У дірочку паркану із сітки просовується тонка ручка і тягнеться до стиглої полуниці. Я вдаю, що не бачу, пропалюю цибулю.

— Здрастуйте, тітка Ася, — кричить тоненьким голоском Льошка.

— Привіт, сонечко, — усміхаюся я.

— Іди сюди, допоможеш мені полуницю зібрати.

Через паркан легко піймаю маленьке тільце і до мене в гості приходить Ангел – так я називаю Льошку. Слідом за Льошкою, сопучи та зітхаючи, протискується великий собака Буян, він майже вдвічі більше за свого господаря.

Ставлю в середину полуничної грядки велику миску. Льошка збирає найбільші та стиглі ягоди. У нього світле волосся, блакитні очі, гострі, виступаючі, немов крила, лопатки. Тому й кличу його Ангелом. Йому 5 років. Допитливий, добрий.

— Льоша, а чому мама вранці лаялася?

— Та просто вона хотіла пофарбувати табуретки, а я фарбу розлив, — відповідає Льошка.

— Хотів Буяну будиночок пофарбувати й ненароком упустив банку.

— Це не біда. Зараз ми з тобою чаю поп’ємо і купимо іншу фарбу.

Мій маленький Ангел без нагадування миє руки і сідає за стіл. Його улюблене місце біля вікна. Із запропонованих страв вибирає полуницю з молоком та ще теплу булочку.

Булочка посипана цукровою пудрою і над верхньою губою у Льошки білі солодкі вуса. На килимку біля порога лежить Буян. Тут він не вперше, правила будинку знає і терпляче чекає на частування.

Йому дістається сирник. Буян з жалем дивиться на самотню сирну оладку, потім, не приховуючи розчарування, на нас із Льошкою, питаючи поглядом: це все!? Я розраховував на більше…

Ми сміємося, і я ставлю перед кудлатим сусідом миску з супом. Буян нас прощає і, не поспішаючи, береться за частування. За годину втрьох повертаємось із магазину з двома банками фарби: білою та зеленою.

Синє небо, сонце високо, спекотно. Заходжу додому переодягтися, збираю в пакет полуницю, що залишилася, і булочки. На ґанку будинку Льоші сидить бабуся.

Вона засліпила два роки тому. Маленький Ангел дбайливо поправляє хустку на її голові, щоб було рівно і красиво, заправляє волосся, що вибилося. Ставлю бабусі на коліна чашку з полуницею, знаю вона її любить.

На відкритій веранді разом із Льошкою фарбуємо білою фарбою табуретки, а потім, з другої банки — будку Буяна. Тепер вона буде зелена.

Льошка задоволений, Буян — байдужий. З роботи повертається Олена, мати Ангела. Хвалить сина за виконану роботу, запрошує всіх до столу.

Льошка бере бабусю за руку і веде до хати. Потім він годує її рисовою кашею, акуратно та терпляче. Чай старенька п’є самостійно, з карамелькою.

По дому пересувається сама, знає, де яка половиця скрипне.

Олена працює у придорожньому кафе, від будинку — два кілометри. Якщо друга зміна повертається пізно. Уся надія на сина.

Краєм ока стежу за Льошкою, він за обидві щоки уплітає кашу, присмачену шматком масла. Випивши кухоль солодкого чаю, йде дивитися мультики. Дитина, а вже чоловік. Або навпаки: чоловік, але ще дитина?

Підмітає підлогу, може помити посуд, допомагає бабусі правильно одягнутись, годує її, носить у будинок дрова (по два поліна), воду (маленьким відром).

А ще він любить свого собаку і може іноді гірко плакати, коли мати несправедливо накричить. Він може щасливо сміятися, коли купається в річці, і бризки води підіймаються високо-високо і сяють на сонечку.

Олена проводжає мене до хвіртки. Я прошу не кричати на Льошку. Він чоловік, не принижуй його. Береги. Знаходь причину, щоб похвалити.

Олена починає нарікати на важке життя, на сліпу матір, на маленьку зарплатню. Я у відповідь: свій будинок є, мама жива і поряд, є робота, є син-помічник, сама здорова. Вмій дорожити тим, що є і не дивися на інших.

Олена посміхається і махає рукою на прощання.

Мої заняття з Льошкою не проходять даремно, у п’ять років він уже швидко читає бабусі казки. А в тихі безвітряні вечори ми йдемо з вудками на річку.

Сонце — стиглий соняшник, поволі йде в ліс, відпускаючи останні теплі промені. Підсвічені знизу хмари відливають золотом. Все навколо затихає, відпочиває від суєти та звуків.

Наше з Льошкою спілкування зовсім не відлякує цікаву рибку, і незабаром парочка, сяючи лускою, вже хлюпається в банку. Вечеря моєму коту забезпечена…

…Сьогодні до мене прилітав Ангел. Він уже дорослий, йому 42. Шановний лікар, хірург. Кілька разів на рік відвідує могилки матері та бабусі, а потім, навантажений гостинцями, заходить у мій дім.

Всі звуть його Олексій Миколайович, але я знаю, що це Ангел! Великий, широкоплечий і дуже добрий Ангел.

Будь-якої пори року він ставить на стіл кошик із полуницею, сідає на улюблене місце біля вікна і щасливо посміхається.

П’є чай із теплими булочками, палить на ганку цигарку, а прощаючись, обіймає мене двома великими, теплими крильми…

Ставте вподобайки та залишайте коментарі!