдемо. Я вже зателефонувала до Маші, все їй розповіла, пояснила.

– Попросила, щоб вона поки що речі зібрала на перший час. Запитала її щодо їжі, вона відповіла, що холодильник повний.

– Ну, добре.

– Нагадай мені, до речі, як приїдемо, щоб я з холодильника все прибрала, та відключила його.

Світлана і Таня виросли в неповній родині. Батька свого вони ніколи не знали й не бачили, а мати…

Мати, щоб прогодувати доньок, працювала на двох роботах і практично без вихідних.

Вона дуже довго трималася.

Але в якийсь момент не витримала і почала прикладатися до пляшки. Спочатку потроху, потім через день. А закінчилося все затяжними тижневими загулами.

Зрештою, їхня мати стала не просихати. Дівчата намагалися її обдурити, але все було марно.

Довго вона за такого способу життя не прожила – добре, хоч встигла дочок своїх на ноги поставити. Коли її не стало, вони вже були повнолітніми.

Продавши батьківський будинок у селі, сестри поділили гроші порівну та роз’їхалися по різних містах. Але при цьому продовжували підтримувати стосунки. Теплі та довірчі відносини.

Вони практично ніколи не сварилися. Ну хіба що у дитинстві через іграшки. Але й тоді швидко мирилися. Розуміли, мабуть, їм треба триматися разом.

Світлана була першою, кому зателефонувала Тетяна, коли її покинув хлопець, якого вона кохала. І від якого чекала на дитину…

– Танюш, ти тільки дурниць не роби! Обіцяєш? Я розумію твій стан, але…

– Не хвилюйся, Світлано … У крайнощі, як мама наша, не піду, і дитина на світ з’явиться. Сама його виховуватиму.

– Я вже все для себе вирішила. А Микола нехай лікті потім кусає все життя. Але назад до нього вже ніколи не повернуся.

– Я допоможу, якщо що!

У Свєти особисте життя склалося вдало. На той момент вона вже була одружена з Олегом, а через рік після цієї розмови з сестрою народила двох дівчаток: Аліну та Юлю.

Оскільки Свєта та Таня жили на відстані понад п’ятсот кілометрів, то їм не виходило часто зустрічатися.

Кілька разів Таня з донькою Марійкою приїжджала в гості до сестри та її чоловіка, і кілька разів Світлана та Олег зі своїми дівчатками приїжджали в гості до Тані. А потім…

Потім дівчатка пішли до школи й рідні сестри більше не бачилися. Лише передзвонювалися і переписувалися телефоном щодня.

Світлана показувала донькам фотографії їхньої двоюрідної сестри, яка була старша за них на рік, багато розповідала про неї, а вони…

…Вони усміхалися, кивали у відповідь і продовжували займатися своїми справами. Якось не було в них любові до Марії.

Тому до появи двоюрідної сестри в будинку вони поставилися дуже холодно.

– Аліна, Юля, може, покажете Марійці кімнату? – Запитала Світлана, прибираючи тарілки зі столу.

– А що там показувати? – Знизала плечима Аліна. – Кімната, як кімната. Нічого особливого.

– Все одно покажіть.

– Як скажеш, мамо…

Аліна та Юля, які були сестрами-близнючками, взявшись за руки попрямували до дитячої кімнати, а Маша мовчки пішла слідом.

Вона, звичайно, була рада, що перебуває зараз разом із тіткою та сестрами, але на душі все одно було важко. По-перше, дівчинка дуже переживала за маму. А по-друге…

…Вона відразу відчула, що Аліна і Юля зовсім не раді її появі.

Прямо вони, звичайно, про це не говорили, але на обличчях було написано все.

У дитячій кімнаті Маша сіла на розкладне ліжко, яке Олег приніс із гаража, і почала спостерігати, як двоюрідні сестри весело обговорюють щось, тицяючи своїми пальцями в екран планшета.

Її навіть не запросили. Вдали, що в кімнаті, крім них, більше нікого немає. А вже наступного дня Аліна та Юля стали навіть відверто глузувати з неї.

Вони раз у раз кидали в її бік дивні погляди, шепотілися між собою і майже відразу починали голосно сміятися.

Світлана була впевнена, що у дівчаток все добре, раз вони сміються. Але насправді…

…Насправді Марійка почувала себе некомфортно. І що найгірше – їй не було куди подітися.

Адже в неї не було тут ні окремої кімнати, ані своїх улюблених книг про тварин, які вона забула взяти з собою. Тому їй доводилося просто мовчки терпіти ці глузування, ці косі погляди. Терпіти й думати про маму.

А якось Аліна та Юля грали в м’яч і «випадково» кинули його в Машу. Вона ж бачила, що це навмисно.

Спеціально в неї мітили.

– За що? – Потираючи чоло, тихо запитала Марія. – Що я вам зробила?

– А що ти хотіла, Машенько? Щоб ми з тобою грали, дружили? Навіть не сподівайся. Ти нам не рідна! – Заявила Аліна.

– Ага, двоюрідна! – Зареготала Юля.

– Ось-ось. А ще через тебе ми цього року на море не поїхали. Ось і навіщо ти взагалі впала на нашу голову?

Світлана в той момент стояла за дверима, хотіла подивитися, як там дівчатка, але, почувши розмову, зупинилася.

– Господи! Та як же так? І це мої доньки кажуть таке? – не могла повірити вона.

А потім відчинила двері та увійшла до дитячої.

– Аліна, Юля! Ви що собі дозволяєте? – Ледве стримуючись, щоб не перейти на крик, сказала Світлана. – Ви взагалі розумієте, що у Марії мама в лікарні у тяжкому стані.

– Що Маша – не просто дівчинка якась із вулиці, а ваша двоюрідна сестра, між іншим! Зараз же перепросіть перед нею!

Аліна та Юля «через не хочу» попросили у Маші вибачення. Однак було зрозуміло, що вони зробили це нещиро і ні в чому не каються.

І що найжахливіше – так само продовжували вважати її винною в тому, що вони не поїхали цього року на море.

А це означає, що ні про яке примирення не може бути й мови. Світлана це розуміла.

Вона, звичайно, про все розповіла чоловікові, коли він прийшов на обід, пробувши з самого ранку в гаражі.

Олег, уважно вислухавши дружину, тільки розвів руками, а потім сказав:

– Ну, ти ж розумієш, вік у них такий. Мені здається, що треба просто дати їм час. Вони обов’язково потоваришують. Слухай, може, нехай на вулиці більше гуляють?

– Я ж все одно майже цілими днями в гаражі пропадаю, наглядатиму за ними. І дівчата наші будуть раді, що зможуть свої емоції виплеснути: бігатимуть там, на гойдалках кататимуться, гратимуть в м’яч.

– Ну і Маші теж буде легше – не почуватиметься загнаною в куток. Що ти думаєш із цього приводу?

– Ну, спробуймо.

Того ж дня дівчатка пішли гуляти надвір. Марійці й справді полегшало.

Так, вона просто сиділа на лавці, але принаймні не почувала себе, ніби у клітці.

Аліна та Юля теж були зайняті іграми й зовсім не помічали її. Лише за вечерею вони дивно дивилися і ледь помітно посміхалися.

– Дівчата, ви знову за своє? – Запитала Світлана, помітивши-таки це дивне зиркання. – Ну, скільки можна?

– Ні-ні, матусю, – посміхнулася Аліна. – Ми нічого такого не робимо. Просто радіємо, що на вулиці були самі. І завтра будемо.

– Будемо ж? – Вирішила уточнити Юля.

– Так, – відповіла Світлана. – Але за умови, що будете нормально поводитись і не ображатимете Машу.

За кілька тижнів ситуація трішки змінилася.

При батьках, Аліна та Юля показували, що ставляться до своєї двоюрідної сестри добре, а решту часу продовжували жартувати з неї та посміюватися.

Добре, хоч не кидали в неї більше нічого.

Але Маша вже навчилася не звертати на них уваги. Тим більше, що майже цілими днями вони гуляли на вулиці.

І ось одного разу трапилося таке, після чого Аліна та Юля повністю змінили своє ставлення до Марійки.

Був гарний сонячний день. На дитячому майданчику поряд із будинком зібралося багато дітей. Спочатку вони просто бігали, кричали, каталися на гойдалках. А потім комусь спала на думку геніальна ідея.

З сухих гілок, які комунальники не встигли ще прибрати після обрізки дерев, хлопці зробили собі невеликий курінь на одну-дві людини.

А всередину вони акуратно постелили суху траву, яку комунальники також не встигли прибрати.

І ось у цей курінь вони по черзі й залазили, щоб, так би мовити, трохи “охолодитись”

Хлопці, які сиділи неподалік і пили пінне, дивилися на все це і голосно сміялися. Може, дитинство згадали, а може просто тому, що їм було «весело» від кількості прийнятого на груди.

Потім на дитячому майданчику з’явилося маленьке кошеня, яке відразу опинилося в руках дітей і було поміщене в курінь. І знаєте, йому там сподобалося, бо на вулиці було спекотно, а в курені – який-небудь, але затінок.

А потім хлопці, які сиділи неподалік, допивши “живильну вологу” і залишивши порожні пляшки поряд з лавкою, попрямували до крамниці за новою порцією.

А один із них викинув недопалок не в урну, яка для цього призначена, а прямо на землю.

Легкий вітерець відразу «підхопив» цей недопалок і, немов граючи з ним, почав катати вперед-назад, вліво-вправо.

І докотив його до того куреня, який своїми руками «побудували» діти. Ну а оскільки трава була суха, то вогонь спалахнув практично миттєво.

Суха трава, сухі гілки, спека нестерпна… Ніхто й припустити не міг, що курінь так швидко спалахне.

– Там кошеня! Там кошеня! – хором кричали перелякані діти.

У бік майданчика вже бігли бабусі, котрі сиділи на лавці біля під’їзду. Хтось, визирнувши у вікно, теж одразу поспішив на вулицю. А вогонь уже охопив більшу частину куреня і нещасне кошеня жалібно нявкало.

І тут, де не взялася, з’явилася Маша. Підбігши до куреня, вона спробувала спочатку його «розібрати», а потім, коли зрозуміла, що це не має сенсу, просто залізла всередину, попри вогонь.

З куреня Машу витяг Олег, який, почувши гучні крики, одразу кинув усі свої справи в гаражі й побіг дивитися, що сталося.

– Машко! Дурне дівчисько! Ти навіщо у вогонь полізла? – казав він дівчинці, коли відбіг на безпечну відстань.

А потім Олег подивився на неї уважно, і аж рота роззявив від подиву. Довго нічого не міг сказати.

За хвилину до них підбігли Аліна та Юля, які на власні очі бачили, що трапилося.

Вони теж на мить завмерли, глянувши на руки двоюрідної сестри. Їм здавалося, що вони горять.

А потім придивились і здивувалися ще більше. Тому що в руках у Маші було маленьке біло-руде кошеня.

– Ти врятувала його… – тільки й змогла прошепотіти Аліна.

– Яка ж ти молодець, Машко, – тихо сказала Юля.

– І не страшно тобі було у вогонь лізти? Не страшно?

А Маша нічого не відповіла. Просто притискала кошеня і розгублено дивилася то на Олега, то на дівчаток. Звісно, ​​їй було страшно.

Але на той момент вона більше переживала не за себе, а за кошеня. Адже воно так нявкало, так кликало на допомогу… Вона просто не могла сидіти й чекати.

З того часу Аліна та Юля більше ніколи не сміялися зі своєї двоюрідної сестри. Поважали вони її дуже. І навіть щиро перепросили за те, що так погано поводилися з нею. Маша тоді посміхнулася і від щирого серця обійняла сестер.

А потім вони всі разом доглядали кошеня, якого Свєта та Олег дозволили тимчасово потримати у квартирі.

Чому тимчасово?

Бо через деякий час Таню нарешті виписали з лікарні, і Марійка повернулася додому. Звичайно, разом зі своїм кошеням, якого вона назвала Промінчиком.

А ще Маша стала щодня спілкуватися телефоном з Аліною та Юлею. По-доброму, без шпильок всяких. І регулярно відправляла їм фотографії свого біло-рудого вихованця.

– Сестричко, ти приїзди швидше!

– В один голос просили дівчатка.

– Ми дуже скучили за тобою.

– Приїду! Обов’язково приїду, рідні мої, – відповіла Маша.

– І Промінчика з собою теж візьму. Ви не заперечуєте?

– Нііі! – в один голос відповіли сестри, і весело розсміялися…

Ось так Марійка своїм вчинком, не тільки врятувала безвинне життя, а й викликала повагу в серцях своїх сестер…

Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки.