– У Артема машина і квартира, бо він одружується, а мені буде бабусина двокімнатна стара квартира. І то тільки коли я догляну бабусю? – я кліпала очима і дивилася на маму, яка на кілька тижнів приїхала з Італії додому.

Вона багато років уже там працює, тато живе вдома, в їхній двокімнатній київській квартирі.

Ще у нас бабуся в своїй двокімнатній квартирі, яка вже слабенька.

Брат зараз надумав одружитися, і мама йому дарує квартиру і машину.

А я з чоловіком живу на орендованій квартирі. І мама мені сказала, що мені дістанеться бабусина квартира, якщо я її догляну.

Тобто зараз вона мені нічого не дарує, а те, що ми з чоловіком відкладаємо на своє житло вже багато років, але особливо нічого не виходить, маму не хвилює.

– Дарцю, ну ти ж знаєш, яка ситуація, – зітхнула мама, відводячи погляд. – Артем одружується, йому потрібен старт у житті. Він чоловік, йому треба забезпечити сім’ю.

– А мені, виходить, нічого не треба? У мене ж теж сім’я! – я відчула, як голос починає тремтіти. – І що це за справедливість? Йому все, а мені – доглядати бабусю?

Мама не відповіла. Вона сіла за кухонний стіл і почала розпаковувати якісь сувеніри, які привезла з Італії. Я зрозуміла, що розмова для неї закінчена. Але для мене – ні.

Того вечора я довго не могла заснути. У голові крутилися мамині слова.

З одного боку, я розуміла, що бабусі потрібен догляд, і це нормально, що вона залишить квартиру тому, хто буде поруч з нею в останні роки.

Але з іншого боку, мене не покидало відчуття несправедливості. Чому все життя я повинна доводити, що теж заслуговую на підтримку?

Ранок наступного дня почався з дзвінка бабусі.

– Даринко, доню, зайдеш сьогодні? Щось так голова болить, не можу собі ради дати.

– Звісно, бабусю, буду через годину.

– Я кинула погляд на годинник і зрозуміла, що запізнюся на роботу, але по-іншому не могла.

У бабусі було тихо, пахло шарлоткою з яблуками, яку вона, незважаючи на слабкість, все ж спекла напередодні.

Вона сиділа на дивані, загорнута в теплу хустку, і дивилася серіал, який завжди крутять вранці.

– Як ти, бабусю?

– Ой, доню, старість – це не радість. Нічого не болить, але сил немає зовсім. От сиджу й думаю, якби не ти, не знаю, що б я робила.

Я сіла поруч і взяла її за руку. Її пальці такі рідні, тонкі і завжди прохолодні. Я знала, що, як би важко мені не було, я не зможу її залишити без підтримки.

Але ця ситуація з мамою, братом, маминим розділенням нас змушувала мене почуватися напруженою.

Того вечора, коли чоловік повернувся з роботи, я розповіла йому про нашу розмову з мамою.

– І що ти думаєш робити? – запитав Олег.

– Не знаю. Мені здається, що мама просто не розуміє, наскільки це несправедливо. Але хіба їй щось поясниш? Вона завжди була на боці Артема.

– Слухай, – сказав Олег, задумливо дивлячись у вікно, – може, нам спробувати по-іншому? Давай не будемо чекати ні від кого подарунків і самі візьмемо кредит на свою квартиру?

– Ми вже стільки разів про це говорили. Зарплати ледь вистачає, щоб відкладати, а ти про кредит.

– Але ж так буде краще. Ми не залежатимемо від твоєї мами чи її умов. Бабусю ми доглянемо, це навіть не обговорюється. Але жити в очікуванні спадщини я більше не хочу. Нехай твоя бабуся живе довго довго і радує правнуків пирогами!

Як я була йому вдячна за ці слова, ви навіть не уявляєте! Але вони мене змусили і замислитися.

Чи справді я чекаю підтримки від мами, тому що мені потрібна квартира, чи це більше про моє бажання бути визнаною рівною з братом?

Мама скоро поїде знову доглядати своїх підопічних сеньйорів. А я не знаю, в яких ми з нею взаєминах лишаємося.

Джерело