Раніше ми з чоловіком Сашком жили щасливо і безтурботно. У чоловіка була чудова посада і висока зарплата. Мені навіть не доводилося думати про гроші.

Я й сама працювала в хорошій компанії, але на низькій посаді. Рухатися далі не дозволяли діти: то один захворіє, то в іншого стоматолог, то в третього тренування, то в чоловіка відпустка і ми знову кудись їдемо.

Мені мій керівник так і казав:

– Ну, Свєтік, ну куди я тебе рушу? Ти дівчина розумна, здатна до навчання, могла б уже й до керівника дійти, але тебе немає 2/3 робочого часу. Хто керуватиме, поки ти відсутня?

Я все прекрасно розуміла і не висовувалася. До певного часу. Одного разу Сашу звільнили. Звільнили з позначкою «не впорався», хоча всі прекрасно знали, що чийсь онук повернувся із закордону. Чоловік впав у депресію і не міг влаштуватися на нову роботу. Йому пропонували простіші посади, а він уже не міг на них працювати. Не солідно.

Зате було солідно протирати штани на дивані. За кілька місяців його «пошуків» я зрозуміла, що розраховувати на чоловіка нема чого, і вирішила зайнятися своєю кар’єрою. Усі домашні справи я передала чоловікові. Він пручався, але я пригрозила йому розлученням.

– Навіщо ти мені потрібен, якщо я сама і заробляти буду, і за дітьми доглядатиму?

Я сподівалася, що це його простимулює шукати роботу. Але й тут надії не виправдалися. Але я любила Сашу, та й не уявляла, як діти без нього ростимуть, тому ситуацію прийняла.

Так ми і жили: я працювала, а чоловік через раз справлявся з побутовими завданнями і робив видимість пошуку роботи. Але, як я зрозуміла, шукати він її не збирався і всі пропозиції відхиляв. То Сашу не влаштовувала посада, то зарплата.

Одного разу чоловік покликав мене поговорити. Він м’явся хвилин п’ять, щоб потім випалити:

– Давай моя мама до нас переїде? І їй не буде нудно, і нам буде легше з дітьми, – сказав Саша з виглядом людини, яка винайшла ліки від раку, не менше.

Я сторопіла. А потім я подумала, що мені почулося, тому попросила чоловіка повторити сказане.

– Нехай моя мама живе з нами, – сказав він. – Тут одні плюси: і нам легше, і мамі не нудно.

Я оглянула кухню. Цікаво, куди Саша збирається поселити Анну Іванівну? Ми живемо в просторій, але все ж таки трійці. І нас п’ятеро. Вона на кухні спатиме?

Та й загалом я ніякої користі від приїзду свекрухи не бачу. Чим вона нам допоможе? Тиранитиме мене вечорами, коли я втомлена повертатимуся з роботи? Вимагатиме від дітей п’ятірок? Приноситиме чоловікові смаколиків до його обожнюваного дивана?

Питань було більше, ніж відповідей, тому я вирішила з’ясувати в чоловіка його мотиви.

– А в чому власне ти бачиш плюси від її приїзду? І де вона житиме? У нас і так місця впритул.

– Ну там, – заламкав чоловік. – Хлопчиків зі школи зустріне, вечерю приготує, прибереться подекуди. По господарству допоможе.

Я мало не впала під стіл від його слів.

– Тобто ти пропонуєш підселити до нас свою матір, щоб вона робила ті побутові обов’язки, які зараз на тобі? А ти що будеш робити тоді? – я навіть не помітила за собою, як підвищила голос.

– Та чого ти одразу починаєш, ти дослухай! – запсихував чоловік. – А я роботу буду шукати.

Я дуже сильно сумнівалася, то чоловік захотів на роботу влаштуватися. Найімовірніше, це був лише привід, щоб привезти сюди свекруху, а потім лежати на дивані без перерви на їжу. А навіщо, якщо його мати з ложечки годуватиме?

– Ні вже, милий. Ти спочатку роботу знайди, а потім ми вже й поговоримо про переїзд твоєї матері. І то, якщо вона свою квартиру в себе продасть і тут поруч купить. Раз уже вона так сильно хоче нам допомагати, то не відмовить. У нашій квартирі вона жити не буде, – говорила я, спостерігаючи як червоніє обличчя чоловіка. – А поки в тебе роботи немає, пам’ятай, що наступного тижня в Діми виїзне тренування, а для Колі треба з’їздити речі купити, все за списком.

Чоловік мовчки встав і з виглядом великого страждальця пішов у нашу кімнату, після чого не розмовляв зі мною кілька днів. Але справи по дому робив.

А я досі не відійшла від цієї розмови. Треба ж так придумати, щоб я його не діставала з побутовими питаннями, покликати маму з цим розібратися. Як п’ятирічка, їй Богу!

Я, звичайно, чоловіка люблю, але ось таке його ставлення вже починає набридати. Якщо нічого не зміниться найближчим часом, то потрібно буде щось змінювати.

КІНЕЦЬ.