Денис втомлено брів вулицею після нічної зміни. Як добре, що зараз удома нікого немає, і він зможе спокійно прийняти душ, поснідати в гордій самоті, ну, а потім лягти спати майже до вечора. Але все вийшло навпаки. Батьки були вдома, навіть приїхав дядько із села!

– Денисе, ти уявляєш дід наш… Той-во! – почала з порога молодша сестра Дениса Віка.

– Віко, що це значить?! Щось сталося з ним, чи що?

– Та ні, живий поки що… Тільки він у лікарні і як подейкують лікарі, навряд чи одужає…

Денис похитав головою. Скільки разів він просив батьків забрати діда до себе, але мати все відмахувалася. Вона не хотіла доглядати за літнім свекром, а у Віки, молодшої сестри Дениса, зовсім були інші плани на свій вільний час.

– Мамо, тату, як це сталося?

– Самі поки що не можемо відійти. Сусід зателефонував, сказав, мовляв, так і так недобре стало дідові. Ну, вони одразу швидку викликали…

– Це скільки грошей на поминки треба? А ми планували на літо в Грецію поїхати.

– А мені? Мені ви обіцяли в кімнаті зробити ремонт!

– Які поминки? Ви чого діда вже ховаєте? Міцний він у нас, вибереться ще!

– Якщо що, цур квартира мені! Мені так подобається дідова квартира, там такий вигляд з вікна відкриваються.

Денис знову похитав головою і пішов у душ. Повернувшись до вітальні, він помітив, що за його відсутності нічого не змінилося. Мати сиділа на дивані і пила каву, батько з дядьком щось міцніше, а Віка задумалася про щось своє і мрійливо усміхалася.

– До діда, коли поїдемо?

– До діда… А що нам там робити? Нас все одно до нього не пустять, та й толку зараз від нас… Чекатимемо новин.

– Тату, ну добре мама, дід чужа їй людина, але ти, ти ж його рідний син!

– Добре, синку, їдемо… Я тільки гроші візьму із заначки…

– Заначка? У тебе є заначка? А коли я просила гроші на нові чоботи, що ти відповів? А коли Віка дизайнерську сукню на випускний просила? Тож на батька в тебе гроші є, а на свою сім’ю немає!

– Що ти таке говориш? Ви всі, як сир у маслі катаєтесь! А заначка на те й потрібна, щоб у таких тяжких випадках була допомога сім’ї.

Денис був здивований поведінкою його матері та сестри, найбільше їх цікавили гроші та квадратні метри, що залишаться від діда.

Гаразд батько, він завжди був таким м’якотілим, все переживав ненароком образити дружину, переживав навіть поперек слово казати, але Віка…

Денису навіть здавалося, чим старша вона ставала, тим сильніша вона була схожа на матір. До речі, Раїса Петрівна була не рідною матір’ю Дениса. Вона з’явилася в їхньому житті, коли хлопчикові було років п’ять чи шість. Ще тоді Денис здивувався, як засяяли її очі, коли вона побачила їхню квартиру, мамин одяг та прикраси.

Вона безсоромно одягала сукні покійної, а до прикрас ставилася так, ніби вони взагалі належали їй по праву. До Дениса вона ставилася прохолодно, а коли батько йшов на роботу, і зовсім вдавала, що його не існує. Коли народилася Віка, нічого не змінилося.

– Тату, ти розумієш, що якщо дід одужає, то ми просто зобов’язані перевезти його до нас?

– Сину, ти думаєш, я не хочу цього? Ти ж знаєш, що «ці» мені потім влаштують…

– Але ж щось треба робити? Не кидати ж його одного.

– Може, доглядальницю наймемо?

– Доглядальницю? Ти знаєш, скільки потрібно грошей на це? Погодинну ми ще потягнемо, а ось цілодобову вже немає.

– Що ж нам робити?

– Або ми перевозимо діда до себе, або хтось із нас повинен поїхати до нього, щоб доглядати його там.

Валентин Іванович справді одужав. Повільно, але вірно. І чим краще йому ставало, тим більше переживав за діда Денис.

– Завтра діда виписують, треба вирішувати, що робити.

– А що тут вирішувати? Або потрібно найняти доглядальницю, або в будинок для людей похилого віку відправити.

– Ви у своєму розумі? А якби це був ваш батько?

– А що тут такого? Я не повинна годувати його з ложечки. І якщо на те пішло, то це не мій батько!

– Може, ти Віко, доглянеш діда? Тобі так подобалася його квартира.

– Подобалася, вона і зараз мені подобається, але за дідом я дивитися не буду. Я надто молода, щоб марнувати життя на таке. А квартира, вона й так мені дістанеться, правда матусю?

Денису було гидко спостерігати за цим, і він, гримнувши дверима, вийшов на вулицю. Вибору не залишалося, він має звільнитися та переїхати до діда. Головлікар Дениса підтримав, і навіть зателефонував своєму колезі в інше місто і домовився, щоб той прийняв Дениса до себе, а на прощання сказав, що буде тільки радий, якщо Денис надумає повернутися назад.

Денис швидко звик на новому місці. Він влаштувався черговим лікарем у центральну лікарню, найняв діду доглядальницю, яка доглядала його, поки Денис був на чергуванні. І навіть знайшов собі дівчину, яка теж час від часу допомагала йому. Валентин Іванович був радий, що в такий важкий для нього момент онук не покинув його, і весь вільний час проводив з ним.

– Хороший ти хлопець, Денисе. Я тут подумав, ти вже дорослий, та й наречена, як я подивлюся, вже в тебе є. Я хочу тобі подарунок зробити на весілля.

– Яке весілля, діду? Ми ж тільки дружимо.

– Діло молоде, сьогодні дружите, а завтра дивися, й одружитися надумаєте. Твій тато так само ходив колами, потім бац, і сюрприз нам зробив.

Так що ти мене не зупиняй, поки я живий, я цю квартиру хочу тобі заповідати, щоб потім ніхто не наважився її забрати.

– Ти, діду прямо, як моя мачуха Раїса з Вікою, у них теж одні квадратні метри на думці.

– Ось бачиш, дивись і цю захочуть прибрати до рук. Раїса жінка жадібна, їй чим більше, тим краще. Тому не сперечайся зі старим, а поклич мені краще нотаріуса…

…Валентин Іванович прожив ще кілька років, за весь цей час батько Дениса лише кілька разів приїжджав, щоб відвідати батька, а Раїса так і зовсім тільки раз, і то, щоб оцінити стан свекра.

Дід пішов тихо, уві сні. Про те, що його не стало, Денис дізнався вранці, коли, як і зазвичай, зайшов до його кімнати, щоб розбудити і нагодувати сніданком.

Поминки були скромними, зате на поминках, звідки не візьмися, з’явилися й Раїса, і Віка. Вони дуже плакали. Коли всі розійшлися, Раїса, щоб не зволікати, вирішила відразу ж обговорити що і кому належить.

– Це крісло я відвезу, воно чудово впишеться в мій кабінет, а ще потрібно найняти ріелтора, щоб той зайнявся продажем квартири. Поділимо гроші порівну, думаю, так буде чесніше.

– Чесніше? А ви доглядали за дідом? Чи може, Віка доглядала, чи батько?

– Не дивлячись ні на що, ми всі його спадкоємці! Це передбачено законом.

– Законом? Тоді вам просто нема чого продавати, у діда немає квартири.

– Як нема? А ця?

– Ця моя, він мені давно її подарував, навіть дарча є. Так що спадкоємці, ступайте з Богом.

– А Віка? Віці теж потрібна квартира.

– За Віку не турбуйтеся, вона вже точно постарається, якнайшвидше відправити вас у будинок для людей похилого віку, щоб та квартира цілком належала їй.

Батько на прощання потис Денису руку, він зрозумів, що його син мав рацію, а ось Раїса…

Вона ще довго металася, що вони пропустили таку можливість отримати простору квартиру в такому процвітаючому місті.

Після цього випадку Дениса вона бачити не хотіла, та й він не хотів приїжджати туди, де живуть корисливі та жадібні люди.

У нього тепер є своя власна квартира, а незабаром буде й сім’я, в якій він обов’язково прищепить повагу, любов та співчуття до рідних…

КІНЕЦЬ.