Грошей, як завжди, бракувало. Тамара вже й не пам’ятає, коли таке було, щоб усі фінансові діри одним махом закрити.

До того ж осінь 85-го видалася якоюсь важкою.

Може, тому що влітку не відпочила, відпустка в неї на зимовий місяць випала цього разу. Сини, Петя й Павло (13 і 8 років) хоч би в таборі відпочили, два сезони оздоровлювали їх.

Але крім здоров’я треба ще годувати хлопців, взувати, одягати — особливо до школи солідні витрати трапляються.

Наприкінці вересня Тамара вже задумалася про зимове взуття, а то ж можна проґавити, й білі мухи полетять.

На роботу йшла з думкою, як викроїти на взуття дітям, що купити з продуктів і замінити розвалений письмовий стіл на новий.

Можна й цей відремонтувати, але вже в такому стані, що занадто дорого ремонт обійдеться.

Працювала Тома комірницею на невеликому підприємстві, яке займалося зварюванням по металу.

Приходила, одягала робочий халат синього кольору, перевзувалася в тепле взуття, бо на складі майже завжди прохолодно, і далі весь день: електроди, рукавиці, каски, лампи тощо.

Іноді зі складу бігла в контору до бухгалтерії, щоб звірити документи або віддати звіт.

А ще у відділ постачання навідувалася, бо працювати доводилося з ними в одній упряжці.

На прохідній, як завжди, вахтер Іван Маркелович, просто Маркелич. Тамара привітається, далі йде.

А цього разу, чи то задумлива була, чи то засмутилася, загалом, зупинив її Маркелич.

— Не спіткнися, а то зажурилася чогось.

Зупинилася Тамара, зітхнула.

— Зажуришся тут… думаю от, як би розбагатіти, грошей вічно не вистачає.

Маркелич саме чайник закип’ятив, заварив, і так між іншим каже:

— У директора в кабінеті штука така стоїть — глечик чи що… о-о-ось такий — ну наче сувенір — потри цей глечик, гроші одразу прийдуть.

Кажуть, головний наш бухгалтер, як заходить до Олександра Тимофійовича, так і крутить цей глечик, так і крутить у руках, гладить його… от і багата вона, гроші завжди водяться…

— Доброго дня, Олеже Вікторовичу, — Маркелич перервав розповідь про глечик і, підвівшись, привітав головного інженера.

А той зупинився й запитав, чи на роботі технолог, а то треба до нього зайти.

— Пробігав, пробігав, — послужливо відповів Маркелич.

Тамара, щоб не заважати, прослизнула повз, пішла до постачальників.

Глечик, про який Маркелич розповів, вона знала, бо бачила якось цю річ.

Заходила до приймальні, двері до директорського кабінету були відчинені, й вона бачила на столі цей глечик.

Зроблений він наче з каменю, а якого, вона не знала.

Воду в нього, зрозуміло, не наливали, стоїть як прикраса, та й розмір не для води — маленький глечик-то, такого малахітового кольору.

Директор зайвих речей не любив на столі, але глечик якось затримався в нього.

Вийшовши від постачальників, Тамара зазирнула до приймальні.

— Директора немає, буде за півгодини, — сказала як відрізала секретар Маргарита Юріївна, хоча Тамара навіть не питала.

Двері були прочинені до кабінету — може провітрювали перед робочим днем…

Взагалі за очі звали її «Марґарет», бо знаходили невелику схожість із Маргарет Тетчер. Зачіскою нагадувала.

Маргарита намагалася зателефонувати до бухгалтерії, але ніхто не взяв слухавку.

— Та що в них там, — сказала вона й вийшла з приймальні. Її підбори цокали по коридору.

Тамара, залишившись сама, прослизнула до директорського кабінету й підійшла до столу. Було тихо.

Ніхто не «цокав» у коридорі, телефон мовчав і звуку машини за вікном теж не чути.

Вона доторкнулася до глечика, і згадавши, як казав Маркелич, почала старанно терти його руками.

— Добрий день, — почув він, ніби це грім серед тиші.

Директор, не встигнувши роздягнутися, так і стояв у дверях у плащі й з портфелем.

— Що ви тут робите?

У Тамари подих перехопило від страху. Вона поставила глечик і пробурмотіла:

— Здрастуйте, Олександре Тимофійовичу…

— Ви що тут… стіл протираєте? — так само спокійно запитав директор.

– Непогано виходить. Може вас у прибиральниці перевести? Заодно мені підлогу помиєте…

Він обернувся, визирнув у приймальню:

— Маргарито Юріївно!

Почулося цокання.

— Маргарито Юріївно, що тут у вас відбувається? Мене немає, а в кабінеті вже відвідувачі…

— Доброго ранку, Олександре Тимофійовичу… вибачте, вийшла на хвилинку…

— Вибачте, я думала… ви тут, — пробурмотіла Тамара й під гнівні погляди Маргарити вийшла з кабінету.

Директор зачинив двері.

— Ви що собі дозволяєте? — обурилася Маргарита. — Хто вам дозволив?

— Я на хвилинку, вибачте, я нічого не взяла…

Тамара пішла з приймальні червона як рак. Було соромно й навіть страшно.

Того дня ледве дочекалася кінця робочого дня й, не дивлячись на колег, пішла на зупинку. Хоча нікому й діла не було до її випадку.

Через два дні знову довелося йти в контору, хоча бажання зовсім не було.

Взявши папери, вирішила зайти вже наприкінці робочого дня.

Проходячи повз вахтера, зупинилася.

— Не допомогло, — сказала вона.

— Що не допомогло?

— Маркелич явно був не в курсі.

— Глечик у директорському кабінеті не допоміг. Спробувала потерти… не розбагатіла. Кажуть, і премії цього місяця не буде…

До Маркелича нарешті дійшло, про що йдеться, і він, похитавши головою, сказав:

— Це ж якою треба бути дурепою, щоб вірити в таке… тоді б уже головою до нього приклалася, може порозумнішала б…

Розбагатіти вона хоче… а на другу роботу не пробувала влаштуватися…

Тамарі ніби холодною водою плеснули в обличчя.

Стоїть і дивиться на нього, а очам боляче.

Маркелич побачив її розгубленою, нещасною й пожалів, що так сказав.

Пройшла вона мовчки, нічого не сказала. І назад так само прослизнула тихо, щоб і поглядом із Маркеличем не зустрічатися.

«Друга робота, — думала Тамара, — рада була б, та коли».

Поки додому приїдеш, уже шоста вечора, а треба ще вечерю приготувати, обід на завтра придумати, уроки в дітей перевірити.

А помічників у неї немає.

Чоловік непутящий зник, невідомо, що з ним. Ні його самого, ні аліментів, тягне хлопців одна.

Хотіла б вечорами підлоги мити, але поблизу немає поки такої роботи, а далеко їздити, взагалі часу не буде.

Старший Петро діловито взяв у неї сумку, а сам мовчить.

— Чого мовчиш? Натворив щось?

— Я? Нічого не натворив… добре, хотів за вечерею сказати, зараз скажу, — він дістав трохи грошей і простягнув матері.

— Це що?

— Мамо, гроші це. Мої. Сам заробив.

— Як «сам»? Де ти їх узяв?

— Кажу ж, заробив, ми з хлопцями макулатуру збирали й здавали, от і гроші. А ще я домовився, наступного тижня телеграми розноситиму, теж грошей обіцяли. А ще пляшки збираю… ну, правда, мало зовсім…

Тамара «приземлилася» на стілець і здивовано дивилася на сина.

— Ти ж маленький ще… яка робота?

— Мамо, мені наступного тижня чотирнадцять виповниться… взагалі, я вже дізнавався, роботу знайти можна, он хлопці працюють навіть у озелененні, ялинки садять.

Він знову показав на гроші.

— Тут мало, звичайно, але я буду збирати й тобі віддавати.

Тамара не знала, що робити, як поводитися, чи то плакати, чи то радіти.

— Мамо, у нас пральна машинка стара, ти скільки разів казала «ледь пере»… зберемо, машинку купимо.

На другий день на роботу Тамара прийшла в гарному настрої.

Особливий був настрій: тиха гордість за старшого сина.

Зібравши документи, сміливо пішла в контору. Як ні в чому не бувало, привіталася з Маркеличем.

— О-о-о, Тамаро Михайлівно, стій, тебе-то я й чекаю.

Вона зупинилася, приготувалася вислухати насмішки про глечик.

— Ти вже вибачай мене, старого балакуна, — винувато сказав Маркелич, — ляпнув, не подумавши…

— Та нічого, — Тамара усміхнулася йому, — я ж усе одно “розбагатіла”, старший он в мене підробляти зібрався.

За одне переживаю: аби не на шкоду навчанню, аби уроки встигав робити.

— Молодець! Встигне! Це ж він тепер копійку в дім приноситиме.

Вітаю, Тамаро, такий син і справді багатство.

Маркелич нахилився й витягнув з-під столу відро картоплі й ще відро овочів.

— Я от пригостити тебе хочу…

— Навіщо? Не треба! — Тамара відмахнулася.

— Та візьми, не соромся, від щирого серця даю, у нас із дружиною дача є, пораємося на ній.

— Тоді я вам гроші дам.

— Ніяких грошей! Ми тут сусідів пригощали, урожай хороший. І тобі від душі даю, забирай, пригощайся, а то подумаю, що ображаєшся досі.

— Добре, візьму. І зовсім я не ображаюся.

Вона глянула на дачні дари.

— Я після роботи забіжу й заберу, мені допоможуть, Світлана, бухгалтер матеріальної групи, з чоловіком допоможуть, він за нею машиною приїде.

— Ну от і добре, — зрадів Маркелич, і наказав собі стежити за своїм язиком, щоб зайвого не базікати про всякі там глечики. Той ще балагур.

КІНЕЦЬ.